Краса і смуток «піщаних палаців»

172

Валентина Давиденко. Білу лампу внесу тобі в ніч.
Ярославів вал. 2012 р

Переглядаючи якось на одній із виставок у Будинку
художника твори випускників майстерні вільної графіки Андрія Чебикіна, зауважив
пам’ятний і досі кольоровий офорт під назвою «Принцеса піщаного замку».
Щоправда, прізвище автора загубилося, проте картина з недавнього минулого
виринула, щойно прочитав поезію Валентини Давиденко «У дюнах піщаних»:

 

У дюни піщані несе мене хвиля,

мов лодію черні.

Усе досконало: пекельна засмага

і вітер з Дніпра.

На цьому причалі душа не хворіє

химерами червня,

замовчує сльози, приховує свідків,

питає про рай.

 

 Атракційність
першого рядка навіть ошелешує через оту множинність невільників (чи власників?)
у лодії. Адже, з чим її не римуй, чернь усе ж таки залишиться черню в цьому
вірші навіть якщо її занесе ще далі… Хоча й авторка запевняє, що «усе
досконало»: мовляв, усьому виною «пекельна засмага» і таке інше… Але ж у такому
разі – задля тієї ж досконалості – наступні рядки мали б читатися бодай на
кшталт оцієї редакції: «На цьому причалі душа захворіла химерами червня:
замовчує сльози, приховує свідків, питає про рай». Хоча про причал ніби й не
йдеться…

 Наступна строфа
«піщаного» вірша звучить іще таємничіше:

Уже не ввійти їй в ласкаві припливи минулого літа, ця
музика мучить, сутемна, як хвиля, як пам’ять важка. Зіркий херувим у горішньому
світі пускає мій ліктик на волю тих хвиль і сердечного болю, та в рай не пуска.

 Отже, та хвиля,
що несе ліричну героїню твору, має звучати нам як музика, що мучить? Проте ні
малюнка музичного, ні самої музики вірша поки ще не чутно – лише слова. До того
ж абсолютно не наснажені відповідним почуттям. Як і подальша, фінальна строфа:

В ті мандри торішні, де мушлі і перли, й піщані
палаци,самотній флейтист в переході нічному, щемлива луна. Безладні букети,
згарячені скроні – чого їм палати? Змарнілі надії, гроза милостива та іскра
вина.

 Якби авторка
назвала свою чуттєву мініатюру «Перед картиною «Принцеса піщаного замку», де
дівчинка просто снить усіма своїми дивами, «Слухаю Моцарта» чи бодай – задля
експерименту – «На концерті Скорика», то, звичайно, чимало запитань відпали б
самі собою. Ми ж бо законно кохаємося в постімпресіонізмі й поетичному
сюрреалізмі – кому нині зашкодить якась лукавинка у слові?!

 Але ж вірш має
свою, дану йому від народження, назву! Тож мусите, друже читачу, або довіритися
архітекторам Передмови та Післямови до цієї книжки, або авторові товариського
відгуку на неї, або й самому собі. Якщо маєте відвагу побачити «ті мандри»
черні в дюнах та повірити у «самотнього флейтиста» й «іскру вина» серед
«безладних (!) букетів». Адже чого лише не трапляється в цьому житті?! То чому
б йому не статися в поезії?! Навіть якщо самому поетові того не кортить… Хіба ж
авторка не закликає в іншому, такому самому, вірші: «Краєвиди, які вже колись
перейшла, – обмини!»?!.

Мабуть, не випадково російськомовний перекладач тут
затнувся, тлумачачи останні рядки у надто своєрідний спосіб: не дався краєвид
обминути себе!

 На щастя,
відомий поет і художник Валентина Давиденко не потребує жодних авансів та
менторської поблажливості. У кращих творах, що населяють оригінальну книжку
«Білу лампу внесу тобі в ніч», вона така ж винахідлива й самовимоглива як у
живописних полотнах «З Атлантиди», «Присвята Боттічеллі», інших експресивних
картинах, що прикрашають це видання. І тому справа, ясна річ, не в кількості
творів чи авторитетних відгуків на них, а таки в суті совісного слова, з яким
виходить на люди поет.

 Сказане
стосується і циклу пісень Валентини Давиденко на музику Івана Тараненка,
озаглавленого «Майстром снів». Хоча в цьому випадку, на жаль, мусиш покладатися
лише на сам текст… Але невже б не міг за цією палітуркою примоститися диск із
«живим звуком»? Європа ще півстоліття тому видавала цікаву поезію саме так!
Чому б нам і не потвердити давню традицію? Бодай у сенсі прищеплення ближньому
належного естетичного смаку? Бо в даному разі такий варіант аж напрошувався…
Хіба ж ні?!

 Автор передмови
до цієї книжки, відомий поет Василь Герасим’юк, завзято змагаючися з унікальним
живописцем Миколою Стороженком, що виступив із яскравою післямовою «Поверни
Священний Край», здається, перевершує у скрупульозності аналізу самого Миколу
Ільницького… Проте його мимобіжна примітка до вірша «Микола Стороженко розписує
баню церкви Миколи Притиска» вартує не тільки поваги – нею захоплюєшся, немов
окремим твором. Оця сливе дитинна щирість і є ознакою справжнього поцінування
творчості видатного Майстра. Бо воно не підвладне девальвації.

 Але ж Микола
Стороженко аналізує в даному разі не букву поезії, а Духосвіт Валентини
Давиденко, зокрема – образотворчий. То більше: він цілком справедливо піднімає
перед нею «творчу планку», закликаючи: «ПОВЕРНИ!» І в цьому треба вбачати
своєрідний урок, який дає Стороженко критикам і літературознавцям. Натомість
Герасим’юк, слушно цитуючи блискучі рядки поетеси, увінчує передмову назвою
«Золоте (?!) свідчення Евтерпи». Стільки вже нагромаджено довкола нас отого
всілякого «золота», що якби автор захотів навмисне зіпсувати враження від
написаного, то не зміг би придумати ліпшого способу. До того ж авторка у віршах
«Муза», «Слово», «Флейта Евтерпи» слушно спростовує позірну легкість
самооманливих рядків, якими завершує Герасим’юк досить еквілібристичну
передмову: «Срібна в гірськім фіолеті Сарна, як слово у леті».

 Особливо
прикметна в даному сенсі поезія «Верхнє дзеркало вод», у якій авторка гранично
прозора: «Вся безжурність моя, що кармінно співа перед вами, – верхнє дзеркало
вод. Та й не праглося вам глибини…»

 Подеколи
критики й справді вдовольняються лише зовнішнім лексичним антуражем творів,
який для метафоричного мовлення служить хіба своєрідною личиною таємниці –
того, що сховане за словами… Тож Валентина Давиденко практично доводить:
незглибимість поезії – трепетна реальність. Хіба ж усе те золото, що блищить?!
Та й неможливо, либонь, відтворити звучання слова в офорті, сепії чи акварелі –
воно скоряється тільки музиці! Хіба що розраяти «Задля вбогого щастя, щоб лампу
засиділи мушки, з поклоном усе їй пробачиш, римуючи вкотре катрен…»

 Пробачити можна
все – так заповідано. Проте заповідано й оберігати духовні скарби, властиві лиш
рідній мові. Скарби, відомі тільки поетам. Зокрема – кличний відмінок. Бо якщо
й жіноцтво наше, на догоду хуткоплинній моді, почне звертатися до Істоти
духовної: Ангел, а не Анголе (Янголе), то поезія втратить не тільки
національний шарм…

 Адже саме тому
й тулили «флейту до вуст» Григорій Сковорода з Рабіндранатом Тагором, аби не
мовити зайве, бо знали, «Хто хороводи світил рухає звуками флейти…». Але для
того, щоби знати, слід, мабуть, спершу гаразд відчувати? І Валентина Давиденко
досить майстерно і мужньо долає саме цей шлях. Та й чи може бути інший шлях у
справжнього таланту?!

 …Щоправда,
ніхто з поціновувачів так і не побажав авторці перейматися не кольором лампи,
котру вона вже внесла в українську ніч, а, власне, яскравим, не мерехтливим
світлом, яке та її поетична лампа має випромінювати. Адже кожна лампа,
вибачайте за банальність, лише тоді придатна, зокрема й для естетичного вжитку,
коли вона просто світить. Бо тільки тоді кожен вдячний читач віритиме, що саме
йому поетеса й дарує світло свого щедрого серця. То більше, що низка перекладів
та переспівів оригінальних текстів поетеси, поданих у книжці, лише потверджують
емоційну амплітуду й феноменальну поліфонічність останньої.

 Як нам не
вистачає нині саме таких, яскравих і щирих видань!

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!