“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
«Це – Україна! Ми – українці!».
Збірка есеїв Костянтина Сушка під такою назвою побачила світ у кам’янець-подільському видавництві «Друкарня «Рута». Складається книжка із двох частин. У першій розкривається наша Батьківщина через унікальне в українській мові, через Мізинський орнамент, Трипільську культуру, Хортицю, Кам’яну Могилу, Говерлу, Дике Поле. У другій український люд представляють Святослав Хоробрий, Кость Гордієнко, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Пулюй, Петро Болбочан, Нестор Махно, Володимир Вернадський, Володимир Симиренко, Марія Приймаченко, Григір Тютюнник, Володимир Івасюк, Леонід Каденюк та земляк автора, простий селянин Павло Скляр.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Подаємо текст авторської передмови.
Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком. Досі не мав особистих проблем із патріотизмом, та лишень в умовах москвинської агресії, коли не просто знаєш, а чуєш, відчуваєш, як стогне рідна земля під потоптом чужинця, коли нищаться ущент наші міста й села, гинуть кращі з кращих співвітчизників, тільки тепер збагнув, що досі віддавав себе Батьківщині не сповна. Як, либонь, і ми всі. Ятрить душу думка, що цього могло не бути. Не лишень через те, що хтось із їхніх отам, у столиці на болотах, його зупинив би, а й за умови, якби ми були інакшими.
Тож мовчати несила. Свідомість усе частіше стала зазирать отуди, де зачаїлись причини, коли агресія стала можливою. Ні, не оті, очевидні, що від маніакальних вдач «вождів націй», а причини, які штовхають до здійснення божевільних намірів. Не лишень у самому стані агресора, а й у середовищі, яке стало об’єктом нападу. Кадебістський виплодок покладається не тільки на власну силу, а й на наше можливе безсилля. Він добре зна, що в екстремальних умовах спершу висівається паніка, потім невіра, розчарування. А там уже й до зради один крок.
Звідкіль воно? Насамперед, од невігластва:
– коли знаємо лишень те, що нам підступно й уміло підсовують збоку;
– коли свідомість наша формується не на фактах, а на емоціях;
– коли ми вчасно не встигли (не зуміли, не захотіли) засвоїти істинне, а не вигадане.
Тож і пишу, як можу. І кажу, як думаю, як воно є: світ ніколи не був до нас прихильним. Ні, не отой, де високе Сонечко, злегка відтінене хмарками; де пташиний гомін і доторк леготу; де ясні зорі і тихі води, а світ, уособлений людьми. Такий світ, витончено облаштований зиском і визиском, ніколи не бажав нам ні миру, ні добра, ні злагоди, ні достатку. Благодатна земля й роботящий люд завжди викликали у сусідів заздрість і бажання захопити. Не лишень у близьких та у віддалених сусідів свербіли на це руки, а й у тих, хто осів бозна-де.
Але… Вирушали супроти довірливих і незлостивих землеробів, аж ті раптом поставали сильними і безстрашними воїнами! І зупиняли агресора. Бо за нами, поруч із нами, зусібіч були і є Степ і Ліс. А надто – несхибний, незрадливий Данупер, Данпаріс, Данапріс, Данапраг, Донпрх, Дніпр, Дніпер, Дніперко – наш неповторний Славута. В усі часи Дніпро не лишень годував і захищав дітей своїх, а й зміцнював їхню силу і волю, бо в основі власного імені має Дану – Богиню Води. Либонь, знаючи про це, зайди, інколи на певний час затримуючись на казкових берегах, обзивали Божу Ріку то Бористеном, то Ерасом, то Юзеном… А ще – Танабором, Варом, Еліксом, Ателєм, Лоусеном, Лерессе, Елічем, Озі, Озу, та в серцях невибагливих аборигенів він залишався Ніпром, Дніпом – незрадливим Дніпром.
Він і зараз – Дніпро, до якого обабіч довірливо притулилась Україна.
Світ підлості, заздрощів і підкупу, світ зрадництва, розбещеності й наживи ніколи не любив нас. І ми йому платили тим же. Як би нас не називали-обзивали – гіпербореями, скіфами, саками, скитами, сколотами, сарматами, антами, полянами, древлянами, волинянами, дулібами, тиверцями, уличами, білими хорватами, русичами чи, як зараз, – УКРАЇНЦЯМИ. Він, саме цей світ, і зараз не відчуває до нас необхідного пієтету. А ми до нього?
Складне запитання. Будь воно простішим, не залишалися б зараз наші біженці на забугрівській чужині для пеемже. Та не тисячами, а сотнями тисяч, навіть мільйонами. Чи усвідомлюємо, що відбувається? Чи здогадуємось, перед якою загрозою опинились?
Зрештою, чи знаємо ми самих себе, чи цінуємо?
З якою готовністю, з жадібністю переймаємо чуже! І ледь не насамперед – у мові! Тоді як, приміром, китайці у рідній китайській не допускають присутності бодай одного іншомовного слова. По-своєму вони переклали навіть ім’я нашої столиці. Вийшов не якийсь химерний Кіяуєв, а конкретне Чі-Фу. Окрім усього іншого, ще й із глибоко усвідомленим сповіданням рідного, свого, та за наявності здорового гонору, став можливим такий небачений економічний стрибок найчисленнішого на планеті люду.
Здоровий гонор? Нам би у поляків повчитись, а то…
Наче й не чекалось, аж ось 1997 року нобелівський лавреат Йоська Бродський, з нагоди Української Незалежності, розходився…
Зацитую лиш дещо:
«скатертью вам, хохли,
і рушніком дорога»…
«ступайтє от нас в жупанє,
нє говоря в мундірє»…
«с ляхами ставят вас на чєтирє кості, поганци»…
«прощєвайте, хохли»…
«плюнуть, что лі, в Дніпро:
может, он вспять покатит»…
Й на завершення, уже після нападу гикавки:
С Богом, орли, казакі, гетмани, вертухаі!
Только когда прідьот і вам помірать, бугаі,
будєтє ви хріпєть, царапая край матраса,
строчкі из Алєксандра, а нє брєхню Тараса.
Страшно навіть уявити, що зчинилося б – у світі! – якби хтось із українських поетів мовив би отак про Ізраїль та ізраїльтян. Та навіть бодай обізвав «жидом» видатного письменника Шолом-Алейхема. Те неодмінно стало б міжнародним скандалом. Ми ж на нечувану образу відповіли мовчанкою. Хіба гнучкий та винахідливий Юрко Андрухович заспішив мужньо й великодушно запевнити усіх, що «не за цей вірш ми любимо Бродського»…
Таки любимо… Аякже!
Тому й пригадався вихованець Києво-Могилянського колегіуму Феофан Прокопович (в миру Єлисей Терейський). З легкої руки Пєтра І ставши ректором альма-матер, 1721 року він подарував біснуватому самодержцеві назву рідної країни. Була Московія – перекрутили на Русь, Русію, Росію.
Безпрецедентна зрада світового масштабу.
Ми ж, обікрадені, похнюпившись, мовчки тюпаємо далі.
У жовтні 2007-го Хортицький заповідник довіряємо людині, яку й близько не слід було підпускати до такої ролі. Адже йшлося про Національний Об’єкт, основою якого є Земля і Мова. Українська Земля й Українська Мова. Але ж довірили! Чи не через те, що на безіменному пальці лівої руки добродій носить срібне кілечко з Соломоновим висловом на івриті «І це мине»?
(Не ганьбив би видатного й мудрого іудейського державника…)
Делікатничаємо, а нас зневажають. Граємося у великодушність, а нам сідають на голову. Боягузливо плутаємо ксенофобські траси з патріотичними манівцями. І так уже ж боїмося звинувачень у «націоналізмі»!
Тоді як громадяни, порівняно не дуже давно відродженої на Близькому Сході держави, геть цим не переймаються. І правильно роблять! Тому все минає. І минається! Сиріч, сходить із рук.
Минули (зійшли з рук) і п’ятнадцять літ, упродовж яких Соломонів прихильник відверто збиткувався над Українською Національною Святинею, над Хортицею. Спливли, як один день. І що ж далі? Міністр із міністрів культури – України! – Ткаченко Сашко у квітні року 2023-го довіряє нашому спритникові виконувати обов’язки генерального директора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» (нещодавно, травень 2025-го, звільнений за статтею. – Авт.). Зливою захопливих привітань прохопилися колишні підлеглі спритника у фейсбуці! Слід вважати, не стільки кожен від себе особисто, скільки від імені вибитих приватними кіньми бідолашних клаптиків хортицького Першостепу та принижених «каячниками» плавнів, занапащених туристичних об’єктів, розбитих доріг, не ліквідованих залишків садів, завалених сміттям балок і т.д.
Та ми все плентаємось і плентаємось. Куди?
Керівників обласних державних адміністрацій публічно звинувачують у розкраданні гуманітарної допомоги, проте ані розслідувань, ані покарань. Тільки звільнення з посад.
Вітчизняні ЗМІ, вперемішку із забугрівськими, знов публічно, називають одну д-д-дуже впливову людину із найближчого оточення Президента України агентом ФСБ, а у відповідь, так само, – ні спростувань, ні розслідувань.
За перші півтори доби нашестя шлях від Чонгару до Василівки (Запорізька область) рашисти здолали майже тріумфальним маршем, а й досі нема відповіді на запитання «Хто ж пустив»? За чиїм наказом розмінували украй важливий прохід із Криму на материк? Де вичерпні пояснення? Чи під час війни давати їх зарано?
Доля одного безталанного генерала і такого ж полковника – з тієї ж обойми фактів.
А якщо все це усього лиш бридке відлуння політичної метушні, то хіба можна так «метушитися» в умовах війни! В обох випадках це не прикрашає нашу політичну еліту.
Чому так? А тому, що приховані колаборанти і відверті зрадники ходять поміж нас. Не всі й не завжди у статусі завербованих ворогом агентів, ледь не всуціль – це наші пересічні невігласи.
Чи не звідси усе… Де ще у світі ви бачили, щоб квіти несли догори дриґом – квіточками вниз? У нас носять. Повально. Купили букет на день народження, чи з якогось іншого урочистого або трагічного приводу – в обох випадках це велика повага до того, кому букет призначений – а таке ставлення… До квітів! Як віника несемо…
Мабуть, і звідси багато чого у наших політичних, суспільних та побутових «диваках», «дивацтвах» і «дивах».
За незалежності виросло півтора покоління. Хто ці люди, ментальність яких формувалася в перманентних умовах псевдореформ, на тлі попрання усіх моральних засад, через рекет, насильство та корупцію? Нарікаємо, що саме цими «чеснотами» обприснуті-просякнуті у нас гілки влади усіх рівнів? Так. А від якого ж стовбура ті гілки, з яких коренів? Із суспільства. Із гурту, де й ми з вами.
Боже, про що я кажу, адже ясно всім і без мене!
Минулої (2022) осені винесли нарешті з Парку перемоги (Запоріжжя) гаубиці, націлені жерлами на захід – у бік Європи. Заодно й із гігантського незугарного іконостаса познімали радянські ордени, вкупі з орденом перемоги, що примостився, було, на вершечку алюмінієвої «щогли», яка поруч. А от брилу з рожевого граніту з написом (подаю без правки) залишили:
«Защітнікам отєчєства – славним Запорожцам от благодарних потомков сємья Богуслаєвих. 9 мая 2011 года».
Звернули увагу, що з великої літери слід подавати «Отєчєство», а не «запорожцев»? Та не в тім суть. Збагнули, якого саме Богуслаєва? Так, отого кучмівського Героя України, гендиректора «Мотор Січі», В’ячеслава Алєксандровіча, запідозреного компетентними людьми у державній зраді на користь Московії. Через що я й запитав у жіночки, яка саме заправляла робітниками у парку: «Чому оцю каменюку досі не прибрали?» Ось щойно запитав, у квітні 2023-го, акурат на тринадцятому місяці москвинської агресії, яка сталась не без опосередкованої участі таких, як Богуслаєв. І почув: «Схватілі заслуженаво чєлавєка, каторий сколько палєзнаво для нашево горада зделал, а тєпєрь дапрашівают…»
Справді, до безперервного процесу москвинської духовної окупації міста за порогами таваріщ Богуслаєв рук доклав чимало. Окрім куточка з савецкімі гаубицями й орденами, понівечів парк імені Тараса Шевченка, зліпивши на місці однойменного кінотеатру церкву Андрєя Пєрвозваннава Масковськава Патріархату, а неподалік залізничного вокзалу звів пам’ятник так званому кошовому отаману Задунайської, буцімто Січі, Йосипу Гладкому. Отому, котрому Миколка Перший пожалував чин генерал-майора за те, що Йоська не лишень сам повернувся під стяги Вєлікай Расєї із задунайської тьмутаракані, а й привів із собою гурт «січовиків». Сталося це за п’ятдесят три роки після знищення Єкатєріной Другою справжньої козацької Січі, чим і пояснюється наявність у моєму повідомленні лексем «буцімто», «так званий» і «січовики» в лапках…
Усе Запоріжжя та Запоріжжя… Тягну ковдру на себе? У жодному разі. Просто звертаю увагу (кому не видно) на українську бляклість, начебто символу давньої козацької вольниці. Що до рашистської навали, що під час. І кажу: опісля так продовжуватись не повинно.
Чую від знайомих, приятелів із окупованих сіл та містечок – даруйте, не називаю, позаяк образливо: «Та в нас тут і камінчика не варто кидати, щоб поцілити в колаборанта».
Кажу про села й містечка, з якими вкупі також їхні обласні центри… Колаборант – на колаборанті. Бо упродовж тридцяти останніх літ тут усе варилося у власному соку. Тоді як його слід ретельно розбавляти, отой отруйний сік. Приміром, галичанським духом варто його розріджувати й наснажувати. Присутністю людей із українського заходу, бодай із Правобережжя. Та не в якості гостей, а на ключових посадах. Від сільського голови – до голови так званої обласної державної адміністрації (ОДА – ну й визначення ж адміністративного осередку!). Точніше, до голови обласної ради, позаяк давно слід ліквідувати згубне двовладдя: ОДА й обласна рада. Президентська присутність «на місцях»? Досить контролюючого осередку: уповноважений і два-три помічника. (Якщо в цьому взагалі є необхідність). Влада має зосереджуватись в українських руках. Повсюди. Керівники усіх рівнів – із українських кадрів. Комуняки знали, що робили, коли на відповідальні посади призначали своїх навіть у національних республіках. Нехай перший секретар – рідний нацменам Хамірханов чи Бейбулатов або ж Хандарадзе, зате другим, а нерідко водночас і третім, – неодмінно Муравйов, Хмирьов, Бузильов або ж Хавронін. І воно спрацьовувало.
І в нас спрацювало б. Тобто, неодмінно спрацює. Шматочок Північного Сходу, Схід, Південний Схід та Південь України, за духом, а відтак за помислами та вчинками своїх насельників, ніколи не стануть істинно українськими без, скажімо так, рішучих і конкретних «етнічних «втручань».
Наголошую на цьому, бо я на півдні України народився, виріс і тут живу. З Україною в серці й водночас із Україною на відстані. І часом та відстань до того підступно видовжується, що загрожує стати нездоланною.
Не словесна тріскотня, не патріотичні заклики, а діло.
Наче кажу про таке ж уже очевидне, та все одно кажу!
Бо мене вразила прірва між словом і ділом, коли я відчув її буквально фізично, працюючи генеральним директором Національного заповідника «Хортиця». До цього на захист священного острова написав більше двохсот статей, видав чотири книжки, а реальних зрушень на краще домігся лишень, коли віжки опинились у власних руках. Бо я став господарем становища. З горою обов’язків, але й із неабиякими правами. Усього за два з половиною роки ми гуртом зробили для Острова стільки, скільки не зроблено упродовж усього драматичного життя заповідника, починаючи з дня його заснування, з 18 вересня 1965 року.
Виставляюся зі своїм? А що діяти, коли аналогічних прикладів у нас катма!!! Хіба згадати Георгія Кирпу, під чиїм керівництвом упродовж одного неповного календарного року були, за вищим рахунком, відремонтовані усі залізничні вокзали країни… І де невдовзі опинився цей, воістину звитяжний, чоловік? Ставлю так запитання і дякую Богові, що сам уникнув печальної участі блискучого міністра, адже тим пахло, та, на щастя, обійшлося гіпертонією, гастродоуденітом і розладом адаптації – з розбудовниками Української України у нас поводяться круто.
Як довго іще це триватиме?
Після війни нам слід ставати іншими! Рішучість і діловитість – у справі зміцнення країни, й безкомпромісність, у боротьбі з явними ворогами, та в стосунках зі «стриманими» недоброзичливцями. Україна – понад усе!
Днями на москвинсько-«деенерівському» закіптюженому обрії виськався такий собі Юрій Євіч. Начебто лікар, та ще й хірург, буцімто пісатєль-публіціст та ще й блогер. Як сам каже, уродженець Горлівки. Підкреслює, що чистокровний українець. Наголошує, буцімто рідна мова українська. У книжці «В акопах Данбасса», яку виплодив укупі з якоюсь Людмилою Гришиною накладом 100000 примірників, пише, що «Україна – ето нєсчастноє нєдоразумєніє, нєоправдано імєнуємоє страной». Під цим брендом – цілковитий брєд ганебного видання. Образа на образі, брехня на брехні. Але. Який жвавий і, зізнаюсь щиро, відточений стиль пасквілю! Який енергійний кацапський наступ! Довірливими серцями таке сприймається навіть без натяку на сумніви.
Отак і нам слід про своє заявляти. Так писати. Не хникання у віршиках, а – наступальна публіцистика!
Не поважаємо, не цінуємо ні своє, ні себе. За першої нагоди, а то й геть без неї, жадібно вигукуємо «он там!», «он у них!». Де? У кого? У Голландії, де, через обмаль суші, її штучно нарощують? У тому ж Ізраїлі, де всього лиш 20% території, придатної для сільськогосподарського використання (у нас – 70%!), а врожаї ондечки якої висоти? Ув Японії, де, через ту ж обмаль, на одному квадратному кілометрі тулиться в середньому 336 людей? І, схоже, непогано туляться, оскільки Японія утримує перше місце у світі з виробництва легкових автівок, побутової електронної апаратури, робототехніки, синтетичних волокон. За Японією – більше половини світового тоннажу спущених на воду суден. Та, головно, середня тривалість життя мешканців Країни Сонця, Що Сходить одна з найдовших у світі – 82 роки: чоловіки у середньому живуть 81,4 роки, а жінки 88, 26. (Про наші показники такого роду не кажу – досить посипати голову попелом).
У нас усе може (і має бути!) геть інакше. Бо ми все можемо! Отож створювати матеріальні цінності слід у себе й для себе, а не десь, не в когось і не для когось. При всій повазі – суто дипломатичній! – до нашої діаспори, все ж не маю душевної прихильності до тих, хто виїхав «за бугор». Не симпатизую емігрантам. Отим, котрі шукають, де краще. Можливо, й зумію зрозуміти мотиви зміни громадянства кожним, якщо напружити мозкові звивини, та серце не піде назустріч. Як можна кинути рідну землю й чкурнути світ за очі!? Не рятуючись од невідворотної біди, а просто добровільно оселитись на чужій землі й серед чужих. Бо розчарувались від навали домашніх проблем і подалися, де спокій, успіхи й достаток. На готове! Не радію досягненням нашої діаспори в Канаді, Південній Америці та Австралії. Не чманію від захвату, як уміло господарюють українці «Зеленого клину», навіть Сибіру, бо оте все – ДЕСЬ. Що мені, що нам усім, хто лишився на рідній землі, від забугрівських полум’яних гасел підтримки (які, до слова, з кожним роком усе згасають і згасають)! Що мені, що нам усім від щедрої «гуманітарки» (у супроводі розкішного секонд-хенду)!
Дожилися…
Повертайтесь, шановні втікачі, додому. Щоб усім разом терпіти, витерпіти, працювати й відновити рай на рідній землі.
Знаєте, як воно було?
Усевишній роздавав народам землю. Уже всю роздав і начебто всім, аж з’являються прапрапращури сучасних українців. «Чого запізнились?» – «Працювали в поті чола свого і тебе, Боже, славили». – «Так я ж роздав уже всю землю!» – «Ну, тоді повертаймось назад…». І намірились посмутнілі прибульці туди, звідкіль прийшли. Господь глянув на них, зітхнув і сказав: «Гаразд, віддаю вам…» І назвав територію між нинішніми Карпатами й Доном, між Прип’яттю і мисом Форосом у Криму. «Землю цю для раю беріг, – мовив Уседержитель, – але тепер віддаю вам. Беріть і хазяйнуйте».
І що ж згодом? Оттон Бамберзький, канцлер імператора Священної Римської імперії Генріха V, подорожуючи нашими теренами у 1124 і 1127 роках, ось що зафіксував:
«Численність риби в морі, в ріках та озерах і ставках настільки велика, що здається просто неймовірною. На один денарій можна купити цілий віз свіжих оселедців, які такі смачні, що якби я став розповідать усе, що знаю про їхній запах, смак і товщину, то ризикував би бути звинуваченим ув обжерливості. По всій країні величезна кількість оленів та ланей, диких коней, ведмедів, свиней та різної дичини, повно масла, овечого молока, баранячого й козиного сала, меду, пшениці, коноплі, маку, усіляких овочів і фруктових дерев, і, якби там були ще виноградні лози, оливкові дерева і смоківниці, можна було сприйняти цю країну за обітовану, бо того в ній багато плодових дерев…»
Далі Його преосвященство Оттон зазначає:
«Чесність же й товариськість серед населення такі, що вони, зовсім не знаючи нічого ні про крадіжки, ні про обман, не зачиняють своїх скринь та ящиків… Тут завжди стоїть стіл з різноманітними напоями і яствами, який ніколи порожнім не буває…»
Чи впізнаємо себе – «давніх» і «наївних»? Уважно, уважно придивляймось…
Згоден, досить. Час розмочити «сухі цифри і факти» живим наповненням нашої Вітчизни, якої, смію зауважить, ми не цінуємо. Бо, з одного боку, не знаємо її, в чому, гортаючи ці сторінки далі, ви переконаєтесь. А з другого…
Словом, читайте.
м. Запоріжжя
Половина накладу (400 примірників)
передана на фронт.
Бажаючі придбати книжку можуть звернутись до автора:
098-249-98-93; 099-069-52-20
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.