Костянтин Сушко. Вдячність Івана Буніна

Закінчив роботу над збіркою нарисів про Буніна, Пастернака, Шолохова, Солженіцина, Бродського та Алексієвич під назвою «Ані року без премії». Заголовки до кожного нарису зроблені в одному ключі («Заклопотаність Бориса Пастернака», «Щедрість Михайла Шолохова», «Щирість Олександра Солженіцина» і т.д.), де простежується і доля лавреата, і його ставлення (випливає із нобелівської промови кожного) до найвищої літературної відзнаки світу. Відібрані саме ці письменники, бо саме в їхньому лавреатстві значну роль відіграла політична складова (продовження теми, порушеної моєю статтею «Нобелівська премія: початок негації!») В усіх нарисах значною деталлю є зв’язок з Україною.

 

Невже не минуло й місяця? За кілька днів має бути в Стокгольмі, і лише сьогодні відчув щось схоже на передих. Був певен: ніхто вже не прийде, навіть не зателефонує. Принаймні, до від’їзду. З 9 листопада все тягнеться, а здається, півроку спливло. Не жив, а лише фіксував дні. Не спраглою наповненістю власних думок і відчуттів, а дражливим шелестом календарних листочків на письмовому столі. Тож сьогодні його день. Принаймні, ранок. Він уже вийшов із вілли і прямує тією стежкою, яку намітив заздалегідь. Ні, не вниз, у місто, а нагору. Повз вимощену черепашником підпірну стіну, мимо старої оливи… Нагору, нагору, а там видно буде. Зупинився біля крихітного платана, якого посадив два роки тому. Хотів, щоб поруч зростав дуб, але свого, хоча й із Хортиці, та все ж, як вважає, рідного черешчатого, мабуть, у всьому Середземномор’ї днем із вогнем не знайдеш. А місцевий, вічнозелений, листя якого навіть мельком не нагадують справжні дубові… Нащо він йому! Тож – платан.

Нахилився, погладив гладенький стовбурець. Хтось із репортерів наступив тоді в тисняві на деревце – довелося дві зламаних гілочки зрізати. Чи виживе?

Майже тридцять днів спливло, а бодай натяку на радість. Натомість – слухняне очікування неминучого. Чому так? Через те, що й тоді ще не вірив?

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Бо й телеграму уранці, того ж 9-го, не він прийняв, а Віра Миколаївна . Із Стокгольму запитували: якого пан Бунін Іван, син Олексія громадянства? Відповів коротко: «Російський вигнанець». Сказав, ніби відмахнувся: мовляв, залиште у спокої. (До речі, потайки сподівався, що залишать. Сподівався, аби не розчаровуватися вкотре). Тож не випадково, а зумисне пішов із Кузнецовою до сінематографа. Якраз мали показувати «Угору річкою» Джона Ворда, уже двічі дивився, та не погребував глянути й утретє. Аби лиш не сидіти вдома.

Та фільм йому не йшов і не йшов. Щось мигтіло перед очима, гиготіло, а то й кричало, але все окремо, окремо… А тоді, десь, мабуть, уже серед сеансу, підійшов контролер, нахилився й прошепотів:

– Месьє Бунін, даруйте, але вас кличуть на вихід.

За дверима чекав Льоня Зуров . Сіяв так, що у фойє й плафону на стелі не було видно.

– Іване Олексійовичу, вітаю – перемога! Ви… – Льоня озирнувся зусібіч – Нобелівський лауреат. Сталося, Іване Олексійовичу. Нарешті!

Знову – ніякого збудження, лише чітка констатація почутого. А от те, що Льоня сказав «нарешті»… Тут і справді!

Тягнеться все з 1922 року. Кажуть, клопотати почав Марк Алданов , а вже далі – Ромен Роллан. Бунін тоді підбадьорився. Тоді, більше десятиліття тому, Бунін готовий був навіть зрадіти, бо, як сам вважав, а нині за цю думку тримається ще міцніше, заохочувати слід молодих. Звісно, 52 від народин – не той вимір, та все ж… Хай там хто як, а Бунін вважає, що старість це не тоді, коли роки. Це не обов’язково за тих обставин, коли втома тіла й мозку прагне загального спокою, а коли починаєш відчувати брак снаги кудись поспішати, щось пізнавати, оцінювати. Не кажучи вже про те, аби змінювати. Він же з такими відчуттями ще не стикався. Ні в тридцять літ, ні в п’ятдесят, ні в шістдесят три.

І все одно, щось не те. Зокрема, зі славою, а відтак і з тією ж премією. Власне, й зараз, як і колись, він нічого проти слави не має. Але вже не з отим присмаком. Не з таким, сказав би, підходом та методою визначення.

1903-го, коли присудили Пушкінську премію, все було інакше. Те ж саме й за шість літ, при повторному відзначенні. Навіть у 22-му щось наче ворухнулося. А чому «щось»? Тоді він іще прагнув лавреатства! Бо розглядав його як компенсацію за статус вигнанця. Як помсту отим, що змусили покинути Батьківщину. То був би дзвінкий ляпас усіляким бєдним, багріцкім, свєтловим, фурмановим, кавєріним, а надто – гайдарам і гладковим. Єсеніна Бунін тоді відверто називав «рожей», «плутом», «свиньей» і «холопом», а коли хтось зауважував, різко обривав: «А что у него есть, в Ивана Непомнящего? Только дикарские страсти, хвастовство да уменние плеваться». Маяковському дісталося ще більше, позаяк той мав залишитися «в истории литературы большевистских лет как самый циничный и вредный слуга советского людоедства».

От нехай би всі вони тоді…

 

Мілко, вульгарно, геть не по-дворянськи? Можливо. Але ж це не для листа, не для щоденника й тим паче не для мемуарів. Це – щиро для себе. Як наче для розвантаження. Бо вони, звідти, зі сходу, не бачать і не відають, що то є – чужина.

Тоді, в 22-му, наче все почало складатися, та раптом замуляла думка: чому саме Ромен Роллан, цей більшовицький… якщо й не полум’яний трубадур, то вельми свідомий співчутливець?

Каже всім, що «захоплююся Іваном Буніним», але тут же додає: якщо дбати про Нобелівську, то варто було б поставити поруч іще й Дмитра Мережковського. А цей із якої біди? Ні, проти автора трилогії «Тайны троих» Бунін нічого не має, вони навіть приятелюють, та руслом до лауреатства Іван Олексійович волів би рухатися автономно. Сам пишу, сам і шпигачки, вперемішку з лаврами отримую. Тож спершу Ромен Роллан просто злегка напружував Івана Буніна, а потім уже дратувати став. Бо раптом згадав про Горького. Мовляв, я б розгорнув агітацію за автора безсмертної «Деревни», аби мав тверду переконаність, що автор не менш безсмертного «Фомы Гордеева» виставлятися не буде.

Переконаності ж такої у Роллана не було. А якби Горький «виставився»?

Тоді беззастережно віддав би голос «буревестнику». Отак!

Ні, це аніскільки не схоже на виявлення й підготовку кандидатів на здобуття найвищої літературної премії. У жодному разі це не витончений експертний процес, а вульгарний біг наввипередки. Це – фізкультурний змаг, заняття, яке на творче дійство навіть приблизно не схоже. І це Буніна дуже бентежило. А згодом почало тьмарити чистоту враження від того, що, як казали, жереб може впасти й на нього.

Жереб? Виходить, усе ж таки, він? А й дійсно…

Горький виставив свою кандидатуру на «нобеля». Про це Бунін дізнався від Марка Алданова, від нього ж отримав пораду, щоб виставлявся й Іван Олексійович. Та вже не сам, не окремо, а пліч-о-пліч із Купріним та Мережковським. Мовляв, якщо одного Шведська академія легко може відхилити, то відразу трьох не посміє.

Звідки ця трійця? Кому й через посередництво якої методи вдалося знайти, коли не спільне, то бодай щось віддалено схоже між оцим (з боку Мережковського)…

 

В небе зеленом, как лед

Вешние зори печальней.

Голос ли милый зовет?

Плачет ли колокол дальний?

 

…та оцим (з боку Буніна)…

 

Бледнее ночь. Туманов пелена

В лощинах и лугах становится белее,

Звучнее лес, безжизненней луна

И серебро росы на стеклах холоднее.

 

А далі. Що ріднить оцей рядок (від Купріна)…

«Конечно, все эти выходки, вместе с профессиональными ушибами и падениями…»

… та оцей (від Буніна)…

«…жизнь ее была сплошным томлением, непрестанной жаждой уйти прочь от постылого земного мира, где все всегда не те и не то».

Хіба можна об’єднати спільним високим лавреатським присудом (а він же має бути один на трьох!) два геть відмінні художні прийоми, представлені вигадливою «вешней зарей» і прозорим «серебром росы», в одному разі, та витвором із медичної лексики («професионаные ушибы») – з метафоричним флером у вигляді «сплошного томления», в другому? Звісно, якщо добряче постаратися, то видряпати щось можна. Принаймні, Шведська академія з таким завданням могла б упоратися пограйки.

Та істинна суть речей від таких потуг не міняється. І ніколи не зміниться. Бунін дуже цінує Діму Мекрежковського, давно приятелює з Сашком Купріним, але писати, виставляти на люди своє власне Іван Олексійович волів би окремо від обох. І не лише від них, а й від кого б то не було.

Метушня якась. І вельми невеселі роздуми вона навіює. Не лише про змагальність, про суперництво, а й зазирає кудись глибше. Отуди, на основі чого Ромен Роллан більше схилявся до Максима Горького, аніж до Івана Буніна. Бо пролетарський же письменник, а не якийсь там дворянський вишкребок…

Хвилиночку! А хіба слова теж поділяються на своїх і чужих? Хіба й вони вибирають, до кого б притулитися, виключно з класових позицій?

1923 року Нобелівську премію виборов ірландський поет Вільям Єйтс. А за три роки невгамовному Марку Алданову здалося, що членам Шведської академії «с каждым годом все труднее бойкотировать русскую литературу», от і порадив він Буніну знову висуватися.

Чого вони причепилися? Що за гра! Самі ж кажуть, «бойкотировать», значить, ніяким об’єктивним відбором тут і не пахне. Кожен тягне ковдру на себе. Про яку ж тоді винятковість твору можна говорити? Про який престиж митця? Хіба – престиж змови. Або – винятковість блату.

Бридко. До того ж, знову на авансцені Мережковський. Це з цього, так би мовити, боку. А з отого, з туманних соціалістичних обріїв виплив усе той же Горький. Непохитний і цілеспрямований, як і личить «буревестнику».

Гостра тоді розмова відбулася в Буніна зі своєм добровільним протеже Алдановим. Виклав Маркові купу аргументів, і недаремно, бо той, нарешті, визнав: «Это все-таки лотерея».

Лотерея! Пречуд-д-довий винахід людства. Вельми вишуканий, щоправда, Бунін волів би триматися від нього якнайдалі.

Дивні люди: вивчають обставини, зважують настрої, аналізують симпатії-антипатії, копаються у дружніх та офіційних зв’язках і вже аж потім згадують про щось схоже на художню експертизу. І то, знову ж таки… Хіба й тут балом правлять не особисті смаки?

Бунін ніколи не хотів, аби те, чому присвятив себе всього, визначали таким екзотичним чином.

Але то було ще не головне. Щось на нього схоже стало невтримно наближатися, коли вигнанця Івана Буніна висунули на премію втретє, потім учетвете, вп’яте. 1930-й 1931-й, 1932-й… І справді – ані року без премії. Тільки не в межах особистих розмислів, а, як кажуть, узагалі. На цьому етапі процесу висування засвітився Томас Манн, коливаючись між двома Іванами – Буніним та Шмельовим . Усе б нічого, та знов таки ж – соціалістичний симпатик! Прохання на користь Буніна надходили до Манна з усіх усюд , і коли їх стало вже аж занадто багато, знаменитий прозаїк раптом заявив: просувати вашого Буніна не можу, через те, що на лавреата є дуже серйозна німецька кандидатура, а він (Манн, себто) , як німець зобов’ язаний віддати свій голос за німця.

Саме так і не інакше. Виходить, глибина й вагомість його величності Слова міряється ще й за національнимими ознаками?

І ось уже аж тепер Іван Олексійович… Ні, не зів’яв. Навпаки – зібрався, збадьорився, наче аж збайдужів і сказав сам собі: «Що буде те й буде. Досить із мене». Тим паче, що Нобелівська премія за 1932 рік дісталася англійцю Джону Голсуорсі. Дізнавшись про це, Алданов сказав:

– У вас, Іване Олексійовичу, тобто у нас у всіх залишається один шанс – наступний 1933 рік. Не виборемо свого лауреата, двері Шведської академії для нас, російських емігрантів, зачиняться назавжди.

– Чому? – запитав Бунін, не так бажаючи з’ясувати питання за змістом почутого, як за його несподіваністю.

– Наша колишня Батьківщина поступово виходить з ізоляції. Хочемо ми того чи ні. Ось-ось на чолі Німеччини стане далеко не кумедний чоловік із кумедними вусиками, а ви знаєте, що з СРСР німці дружать. Та ще більше, коли Сполучені Штати визнають, нарешті, Совєти…

– Не визнають! – аж зі стільця зірвався Мережковський. – Ні за що не визнають.

– Визнають, – спокійно зауважив Алданов. – Для цього уже майже все готово.

Бунін тоді промовчав. Лиш подумав: «Політика… Вона й тут. Через те вони мене й штовхають у лавреати, щоб у вигляді моєї скромної особи отримати прапорець, яким можна було б розмахувати. Мовляв, ось ми, осьо! Не лише живі, а й визнані, бо помітні. А де ваші видатні митці, панове більшовики?»

Політика, сама політика. І в тім, що висувають, і в тім, що заважають висуванню. За останні десять років скільки в Буніна побувало політиків, та найбільше політиканів! І бодай раз, у зустрічі з ними, бодай хтось згадав щось із його якогось вірша чи оповідання. Звісно, хвалили, начебто пишалися знайомством із «светилом отечественной словесности», от тільки про саму «словесность» ні слова. Та й якого «отечества»? Де? Отут, у передгір’ї Альп? Під столітніми оливами, пальмами та платанами?

Завжди йшлося про якийсь реванш, про повернення під звуки «Боже, царя храни», і цьому мав сприяти він, Іван Бунін. Звісно, як письменник, але не своїми творами насамперед. А фактом власного існування.

Література завжди десь… Ні, не між ними, а поруч, «напідхваті», у вигляді додаткового камінця в той город. Хоча й лежить неподалік, але ж – на узбіччі.

 

30  січня 1933 року концлером Німеччини став Адольф Гітлер.

Бунін уже не відокремлював свого багаторічного висування від загальносвітового суспільно-політичниного процесу. Він просто мовчки погодився. Бо хоча наче й успішний літератор, та все ж на чужині. І видають тебе, поки ти живий. А як не стане, то все й зупиниться. А відтак і забудуть. То може, бодай через визначну премію і згадуватимуть. Змушені будуть згадувати.

США оголосили про своє визнанння СРСР 16 листопада 1933 року – за тиждень після того, як Бунін отримав повідомлення про своє лавреатство. Повернувся з кіносеансу й застав біля вілли «Жаннетт» потужний взвод репортерів, а може, й цілих два. Бо хтось із них необачно ще й саджанець платана пошкодив. Вітальні телеграми несли пачками, а в Буніна навіть грошей бракувало, щоб розрахуватися з кур’єрами. Довелося позичати в Алданова.

Тексти усіх послань пройшли суцільною смугою, із якої виділилися телеграми від Сергія Рахманінова із Нью-Йорка та Марини Цвєтаєвої із Парижа. Композитор-вигнанець обзивався коротко: «Щиро вітаю!». Такою ж лапідарністю відзначилася й поетеса, але геть протилежним чином: «Не згодна!». Тобто Марія Іванівна не поділяла рішення Шведської академії. Бунін іншого й не чекав, бо ще коли йшлося до відзначення, Цвєтаєва, де тільки могла, висловлювала власну точку зору на нобелівського лауреата-33. Ним, за її непохитною думкою, мав бути якщо не Горький, то Мережковський. При цьому додавала: «Горький – епоха, а Бунін – кінець епохи». Лунала фраза дзвінко, та Іван Олексійович ніяк не міг уторопати, що поганого в тім, що один уособлює епоху, тобто її наявність, а другий ознаменував її завершення. Як кажуть, що кому випало. Або – в якому часі приписано Господом жити. До того ж, і хронологічно воно якось не узгоджується: Олексій Пєшков прийшов у цей світ 1868 року, а Іван Бунін усього на два роки пізніше, тож як вони можуть ділити добу, ув якій зростали? З іншого боку, яка саме епоха (за умови, що вона не одна) мала асоціюватися з «буревестником»? Хіба ота, що пов’язана з Біломор-каналом, Магніткою, Турксибом, Дніпрогесом, а заодно й хмарою репресій та системою гулагів, які, не без «буревестникового» сприяння, саме тоді вже набирали розмаху…

Іван Олексійович не так ображався на Марину Іванівну, як жалів її. Спостерігаючи за її дивовижним союзом із Сергієм Ефроном, він підсвідомо передчував біду. Нікому про це не казав, але Іван Олексійович передбачав повернення обох до СРСР напередодні Другої світової, а вже про самогубство і вбивство важко було не здогадатися.

Наприкінці 33-го Бунін уже не сказав би так про Єсеніна, як прохоплювався про нього на початку 20-х. І Маяковського характеризував би інакше. Тоді він не бачив, а тепер видно, що обидва не «хуліганили», не «плювалися», а, згвалтовані системою, невпинно рухалися назустріч своїй загибелі. Та не йшли, а бігли наввипередки. І передчасна смерть стала ще одним штрихом до характеристики кожного. Можливо, навіть штрихом визначальним.

Особливою любов’ю до пресс-конференцій Іван Олексійович не страждав, але погоджувався на них завжди і проводив їх цікаво. Він і тоді, 9 листопада, опинився на висоті. Як завжди, намагався тримати захід у відповідних рамках. Насамперед, не дозволяв йому скочуватися у стихію перепалок, аж раптом:

– Мсье Бунін, скажіть, будь ласка, вашому лавреатству сприяли українські націоналісти?

Іван Олексійович ніколи не відповідав запитанням на запитання, а тут:

– Звідки ви взяли? – спитав, бо те, що почув, його дійсно ошелешило.

– А ось у «Жизни Арсеньева» ви кажете, – репортер схилився над папірцем: «Прекраснее Малороссии нет страны в мире»… Це – після ваших відвідин Болгарії, Сербії, Румунії, Швейцарії?

Репортер замовк, через що Бунін одразу продовжив:

– А ще – Італії, Німеччини, Цейлону, Єгипту, Туреччини, Палестини….

Знову пауза, і позаяк ніхто її не заповнював, Бунін сказав:

– Довольте процитувати повністю…

І не зацитував, а урочисто продекламував:

– «Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкассы, Хорол, Лубны, Чортомлык, Дикое поле, не могу без волнения видеть очеретяных крыш, стриженых мужицких голов, баб в желтых и красных сапогах, даже лыковых кошелок, в которых они носят на коромыслах вишни и сливы. «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім». Это Шевченко – совершенно гениальный поэт. Прекраснее Малороссии нет страны в мире».

Бунін раптом відчув, що може розхвилюватися. Тож, аби далі не пішло, він проковтнув слину, перевів подих, гучно кашлянув, а тоді все, щойно процитоване, повторив французькою. І тут пролунали бурхливі оплески…

Хвилювання не минуло, бо оплески уже по-справжньому розворушили Буніна. Не звістка зі Стокгольма, не запрошення на рандеву із самим шведським королем, а реакція зовсім незнайомих людей – та ще й всюдисущих і всезнаючих борзописців! – на фразу, яку в повісті «Життя Арсеньєва» сам автор вважав найголовнішою.

Ніяких націоналістів із Малоросії ні в Парижі, ні Грассі Бунін не стрічав і не приймав, про що й заявив, а вже цитата зняла всі подальші можливі запитання.

Для репортерів. Та не для самого Буніна. Вже коли борзописці розбіглися, Іван Олексійович раптом пожалкував, що не додав до оголошеної цитати ще одну, яку теж знав напам’ять і завжди з радістю озвучував, якщо було кому слухати: «Внимание мое было отвлечено видом новой местности и нового типа людей – малороссов… … я не отходил по целым часам от окна, или прислушивался к мягкому южному говору и вглядывался в лица. Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду». А ось – ілюстрація до заключної фрази попередньої цитати: «И места за Курском начинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жители средних и северных губерний даже понятия не имеют. И даль эта так живописно скрашивается синеющими курганами и силуэтами стройных тополей на хуторах».

Спостережено це, відзначено й зафіксовано ще тридцять сім років тому, в далекому 1896-му, коли подорожував Малоросією. Ще до цейлонської екзотики й до близькосхідних християнських святинь, до вежі Ейфеля та головного єгипетського сфінкса з пірамідами. ДО! Чому ж тоді найкращою країною у світі стала місцевість із очеретяними стріхами, з «лыковыми кошелками», з чайками, що «скиглять», з «вітром», що «виє на степу козачім»? Визнано найкращою після таємничих пагод, після Колізею… ПІСЛЯ, а значить – НА ТЛІ Нотр-Дам де Парі, У ПОРІВНЯННІ з Віденською оперою, з Лувром… Чому? А через те, що довірливі й непоказні верби і спориші, тополі й ковила, явори, полин, ромашки та ласкавий шепіт Дніпрових хвиль запали в душу глибше, аніж химерні пальми й самшити, кипариси й лаванда, магнолія та бамбук, укупі з гуркотом океанського прибою. Та, головно, геть не монументальні, але напрочуд милі та охайні біленькі хатки на мальовничих пагорбах, під тополями, плетені із лози тини, дерев’яні вітряки, «журавлі» над колодязями, кургани по степах переважили нагромадження африканських, азійських та європейських архітектурних шедеврів. Пістрява екзотика відступила перед довірливою скромністю. Скромність узяла буденною справжністю, а не святковою вигадливістю.

Ех, скільки міг би розповісти Бунін, якби репортерська братія заглянула до нього не з приводу премії, а через цікавість, що саме тримає його у цьому світі! Тоді б він сказав, що з мандрівкою до Єгипту утратив пієтет до пірамід. Бо уздрів у них не велич людського духу, а символ марноти. Яку пізнали люди ще тисячоліття тому. Не в камені слід залишати спомин про значуще, а в людських душах. Скільки тих древніх каменюк, з вицяткуваними на них високими словесами й малюнками навергано, а люди поруч із ними живуть у нестерпному приниженні і в злиднях… Та й усі оті палаци, храми з пірамідами… Як можуть вони випромінювати світло, викликати захват і радість, коли зведені упослідженими й безпросвітними невільниками! Зведені не під натхненням, а з принуки. Бунін відвідав усі так звані святі місця в Палестині, ходив неквапно, намагаючись нічим не відволікатися, але… Чи не буде святотатством зізнатися, що він… не відчув там присутності Господа? Між важучими каменями, під каменями, а надто на каменях, зачовганих мільйонами і мільйонами підошов Храма Господня в Єрусалимі Бунін нічого не відчував, окрім замішання. Зате під високим малоросійським небом, на березі Дніпра, у променях призахідного сонця його душа співала. Тож де може бути Господь? Він незмінно там, що є найпрекраснішим. І він, Іван Бунін, зважився назвати це місце. На шостому десятку літ свого життя він завважив за потрібне виголосити те, що передчував у собі з дитинства. Публічно висловився через метафору, а зараз каже прямо. Бо це ж – лише самому собі. І додає: сприяння Господа вело його малоросійськими стежками завжди. Ще того ж, 1896-го, опинившись біля Хортиці (тоді цю воістино священну землю обзивали островом святого Георгія), він попросив, щоб його висадили на берег… «И долго блуждал по нем (по острову. – К.С.), отыскивая хоть каких-нибудь следов старой Сечи. Но остров был тих и пустынен…» Випадковий дідусь-рибалка показав тоді Буніну залишки величезного пня – усе, що зосталося від тисячолітнього дуба, під яким руси приносили жертви своїм богам. Іван Олексійович нахилився, підняв шматочок дубової кори завбільшки із запальничку й поклав до кишені. Якось механічно це зробив, без жодної установки.

Сила й проникливість малоросійських обширів – у простоті. Великий Сфікс видивляється щось зі сходу уже упродовж чотирьох з половиною тисячоліть, а очеретяний або ж солом’яний дах можна перетворити на попіл за чотири з половиною хвилини. Але чому ж тоді бентежить, зворушує дах, а сфікс пригнічує?

Саме – через ТЕ.

Ні, не знають вони Буніна. Іван Олексійович переконаний у тім. Захоплюються (от цікаво, наскільки щиро?), що він «пів-світу об’їхав» , а не відають, що по-справжньому поглиблював свою душу, лише, коли час від часу мандрував малоросійськими селами. Коли три роки поспіль мешкав у Полтаві. І то – не меланхолійна вигадка. Відчув це гостро, заглянувши до Москви, а потім до Петербурга. Стало нестерпно, через що й вигукнув на повні груди: «Будь они прокляты, эти большие города! Эх, кабы опять в Полтаву!»

Разом із тим… Уже після поверення із подорожі Дніпром 1896-го щось Буніну замуляло. Оті очеретяні дахи, та більше люди, красиві і здорові, зі спокійними поглядами, видалися йому такими вразливими… І – беззахисними. Вже тоді невиразно марилася йому незрозуміла навала на цю благословенну землю. І ворухнувся у душі неспокій. І не стільки через неминучість біди, скільки за своїм витоком – звідки та навала може виповзти: то були рідні й дорогі Іванкові з дитинства орловські, курські, воронезькі та смоленські, пензеньські і тамбовські, а а надто – московські – обшири… І так воно й пішло. Та не лише кривавими смерчами братовбичої війни, спричиненої більшовицьким переворотом, а вже, як начебто, в умовах миру. Саме зараз, у хвилях лавреатської метушні, стали доходити скупі, але жахливі у своїй неймовірності звістки про тотальний мор, який накрив найпрекрасніше місце під сонцем. І нехай би стихія, а то – війна влади зі своїм народом.

Власне, хіба той народ належить їм, усім цим блюмкіним, ієгудам, косіорам, постишевим, молотовим… та іже з ними? То – Божий народ. Воістину – Божий!

Через те й знищують. І на тому нелюдські випробування люду із неповторного Степового та Придніпровського Осоння не закінчаться (Іван Олексійович передбачав це, як і самогубство Цвєтаєвої) …

Бунін удячний незнайомому репортерові, який так розворушив його своїм запитання про українських націоналістів. І як він не здогадався поцікавитися, хто ж то! Певен, хлопець діяв не сам по собі. То було веління Долі. Не розворушив би Івана Олексійовича він, зробив би це хтось інший. Обов’язково! Головно, що згадка про Малоросію спіткала б неодмінно. Якраз перед Стокгольмом. В оцій, майже місячній веремії довкіл премії, вона, ота згадка, стала мовби рятівною соломинкою. Спогад повернув його до… Витоків? Занадто вигадливо, пафосно. Спомин урівноважив Буніна. Нагадав, що у нього все гаразд. У тім Іван Олексійович переконався, коли, повернувшись після пресс-конфернеції до свого кабінету, дістав… Так, саме отой шматочок дубової кори, завбільшки із запальничку. Загорнутий у клаптик жовтої замші, шматочок лежав у віддаленому куточку нижньої шухляди, під картонним аркушем. Давно не витягав його Бунін. Тримав у нагрудній кишені, коли охранка заарештувала брата Юлія, коли 1918-го перебирався із Москви до Одеси… Упродовж 589 «окаянных дней», проведених у цьому гамірливому південному місті, Бунін завжди тримав шматочок дубової кори при собі. Як і в поневіряннях із Одеси до Константинополя, із Константинополя до Сербії, Румунії, до Парижа. Згодом зрідка діставав, ніби переконуючись, чи на місці, і знову ховав. Ніхто, окрім самого Івана Олексійовича, про той уламок дубової кори не знав. Ні Варвара Пащенко, з якою так і не пошлюбився, ні Віра Муромцева, яка все ж таки ризикнула вийти за нього, ні Галина Кузнецова, яку сім років тому невідомо нащо послав йому Господь. І ось зараз дістав. Але, потримавши в руках, не повернув до схованки, а поклав до нагрудної кишені жилета.

Наступного дня сів писати нобелівську промову.

І з перших рядків переконався, що це – найвередливіший жанр. Принаймні, для нього. Бо ніколи не писав на замовлення. Тут же замовники – зусібіч. З одного боку, слід утерти носа фадєєвим, каверіним, тихоновим та навіть горьким; з іншого – не підвести отих, хто його висував і просував; із третього – довести недоброзичливцям, що «жереб» на Івана Буніна упав невипадково… Та, мабуть, найважливіше сказати оте, що хочуть почути від нього члени Шведської академіі. Адже Бунін усе ж таки не останній із племені російських письменників-вигнанців. Лишаються ті ж Мережковський та Алданов, а далі – Шмельов, Зайцев , Гіппіус… Власне й Цвєтаєва може претендувати…

Важко давалася промова. Усього чотири-шість хвилин виступу, а забрали майже два тижні. І весь час шматочок дубової кори був поруч. То на столі, біля чорнильниці, то в нагрудній кишені.

Під вечір, коли перечитував, наче все у промові було на місці. Уранці ж текст видавався чужим. Особливо через оце: «Литературная премия, учрежденная вашим великим соотечественником Альфредом Нобелем, есть высшее увенчание писательского труда!» Двічі викидав фразу, а потім повертав назад. Те ж само було й з оцією, підказаною Алдановим: «Горячо переживал волнение от потока первых поздравлений и телеграмм…» Так, хвилювання, мабуть, усе ж таки було, але ж зовсім не «горячее»? Проте Марк сказав, що бунінську стриманість можуть поцінувати як зарозуміле ставлення до громадськості, а цього допускати не можна…

Переписував текст кілька разів. Скоротив утричі. Те, що лишилося, нічого, окрім несподіваної вдячності – отут уже точно небунініської! – в собі не містило. Ситуацію рятувало одне-єдине речення, сповнене щирості: «В мире должны существовать области полнейшей независимости». Оце тільки й воно, саме те, що красномовно натякало на істинний характер стосунків «письменник – Шведська академія».

 

Замість епілогу

1.Та нехай уже. Дечим із своїх неухильних принципів Бунін поступився не 10 грудня 1933 року у трихвилинній промові під склепінням стокгольмського Гранд-отелю, отримавши із рук короля Густава V Нобелівську премію, а значно раніше, коли дав згоду на участь у змаганнях, геть не сумісних із глибинною суттю справжнього митця – у змаганнях літературних. За таку згоду йому вручили чек на 170331 крону, що в галльському еквіваленті обчислювалося 715000 франків. Вихованець лісів та перелісків Орловщини Бунін Іван, син Олексія – наразі політичний вигнаненць – був свідомий того, що сталося. Свідомий, як ніхто. Тож, либонь, ще й через це, повернувшись до Франції, у перші ж кілька днів роздав 120000 франків нужденним. А ще за два роки з гаком від грошової винагоди у сім’ї Буніних не лишилося ані сантима, ані ере .

2.Бунін любив повторювати: «Я не червонец, чтобы всем нравиться». Що мало свідчити про незалежний характер письменника. Та все ж, він не залишався байдужим до того, що і як про нього писали. Зокрема, якби зауваження Георгія Адамовича, начебто Бунін – «последний русский классик, запечатлевший Россию конца ХІХ – начала ХХ веков», пролунало за життя Івана Олексійовича, воно не припала б йому до душі. Насамперед через слово «последний», якого Бунін терпіти не міг. Та що б сказав Іван Олексійович про новітню комунікативну так звану соціальну мережу, яка невтомно пропагує усе, пов’язане із видатним письменником! Зокрема, його перше справжнє кохання – Варвару Пащенко – у мережі називають Варварою Проценко; містечко Грасс розташовують «на берегу лазурного моря», тоді як до Канн (справді на березі моря) двадцять кілометрів, а до Ніцци удвічі більше; віллу «Жаннетт» іменують «Бельведером»… Знову ж таки: нехай уже… Он у самому Грассі про те, що тут колись тривало мешкав нобелівський лауреат, сповіщає завезьганий напис на укритій мохом кам’яній брилі, яка, похилившись, стоїть у бур’яні на роздоріжжі, за кількасот метрів од вілли. У віллі ж, звісно, живуть чужі люди… Та всіх переплюнула одна московська туристична агенція: у переліку визначних місць 50-тисячного Грасса солодко озвучуються всілякі кафешки та крамнички, ресторани й готельчики, усіма мислимими й немислимими барвами розписано фабрику парфумів «Франагор», а про свого, хоча й незадачливого, та все ж видатного земляка – ані звуку.

А що ж шматочок дубової кори? Востаннє Іван Олексійович брав його до рук, коли вранці 22 червня 1941 року почув, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Тоді у Грассі заарештували усіх росіян. Буніна не чіпали. Мабуть, з огляду на вік, а може, з урахуванням (за сприянням?) ще чогось… Згодом у нескінченних переїздах із Грасса до Парижа та з Парижа до Грасса хортицький талісман загубився.

 

6-8 січня 2020 року

 

“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020 – ч. 9 (275), 8.05.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

На правах реклами. Млиновий комплекс «Аріс» https://arisltd.com.ua/ працює з 1997 року в місті Херсоні. Спеціалізується на закупівлі та переробці пшениці, випуску високоякісного борошна вищого сорту (класу «Екстра»), першого і другого сорту, крупи манної.