“Українська літературна газета”, ч. 18 (336), 16 вересня 2022
РОЗДУМИ НАД КНИЖКОЮ ПАВЛА ВОЛЬВАЧА «20+1, АБО ЗЕМЛЯ МЕРТВИХ»
(Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 392 с.)
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/kostiantyn-sushko-sramu-ne-imut-rozdumy-nad-knyzhkoiu-pavla-volvacha-20-1-abo-zemlia-mertvykh/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З Ліною Костенко простіше, бо вона жінка. В період роботи над «…Землею мертвих», було їй усього лиш далеко-далеко за вісімдесят. Якраз підходящий вік для підбиття певних підсумків окремими… Неофітами чи прозелітами? Тож ніякого нарису, жодного есею, ані навіть приблизної новели, бо це не вписується в рамки задуму. Дещо з фактів про цю виняткову українську поетесу подано вроздріб, у кількох сюжетах.
У розповіді про Валерія Іллю сам герой новели, як мило уточнює автор, «уже прискалює око: «А шоб ви знали: Ліна Василівна – невелика поетеса. Далеко не геніальна принаймні».
Хоча й не зрозуміло, до чого воно, але доволі стримано. Щоправда, згодом Ілля уточнює: «У Ліни є кілька великих віршів. Всього кілька. Це немало. Але її велич в іншому. Її велич у поемах. «Маруся Чурай» – це вершина».
Та Вольвач впливу на собі уже зазнав: «Від того часу моя впевненість у величі теж дещо похитнулася». І коли стрів уперше поетесу «на якійсь імпрезі» у Будинку вчителя, зірко підгледів, що «уперше бачена Ліна Василівна вимовляла цей код («мертві села». – К.С.) з мазохістською насолодою, у всіх варіаціях і відмінках». Через що «саднила неувага з боку бенефіціарки…» (Нарис «Уляша»).
Крапельку дьоготьку, але кину…
Далі, під час збору підписів під важливим письменницьким посланням (Павло цим займався): «Ліна Костенко не підписала, натомість півтори години розповідала мені телефоном, яку «прозу ХХ-го століття» вона пише і як найкращі видавництва готові її видавати і перекладати – у мене встигли затерпнути й вухо, й рука». («Уляша»).
Поважна літня поетеса буквально переслідує Павла: «Ліна Василівна трохи не на просвіт вивчила аркуш зі зверненням, вчитувалася в текст, нависаючи могутнім бюстом, аж уже ставало ніяково від павзи і запитальних поглядів, звернених на нас, та й на саму пані». («Двоє»).
Воістину непересічна здатність помічати в людині незвичайності! Й при цьому геть не бачити іншого? Чи бачити, але відсіювати?
Мабуть, то все була всього лиш розминочка. Увігнав же Павло цвяха по саму шляпочку, коли у Львові з поетом-бубабістом Небораком (подається, звісно, без імені, то уточню: Віктором), хильнувши, згадали Ліну Костенко. Якраз того періоду, коли, видавши прозову книжку «Записки українського самашедшого» (2011) поетеса здійснювала презентаційне турне Україною. На шляху – Львів. Та дізнавшись, що славні поети-бубабісти, авангардисти й узагалі нео-класики із тамтешнього товариства «Пси Святого Юра» приготували письменниці відповідний «разбор пальотов», не доїхавши галичанської столиці, Ліна Василівна повернула назад. Неборак пригадує: «Руйнували ми духовність, коли влаштували в «Кабінеті» обговорення роману Ліни Василівни. Звичайне обговорення, без жодного підступу. А вона скасувала презентаційний тур того свого «Самашедшого…» Західною Україною». Павло залюбки відгукується: «Якже-якже, начувані. Романнчик справді нікчемушний, «січка» – як критик Штонь говорив. Вона просто хайп на вас упіймала. Або видавець і твій іще один кум, х-ха-га…»
До чого згадка про Ліну Костенко у тексті про Мирослава Ягоду? А до того, що герой нарису мешкав у Львові, куди свого часу намірялася поетеса. Та й Неборак Вольвачеві трапився, із яким «по черзі приклалися до горлечка». А позаяк, у результаті прикладання, «світ» уже «кращав і поволі набирав барв», приспіла й згадка «про Ліну».
Бракує снаги хоча б літерою прохопитися з цього приводу. Краще – слово нашій видатній поетесі:
Буває мить якогось потрясіння:
Побачив світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки,
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
Сам же Неборак (Вольвача я вже нацитативсь), міг би відгукнутися таким:
– Мені тринадцятий минав
очима я сідниці пас,
В час незалежних рушень мас…
У тому ж, не вельми презентабельному, контексті, значно вище, у нарисі про Миколу Холодного мелькнув і Василь Симоненко. Чи я помиляюсь у визначенні характеру контексту? Тоді вдамся до цитати.
Розповідаючи, як він залучався-прихилявся до витворів «найсміливішого, найекстравагантнішого, найрозкутішого поета андеграундного шістдесятництва», Павло відверто зазначає, що траплялися вірші, які «не дуже сприймалися, вадячи надміром публіцистики. Але були речі, з яких шугали проломи в небо, та так, що забувалося дихати».
Зокрема…
Я б намалював тебе в соборі
і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи
Одне слово, «проломи» так «шугали в небо», що лавреат премії імені Василя Симоненка Павло Вольвач не витримав: «Який Симоненко, про що мова?»
Воно й звісно. Тож для балансу зацитую ще й Василя:
Нам не дрімать на тихому причалі,
Не виливать в кімнатній тишині
Свої дрібненькі втіхи і печалі
В меланхолійні вірші і пісні.
Нехай серця не знають супокою,
Хай обганяють мрії часу біг,
І наша юність буде хай такою,
Щоб їй ніхто не заздрити не міг!
Чи не порушив я принцип пропорційності у своїх «розмислах», віддавши стільки уваги двом письменникам? У жодному разі. Бо, з одного боку, здійснюю не суто літературознавчий розтин есеям-новелам-нарисам, а длубаюся у письменницьках взаєминах. З боку другого – Ліна Костенко і Павло Загребельний не тільки знакові постаті у нашій літературі, а й мають прямий стосунок до причини оцього мого писання. Обоє також допомагають визначити, за яким принципом підбиралися кандидати на героїв новел. Ну, і?..
Сказав би так: жодної випадкої постаті. Хіба з приводу двох перших, Йоги-Жоги та Єгора, можна б щось закинути, але – за ними стоїть воля автора. Він так захотів, йому здалося, що без двох осіб із його «клясового» минулого полотно книжки вийде общипаним, тож і нехай. У результаті ж, мовлячи в лоб, стало видно, звідки автор вийшов і куди дійшов. З ким водився, з ким водиться й досі, хто і яку роль зіграв ув його житті – і як колишнього слюсаря-сантехніка, і як літератора. Дещо на відстані (на перший погляд), як додаток, до «полотна» – дисидент Валентин Мороз, поет Ілля Кормільцев, співак-музикант Вася Гонтарський. Іще на більшій відстані Едуард Лімонов. Надто – Едічка. Зокрема я досі не стрічав такого подання цього невгамовного, звісно, неоднозначного й безумовно талановитого суб’єкта. Загалом же – різної яскравості та розмірів смальти, які в цілому створили повноцінне панно.
Та ще й вельми оригінальне. Зокрема, я не можу пригадати збірки письменницьких спогадів, де про когось було б сказано об’ємно, виключно – або з «плюсом», або ж із «мінусом». Вольвач у своїх нарисах намагається уникнути цієї бадьорої однозначності. Навіть для геть неприхильного йому Павла Загребельного знайшлося й дещо компліментарне. Викликає симпатію послідовний соцреаліст Олександр Сизоненко. До речі, наявність його у книжці дуже сприяє відчуттю тяглості у нашому житті, чого за багатьма його напрямками нам вельми бракує. Не без дивацтв старигань, але світлий, енергійний, розумний і талановитий письменник. А що випало жити на зламі стількох епох, так зуміли б ми, Павле, з тобою, пройти крізь них, не втративши ані світла, ані енергії, ані розуму!
Ані порядності…
Як і Борис Олійник… Скільки на його голову звалено усього! Чого особисто тільки я не чув, спілкуючись на київських «бруках» зі столичними письмаками! І нехай би, від просунутих хлопів із перспективно молодого покоління, а то ж і від його ровесників. Колись не без іронії сприйняв я Вольвачеве порівняння українського Олійника з індійським Ганді, та вже згодом упевнився: а й справді Борис із полтавської Зачепилівки – наш Махатма. Окрім прекрасних віршів, скільки зробив для України! Уже як справжній державний діяч. Як у цьому потомственому селюкові вживалися Поет і Політик! Він і Хортиці поміг у достославні 80-ті минулого століття. Причому відгукнувся з першого нашого звуку. Й новелку Павло нарік просто чудово – «Не питання вопрос…» У цій репліці – увесь Борис Ількович, наче селюкуватий, але глибокомудрий, чуйний та енергійний.
Автор дуже вправно вмонтував комуністичну сутність у ментальність Олійника. І делікатно. Вийшло і не виклично, й не осудливо. Як і має бути. Особисто я, свого часу, слідкуючи за Борисом Ільковичем, думав: нам би таких, – українських! – комуністів. За духом, за наповненням, а не за ідеологічним забарвленням. Як би ми рвонули вперед! Та, окрім усього іншого, нам і з національними комуністами не поталанило… Борис Олійник – одинока постать.
«У моєму разі Олійник ще кілька разів надівав картузика і йшов до людей з найвищих кабінетів. Притримуючи один одного за лікті, тричі розціловувалися, після чого сідали до такої ж чинної бесіди. Влади і статків, чинників, на які єдино могли зважати найвищі люди, за Олійником не було. Авторитет був. До певної міри його можна пояснити багаторічним обертанням у владних сферах, інерцією ваги колишніх посад. Проте, тільки до певної міри, й то незначної. Колишніх було багато, але олійниківського авторитету вони не мали й близько».
Я б цитував і далі – вагомий, глибокий фрагмент – ось, Павле, де твій талант розгортається на повну! Цитував би, та ондечки виглядає інший «шістдесятник»…
Іван Драч. Шістдесятник? Як на мене, переважно, з огляду на часові параметри. Опинився чоловік потрібного часу у потрібному місці, що теж є талантом, і неабияким…
Втім, можу помилятися. Але не дуже сильно.
Насамперед, одразу, на порозі, скажу: вірші Івана Федоровича «струн моєї душі» не заторкують. Зовсім інша річ – його біографія. Ота розлога цитата про «гетьманчуків» – також і про Івана Драча. Та ще й ледь не в першу чергу. Стояв біля витоків і в керівництві Руху (чим скінчилося, усі знають), секретарствував у Спілці письменників України, депутатствував у Верховній Раді (3-тє скликання), очолював Київську міську письменницьку організацію, керував Світовим конгресом, Конгресом української інтелігенції та Державним комітетом інформаційної політики, телебачення й радіомовлення України, ходив у радниках, з дозволу сказати, президента Януковича, Герой України. Зрештою, Іван Федорович сам хвалився (цитую Вольвача): «У мене ще так не було, щоб за рік менше трьох булав у руках!»
Незважаючи на це, уперто закривалися київські книгарні, зникали українські кіностудії, падали наклади українських книжок…
Мене ж найбільше, як начебто заспівно, дуже приваблює один епізодик із біографії автора приголомшливої поетичної збірки «Ніж у сонці».
Шістдесяті роки, як ми всі знаємо, окрім усього іншого, позначилися в нас «розгулом демократії». 1966 рік. Для того, аби розколоти й знищити наростаючий рух дисидентського опору в СРСР і в Україні зокрема, одних інакодумців (скажімо, Михайла Гориня, Івана Геля, Ярославу Менкуш, Євгенію Савчук-Кузнецову, Михайла Осадчого, Ярослава Геврича, Опанаса Заливаху, Святослава Караванського, Анатолія Шевчука) влада відправила до Сибіру, інших – до Америки. Але не до тамтешньої, імперіалістичної буцегарні, а на XXІ сесію Генеральної асамблеї ООН! І не в статусі спостерігачів, а повноправних делегатів!!
Інші – зокрема Іван Драч.
Жахливе покарання, еге ж?
Вольвач, либонь знав, про що саме думав, коли виводив таке:
Та ще трамвай останній, що гуркоче
В депо. Підборів скоромовка-стук.
А серце чує те, що хоче, –
Стус. Драч. Стус.Драч.
Стус…
Навів ці рядки не лише до мого тексту, а що вони пасують майже до всього простору «…Землі мертвих». Не-ви-му-ше-ність. Як і в оцій цитаті з нарису про Драча і про нього ж:
«Вони, літератори, вмонтовані в нову владу, якось усі враз стали ваговито-задумливі, прозираючи в замрячених далях тільки їм видиму ціль».
Що мав на увазі Вінграновський, коли в присутності Вольвача зронив оце: «Драч став такий… Такий байдужий…»
Став чи таким був завжди, дорогий, довірливий і щирий Миколо Степановичу?
Вінграновський… Нариси-новели-есії про цю надзвичайну постать і його дружину займають у книзі не лише чільне місце за обсягом, а й за змістом, та, головно, – за високою і світлою ідеєю. Спілкування з унікальним подружжям – істинно Дарунок Божий. Микола й Павло. Представники двох різних поколінь. Вихідці з різних, не зовсім схожих широт. А одне одного знайшли. Бо – на одній землі й під одним небом. На спільній землі і під спільним небом. Я не стрічав письменницьких спогадів, де взаємини між творцями було б подано так коректно, водночас вільно, розкуто й справжньо. Бо такими ті взаємини й були. Читаєш і думаєш: отак і треба жити. Не тільки письменникам із письменниками, а й людям узагалі. А може, спершу – для прикладу! – письменникам із письменниками, а вже потім люди побачать, та й собі?
З першого дня знайомства й до останнього дня свого життя Вінграновський звертався до Вольвача тільки на «ви». Як і його дружина Олександра Іванівна (Микола Степанович називав її Льо). Прикметна деталь, і, як на мене, ще й втішна. Бо «викання» – це генетичний пароль українців. Насамперед, у спілкування зі старшими.
Припускаю, що й тривалість стосунків Вольвача з Вінграновським, і їхня якість саме на українському етичному факторі й трималася. Обоє було гранично щирими, відвертими, але в душу одне одному не лізли. Вольвач, як молодший за віком, а Вінграновський, як людина напрочуд делікатна. Багато про що мовлено-перемовлено-перетерто за кількарічні взаємини, проте невидима й геть важлива межа не заступалася. Насамперед, звісно, з негласного подання Вінграновського. Бо, як зазначає сам Вольвач: «Амікошонства Вінграновський не приймав». Навіть «Степановичем» себе називати не дозволив. Павло рипнувся, було, та видатний поет зупинив: «Мене звуть Микола Степанович». Надзвичайно спостережливий, глибокий і проникливий, він інтуїтивно відчував, чим зміцнюються, а згодом і розвалюються людські взаємини. А скільки лиха наробили ми не тільки одне одному, а й в цілому рідній країні та державі своїм невмінням спілкуватися! Про це Вольвач зримо – й мимоволі? – показав у своїй «Клясі», вагомим натяком протяг цю тему через «Хрещатик-плазу», не забув про неї і в «Снах неофіта». Дещо є і в «…Землі мертвих». Та чи сповідує це автор сам…
Читаючи, ні, смакуючи нарис про Вінграновського, мене частенько підмивало обуритися, що й там, і ондечки отам мала б бути цитата з вірша Миколи Степановича, а її нема. Недогляд? Навряд. Скоріше, свідома установка. Мовляв, я веду розповідь про поета, вірші якого всі читали. А хто не читав, хай прочитає.
Можна й без цитат? Звісно! Такий собі стиль не без такого собі кокетства. Поезія ж – річ серйозна. І не слід боятися повторів. Більше того, афористичні рядки з віршів та прози я цитував би на кожному перехресті. Моя воля, я ввів би для рекламодавців неухильне правило: на п’ять комерційних текстів на бігбордах – один безкоштовний літературний, строфа з вірша або ж прозовий рядок. Дрібниця? Для бізнесу – жодних збитків. Зате як почали б мінятися люди!
Власне, що я там іще силкуюся довести, коли у нарисі про Вінграновського є ось такі рядки:
«Так почалося знайомство, яке вважаю одним із найголовніших. Непевність, ревнощі й суперництво, що їх раз у раз привносило літературне середовище і столичний пришвидшений триб, урівноважувалися (і переважувалися) Миколою Вінграновським. Я багато чого хотів від життя, але, бачить Бог, розумів, що й давалося багато: не аж так вони всі вже й важать, модні видавництва, публікації в таких же часописах, поїздки, переклади, фести, якщо знати, що вдома, нехай той дім і не власний, а винайнятий, усе ж лежить краватка, куплена в Нью-Йорку (у Всесвітньому торговому центрі, прошитому згодом терористичним літаком), яку подарував тобі Вінграновський, а цього Великодня ти був у нього в гостях, і на Різдво теж, і хоч, вертаючись назад, зчесав коліна, послизнувшись на сходах, у дворах перед самою Обсерваторною, але на штанях не лишилося й знаку, якимось дивом, а книжка «Козак Мамарига» підписана тобі так: «Великому дядькові Павлові від маленького Миколки Вінграновського – на пам’ять – і з любов’ю», – й від цього всього серце ніби стискає теплими пальцями, і жити з цим веселіше, ось що».
Коли надибуєш прояви такої щирості і справжньої літератури, то не слід нічого ні коментувати, ні просто казати. А лиш – жадібно споживати. Та ще – ретельно цитувати.
Як оце я зараз.
А була ж іще Льо – Олександра Іванівна. Те, що ця жінка опинилася поруч із таким поетом, як Вінграновський, а Вольвач у своїй книжці ще й цілий нарис їй присвятив, за обсягом майже такий, як і нарис про чоловіка, звільняє мене від необхідності казати про неї бодай щось. Краще послухаймо…
«У ній відчувалася порода, ось що. Вроджений аристократизм, для якого не обов’язкові зовнішні атрибути, якісь там діадеми, золочені рами і всипані діамантами мундштуки зі слонової кістки – хоч закурити вряди-годи Олександра Іванівна могла».
Якось трапився Вольвачеві нелегкий період у житті. «У другу поствінграновську осінь зі мною щось сталось. Я так і не зрозумів, що воно було. Головною ознакою того стану була зчужілість життя. Реальність ніби оскліла, стала відворотна. Всередині «я» було ще нестерпніше. Так тривало досить довго».
Чутлива Олександра Іванівна знала про це. Відбулась тривала розмова, допізна, коли переважно говорила вдова Поета. Заспокоювала, що все минеться, – головно, нічого не боятися. Насамкінець сказала: «Знайте, хоч би що сталось, я десь неподалік. Іду за вами, слід у слід».
І Вольвач пішов у «ранню грудневу темінь. Пройшов у напрямку Міністерства надзвичайних ситуацій і спинився, вражений. Я знову відчував світ. Світ знову повнився повітрям, ніби проломилася якась капсула, здерлася плівка зі свідомості, з усіх п’яти відчуттів».
Хіба не дивовижно, що зійшлися не лише Вінгран і Пашок, а Пашок і Льо… Дружина Вольвача Ірина, і та приєдналася! Не за паспортною належністю до «неофіта», а природно, як своя! Ось!
«Принаймні, мені було приємно, коли Микола Степанович, ми з ним лишилися вдвох, а жінки вели бесіду в кімнатах, сказав, радісно втоплюючи підборіддя в шию:
– Павле, а добре, що наші жінки сподобалися одна одній!»
Нариси про цих двох особистостей, видатних насамперед свою людяністю, невипадково у книжці стоять не поруч, а на значній відстані один від одного. Бо вони надто щільні за концентрацією світла, яке випромінюють. Ставши поруч, ці люди так висвітлили б усе довкруж, що нічого, окрім Льо й Микольця, не було б і видно. Можливо, особисто я не дуже й пожалкував би з цього приводу… Та не для мене ж одного книжка написана! А якби тільки, то що? Хіба іноді не кортить скуштувати й чогось солоненького?
Людяність… Не в міру помірковані й затяті лицарі-охоронці духовної непохитності і моральної цноти називають її сентиментальною химерою.
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Коле осінь золоторога
Теплі лапи сумних журавлів.
В зачарованій млі на ріллі
Розверсталася сива дорога…
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Віддаю тобі волю свою,
Віддаю тобі силу, доле,
І думок незасніжене поле,
І незлого себе віддаю.
Це пафосно-сентиментальне Вінграновський вивів, коли мав 20 років од народин, і не цурався його до кінця свого життя.
* * *
Мертві… Вони справді сорому не відчувають, бо всі свої гріхи спокутували власною смертю. І наші кпини їх не дістають. Зате добряче знеструмлюють нас самих. Спершу й невтямки, та згодом починаємо відчувати так гостро і так болісно, не розуміючи, що воно й звідки.
Мертві на своєму остаточному місці. А як же бути живим?
м. Запоріжжя
Із рукопису нової книжки Костянтина Сушка «ЯВИ ПРОЗЕЛІТА, або Поет без хімії», де розглядається постать письменника Павла Вольвача крізь усі його поетичні (9 видань) і прозові (4 видання) книжки.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/