Костянтин Сушко. «…Сраму не імуть». Роздуми над книжкою Павла Вольвача «20+1, або Земля мертвих»

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022

 

Костянтин СУШКО. «…СРАМУ НЕ ІМУТЬ» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 392 с.)

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«Мертві сраму не імуть»… Через те, що вони мертві? Певен, що й живими їм не було чого цуратися. Принаймні, всім отим, хто поданий  в одній книжці…

 Власне, це я вже починаю оцінювати видання. Тоді як спершу слід зауважити, що маю звичку, отримавши чиюсь нову книжку, одразу, щонайменше переглянути її нашвидку. А то й засісти за читання.

 

«20+1, АБО ЗЕМЛЮ МЕРТВИХ» почав, як і має бути, з передмови Михайла Бриниха: «На перший погляд, обчислити суму цих есеїв-нарисів-новел – неможливо. Як неможливо відразу збагнути логіку автора, який зібрав під однією обкладинкою тексти-спогади про людей, у яких за життя не було щонайменшого шансу присісти на одному гектарі»… Пробігшись нарисами, аби збагнути, де, про кого і як мовлено, переконався, що так воно і є. Бо з одного боку запорізький «братан» Йога, а з другого «дивний тип» столичний Валерій Ілля; в одному – «мало збагненний» Олесь Ульяненко, а в другому – Єгор «в дурних ботіночках»; туточки «опасистий» Микола Вінграновський, а тамечки – «старий негідник» Едуард Лімонов. А далі – епатажний Микола Холодний, педантичний Павло Загребельний, хитруватий Олександр Сизоненко, прямолінійний Мирослав Ягода, наскрізь емоційний Василь Гонтарський і геть «залізний» Валентин Мороз…

Що об’єднало усіх – таких різних – ув одній книжці? Насамперед, бажання автора, бо, якщо особисто він і не спілкувався з усіма, то на відстані намацав між ними зв’язок. А ще ось як зауважив той же автор передмови: «…це рідкісний для сучасної української прози кросовер, де автор поєднує нешаблонне літературознавство з автобіографічним нарисом, мандрує не тільки чужими маршрутами, а й власною творчістю…»

Я б сказав «стежечками власної творчості», але то дрібниці. Куди предметнішою, як на мене, видається назва передмови: «Люди, герої та персонажі». Читати й розуміти буквально, як написано? Тоді виходить, що «люди» самі по собі, а «герої та персонажі» по собі самі. Сиріч, геть окремо. Бо є реальні люди, а є белетристичні герої та персонажі. Це мав увазі колега Бриних? Якщо це, то щось воно логічно не узгоджується. Тож припускаю, що «люди» слід розуміти, як загальне, а вже розбивається воно на «героїв та персонажів». У такому разі слід було б опісля «люди» поставити двокрапку…

Загалом же – кросовер. Себто, ще геть не освоєний українськими письмаками жанр, покликаний до існування жвавою взаємодією, а то навіть зухвалим перехрещенням різних сюжетів у спільному надсюжеті-потоці.

Що є, то є.

Мене захопила книжка з першої сторінки. Уже пізніше здогадався: спрацювало все, від оригінально оформленої обкладинки, жваво поданої передмови, незвичайного сусідства «людей-героїв-персонажів», і до самого стилю розповідей – легкого, відвертого, певною мірою глибокого, доволі осмисленого. Через те мимохідь, неквапно наближаючись до кінця книжки, я вже пообіцяв самому собі, що неодмінно напишу про неї відгук. Звісно, всуціль захопливий.

«20+1, або Земля мертвих»… Хтось у мене спитав: а ти рахував, скільки в книжці есеїв-нарисів-новел?

Дев’ятнадцять… Двадцятий автор? Але ж він живий! Власне, якщо, включаючи автора, то він двадцять перший. Не кваптеся, дійдіть шостого сюжету. Як називається? «Двоє». Про кого мова? А про поета Івана Гнатюка й прозаїка Миколу Кравчука. Усе з’ясували? Рушаймо далі.

Споглядання малюнку на четвертій сторінці обкладинки теж не обходиться без запитань. Помітили, що всі портрети-силуети чорного кольору, а один білого? Поміркуйте, хто з двадцяти та ще одного героя книжки так забілений… Думайте-думайте. І вже через це стверджуйтеся у вердикті, що книжка до ваших рук потрапила незвичайна уже своїм оформленням. Де не просто карколомність форми, а й заглибленість змісту.

А як же іще нас, неофітів-невігласів, навертати до справжнього!

Важливі ці деталі? Не нагадують вони рушниці, розвішані на стінах у першому акті, із яких (даруйте, за Чеховим) упродовж усього спектаклю не пролунає жодного пострілу?

Аніскільки.

 

ДЕСЬ ЗА ДЕНЬ ЧИ НАВІТЬ ДВА, як закінчив читання, несподівано усе перекрутилося. Я зрозумів, що писати відгук на «Землю…» не готовий. Та й бажання зникло. А знаєте чому? Раптом відчув, що відгук має бути такого ж ґатунку, що й книжка, а мені це… Як людина консервативна й затято сільська, можу наламати дров зі своїми хуторянськими спостереженнями-висновками-вердиктами й виставлю себе на посміховисько. Добре, що публічно нікому й нічого не обіцяв!

А воно ще й до назви книжки щось з’явилося… Оцей цифровий орієнтир (20+1) – вже наче аж геть тривіально. З другою частиною так узагалі. Звісно, розповіді – про спочилих, яких уже немає поруч із нами… Але ж – земля! Якщо вона мертва… Яка, ота, по якій герої-персонажі колись ходили? Так вона ж наче на місці, жива. І в книжці про неї ані слова. Чи ота, що стала місцем вічного спочинку? Так тоді це – гробки, цвинтар… Але ж і про таке ані звуку. Не кажучи вже про слово, оце, неживе… Мінорно звучить. Тяжкувато. Зовсім не тією вагою наповнює назву книжки.

Аби хоча б трохи розсунути сутінки, які почали згущуватися над моїм замахом на відгук, зверну увагу на цитату, котра, на мій погляд є найвизначнішою не тільки для «20+1…», а для всього Вольвачевого прозового доробку…

«Цілий пласт людей погравав картонними булавами, розганяв повітря декоративної незалежності. Дивлячись на них, закрадалися певні сумніви, зокрема, й про те, чи не була, часом, перебудова, а відтак, і Рух за неї, й навіть проголошення суверенітету заздалегідь спланованими й дозволеними акціями, до яких, щоб процеси під впливом усіляких там зеків-дисидентів не вийшли з-під контролю, й було закликано перевірених гетьманчуків, дозволено певні вольності, нові блага й навіть клекоти і хмелі, особливо фуршетні, але про жодне справжнє бунтарство не йшлося й ітися не могло. Натрапивши на цю думку ще в «Стежках-дорогах» Івана Гнатюка, я зрозумів, що це формула реальності, а не вислід чийогось індивідуального злобствування, зокрема й мого. Усім сторонам було вигідно. Партійна номенклатура, вкупі зі спецслужбами і криміналом, діставала владу й контроль над гігантським ресурсом. Аватарам патріотичної імітації, окрім крихт від того ресурсу, вділялися німби національних речників і місця в новому вівтарі, куди з партійної дошки пошани переносилися добре підмарафечені портрети. Головно ж, завжди лишався простір для виправдання. І лишався дар слова і полум’яного речництва».

Дебелий абзац. Двадцять рядків, а скільки всього. Насамперед, – Вольвачева громадсько-політична зрілість. Я навіть здивувався, надибавши таке. Нема отих рожевих псевдопатріотичних окулярів, крізь які Україна постає центром Всесвіту. З найдавнішою і найдосконалішою мовою, з найбільшою кількістю народних пісень, із найглибшим державницьким корінням, із першим у світі колесом, із найвиразнішим у тому ж світі й знов найдавнішим орнаментом, із найволелюбнішим народом, з вистражданою та завойованою незалежністю… З, з, з… При цьому про розбрат, про індивідуалізм, про інертність, впертість і зрадництво анічичирк.

В облаштуванні рідної держави невтримний рідний ідеаліст-міфотворець буває небезпечнішим, аніж ворог з-за поребрика.

Гаразд, бо це вже поза нашою темою. Тут ось абзац – щільний і міцний. Стиль виважений, прозорий, послідовний, жвавий. Нема отих несподіваних, геть невмотивованих поворотів, та навіть стрибків, що у Вольвачевих віршах. Нехай головна думка й підказана шановним Іваном Гнатюком, але ж вона помічена! Інший би пройшов мимо. І якби ж тільки помічена, а то ж як розвинена! І доволі вправно вмонтована у нарис про одного з «гетьманчуків», до якого сам я тривожно придивлявся добрих три десятиліття!

ПРО САМОГО «ГЕТЬМАНЧУКА» мовимо пізніш, коли дійде черга, зараз же скажу, що й нарис про нього стоїть на місці – у другій половині книжки, навіть ближче до її завершення. П’ятнадцятим, у загальному гурті з де­в’ят­над­ця­ти есеїв. Уже після того, як читачі відчули під ногами «клясові» камінчики, як збагнули суть «людини з виголеними скронями», а надто, як мали насолоду побувати, бодай у віртуальному товаристві таких постатей як Микола Вінграновський та його неповторна Олександра Іванівна. А чого варте знайомство з «трохи абсурдистським й потужно талановитим» поетом із «рукою, зігнутою в лікті»! А який виявився  сердечним, інколи навіть со­ром’яз­ливим автор химерної прози, котрий «ставав собою не в родині, а в письмі»! У текстах він був «найвправніший, і там його було найбільше». А ще ж був геть неоднозначний письменник-фронтовик, неповторний «цехмайстер»… Тож тепер і «національних речників» час випускати. Якщо не на сцену, то бодай на такий собі екранчик. Нехай блимають. А ми – придивляймося до них, придивляймося. Принюхуймося, бо пнуться до влади. До влади, і тільки туди! І всі – «за неньку», «за Україноньку». А в результаті – три десятиріччя брехні, тотального грабунку й тупцювання на місці.

Точно зазначив Бриних: навіть на одному гектарі не присіли б.

Хто? Насамперед, Йога-Жога, ще отой, із «клясних» манівців, звідки ж і Єгор «в дурних ботіночках».

Чи варто було цих «хлопів» вилаштовувати в ряду, де наступною буде людина, з якою у новітній українській літературі пов’язаний цілий окремий, потрясаюче неоднозначний напрямок?

Валерій Ілля – поет, есеїст, прихильник поезії вільного вірша, головний редактор журналу «Основа», лауреат премії імені Василя Симоненка. За ним – Микола Холодний, далі – прозаїк Олесь Ульяненко, поет Іван Гнатюк, новеліст Микола Кравчук, письменник Андрій Кондратюк, Павло Загребельний (гадаю, тут ім’я говорить само за себе),  лідер гурту «Вася-Клаб» Василь Гонтарський, російськомовний поет Ілля Кормільцев, письменник-фронтовик Олександр Сизоненко, поет Ігор Римарук, Олександра Іванівна – дружина Миколи Вінграновського; Іван Драч (без коментарів), поет Мирослав Ягода, Борис Олійник (без коментарів), колишній політв’язень Валентин Мороз, скандальний літератор і політик Едуард Лімонов.

 

ЯК УСІ ВОНИ ПОТРАПИЛИ ДО КНИЖКИ? А я ж уже натякав: через арку з написом «Особиста зацікавленість». У розумінні, що всі вони авторові дуже цікаві, одні неабияким талантом, просто талантом чи обдарованістю, інші незвичайністю вдачі й поведінки, сказати б – життєвого трибу. Трапився один із незвичайною біографією. З тими Вольвач спілкувався, з отими приятелював, з третіми дружив, з четвертим інколи стрічався, ще одного й в очі не бачив, лиш заочне спілкування. Нарешті, стрівся один, якого бачив, знав, той знав його, але не спілкувались. Бачилися й то, один раз, випадково. Мова про Павла Загребельного.

Є в такому підборі героїв  ло­гі­ка? В літературній творчості логіка присутня завжди. І диктується вона… Ну, не примхою, а, скажімо, бажанням автора. Захотів – відзначив, не захотів – словом не прохопиться, хоч ти жменями чи навіть оберемками знімай зірки з неба. Дуже бажаний ще отакий аспект-умова: мають пересікатися стежки. Та не просто пересіклися, й сліди тут же вичахли, а з наслідками! Зрозуміло? З ре-зуль-та-та-ми.

Останнє ув автора «20+1…» полягає в тім, що серед героїв новел є такі, хто високо оцінив Павла Вольвача як поета. Зокрема, їх дев’ять із двадцяти, майже половина. Причому більшість мовили про це широко та ще й доклали рук до Вольвачевого «просування». Зрозуміло, якими маршрутами.

Називаю цих людей, водночас цитуючи.. У тому ж порядку, в якому розташовані «їхні» есеї-нариси-новели. Отож…

Валерій Ілля: «Одразу – в майстри, в підмайстрах не ходивши». «…допоможе читачеві налаштуватися на чисту хвилю Павла Вольвача…» (Не вельми щедро, але такі вже вони є – авангардисти).

Микола Холодний: «Без гіперболізації я назвав би Павла духовним братом Грицька Сковороди. …Павло Вольвач – тонкий майстер інтимної лірики». Цитата з нарису про Холодного: «Ми листувалися й передзвонювалися, Холодний уже мав мої вірші, які оцінював досить високо».

Олесь Ульяненко: «Кляса» є не лише показовою, а й знаковою у всьому літпроцесі. Маємо ще один із «культових» романів. Можливо, знайдуться критики, що поставлять йому знову на карб «чорнушність», непричесаність жанру, але жоден з них вже не посміє його виставити з української прози».

Микола Вінграновський: «Це поет, якому немає ціни. Він – діамант. …Я полюбив його. Я люблю його, як Симоненка».

Олександр Сизоненко. Реакція Вольвача на есей у «Дзеркалі тижня», де «Сан Санович» похвалив молодого поета: «Але загалом неофіта похвальба тішила, бо як не тішити, коли тебе порівнюють із найкращими поетами, цитують строфи, які й ти вважаєш вдалими…»

Далі мають іти дружина Вінграновського Олександра Іванівна, Іван Драч та Борис Олійник, проте їхніх згадок про вірші Вольвача у «…Землі мертвих» нема. Але й без того зрозуміло, як вони оцінювали колишнього неофіта.

 

ТІЛЬКИ ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ – ледь не окрема стаття. Як його не згадати, коли той «упівоберта дивився на мене, наставивши великі окуляри, одне скельце яких сліпо блискало, за іншим прискалювалося око, підтиснене усміхненою щокою». Уперше побачили одне одного на письменницькому з’їзді у Будинку художників. Хіба важко здогадатись із наведених рядків, що неофіт із провінції зацікавив живого столичного класика? Отож! Тому, коли «час від часу» вони «стикалися із Загребельним, повагом відводили очі».

Відводили… Але ж – повагом! Що один, що другий – на рівних! Ба, більше: «як з’я­су­ва­лося, Загребельний про моє існування знав». Ще б пак! Будь інакше, чого б ото було дивитися на «якогось пацана», на письменницькому з’їзді, та ще й упівоберта!

Щось, м’ать, не влаштовувало, а мо’, й непокоїло класика, адже навіть позу не змінив… Неясне, але невідв’язне передчуття?

І все ж істину чоловік поставив над усе, сказавши Вінграновському: «У Вольвача є геніальні вірші. Але він нерівний»!

Тож і опинився Павло Архипович на «…Землі мертвих». Щоправда, на куценькому клаптику-сюжетику. Якраз на такому, де помістився тільки епізодик у Будинку художників та ще дещо. Зокрема, повідомлення, що в «романах Загребельного повно перекручень», що поет Цибулько називає класика «Загребушею», що роман «Брухт» Павлові «видався переповідками почутого від когось та вихопленого з мас-медій», що одразу після закінчення Другої світової лейтенант Загребельний брав участь у виловлюванні людей, котрі тікали на Захід…

Виключно за власною ініціативою цим займався? А про офіцерські погони на плечах двадцятилітнього хлопця, недавнього дворічного в’язня нацистського концтабору Павло (Вольвач), який сам служив у радянському війську, забув? Власне, як би не поводився той хлопець у білих чи в пухнастих черевиках, – надто у спогадах вісімдесятирічного, колись широко відомого письменника, – не клопіт іншого, значно-значно молодшого письменника так наполегливо йому… зауважувати! І ніякого тут навіть натяку на недоторканність золотого класика – мова про доцільність і такт. Що ж до Костецького, Осьмачки, Ганни Черінь, Шевельова-Шереха та Докії Гуменної… Тут уже взагалі, м’яко кажучи, неґречно, бо згадані всі не через піклування про авторитет кожного, а задля драматизації епізоду – це так очевидно.

Автора дратує, що у своїх творах «Загребуша» «зі старанністю вчорашнього робітфаківця-відмінника (підкреслення моє. – К.С.) наводить цитати, цифри, дати, а ще сипле згадками про видатних людей, пильнуючи щоб від прізвища не відклеїлося ім’я. «Зигмунд Фройд і Карл Юнг колись писали… «Пабло Піка­ссо якось зазначив…» «Альфред де Мюссе сподівався… Кх-хм».

Сам Вольвач за цих обставин писав би просто: «Зигмунд, Юнг, Пабло, «де»? Перебільшую? У своїх есеях-новелах-нарисах у нього рідко до прізвища «приклеєне» ім’я, чи навпаки, аби читач учасно збагнув про кого йдеться. Звісно, згодом обидва чинника «склєюються», але мимохідь і пізнувато. Приміром, те, що герой нарису «В тєрпком воздухє крікнєт…» такий собі Кормільцев має ім’я (Ілля), стає відомо лише на передостанній сторінці есея. Кросовер дається взнаки? Я не проти. Але, коли воно занадто, то, як кажуть поляки… А в нарисах-есеях-новелах такого достатньо. Ні, дат, ні зносок, ані необхідних уточнень. Не кажучи вже про майже повну відсутність цитованих, бодай рядків із віршів поетів, про яких ідеться. Інколи так проситься до сказаного автором якась промовиста строфа, а її нема. Зумисне? Щоб спровокувати читача знайти книжку героя-поета й посмакувати в оригіналі? Не те пояснення. Сказав же ж – кросовер!

Жвава взаємодія чи навіть зухвале прехрещення сюжетів  і вирішили сутність «…Землі мертвих».  Оту, що мала б бути глибокою, а полотно – всеосяжним, з численними проекціями на буття. Цього в нашій збірці есеїв-новел-нарисів нема. Домінують замкнутість, повтори, описовість, а не проникнення в суть речей. (Останнє – за рідкісними винятками, які, я, власне, й зафіксував цитатами).

Та ще нариси-есеї і т.д. не мають об’єднуючої сутності. Чогось на зразок наскрізної ідеї. Архаїка? Не кажіть! Кросовер – кросовером, а світ наш навколишній та і внутрішній у кожного з нас усе ж таки впорядкований. Усе, хоча й перетікає-переливається одне в одне, але тільки у філософських параметрах. У реальних же, у конкретно-життєвих, кожна річ має свій початок і кінець, причини й наслідки, і спорідненість підбирається-визначається чимось спільним, а не відмінним, а то ще й, не приведи Господи, антагоністичним. Таким спільним, таким об’єднуючим фактором могла б стати авторська передмова. Ав-тор-ська! Конкретна й цілеспрямована, а не загальна, традиційно понура, хоча й стилістично вишукана, як у Михайла Бриниха. Людина збоку ніколи не зробить таких дверей до чужої хати, як той, хто хату валькував, мазав і білив. Ті двері, ті слова, речення й абзаци, які мали стати прологом до осягання збірки новел-нарисів і т.д., повинен був змайструвати-скласти сам Павло Вольвач.

А так… Збірка вдала, але тільки в межах свого простору. І вона не те, що не гірша, а в чомусь навіть краща за відзначені високою премією! Що цьогоріч, що минулоріч. Чому ж тоді?.. А тому, що планка лавреатських вимог піднята за геть незбагненною шкалою художніх цінностей. І не зі шкалою слід розбиратися, а з людцями, котрі її запровадили.

 

ДОДАВ БИ ДЕЩО, та чекає Павло Загребельний. На невеличкому клаптику землі, але цілком достатньому, щоб пощипати старого письменника. До того ж, істинного романіста, який органічно заповнив собою глибоку й широку прогалину, що в українській літературі, що у суспільному житті мешканців УРСР взагалі, упродовж мало не пів століття, з плавним переходом у щонайменше десятирічний незалежний відрізок. Вольвач народився значно пізніше за мене, то й не відає, якими популярними у відповідному секторі  українського белетристичного простору, були романи «Європа-45» та «Європа. Захід». А далі, заповнюючи вже інший сектор, пішли «Диво», «Першоміст», «Смерть у Києві», «Південний комфорт», «Безслідний Лукас», «Я, Богдан»… Не берусь доводити, геніальні романи – справжні, класичні! – а чи не зовсім, та посередніми їх не назвеш. До того ж вони БУЛИ! Іншими й не пахло. Твори Павла Загребельного, як і Михайла Стельмаха, Андрія Головка, Миколи Трублаїні, Івана Стаднюка, Михайла Тардова, того ж Олександра Сизоненка та ін. зберегли для нас українську мову, її стиль, дух. Може, й не варто їх перевидавати, але вони уже зробили свою справу: зберегли відчуття світла і добра в душах мільйонів. Вони плекали мову, а не знущалися над нею, населяючи матюками й абсурдом, як творитимуть це пізніші письмаки, у тому числі, Павле, і твої екстравагантні добрі знайомці.

Не кажу вже про публіцистику Павла Архиповича. Достатньо книжечки «Думки нарозхрист» (2008). Можна цитату? «Отож інтегруємося з Європою, простуємо туди семимильними кроками зі стограмовою пайкою хліба, мов у концтаборі, в жіночих черевиках на низьких підборах, ніби в католицьких черниць, із галстуками десятирічної давності на шиях. Бо на більше, як невтомно переконують нас урядовці, брак коштів. Та й звідки взятися тим коштам, коли всю економічну структуру України практично зруйновано». (2003 рік).

«Механічне перенесення форм чужого життя хоч би якими привабливими вони не здавалися, не подарує нам універсальних цінностей і переваг цивілізацій. Наше суспільство повинно стати державою, яка поважає сама себе, а не турбуватися тим, чи поважають її інші». (Рік той же).

Як на мене, рівень таланту письменника визначається його публіцистикою. Глибока вона, прониклива, стилістично жвава, прозора, така й проза того ж автора. У прозі, на художній стезі завжди можна злукавити: нагнати метафоричного флеру, збити спантелику підтекстом, усілякими «паралелізмами», «вставними сюжетами» й т.д. А в публіцистиці, де балом править його величність Факт і похідне від нього – Думка, а також уміння логічно вмонтувати усі факти в єдину конструкцію, проаналізувати все та ще й одважитися на висновки,  кожне слово, як на тій долоні. Або – або.

До Павла Загребельного у мене є власні зауваги, так би мовити, суспільно-громадського штибу, але на загал із ними я не пруся. Змалку привчили батьки судити про людину, зважаючи на краще в ній. На те, що її визначає. В Україні, та навіть ув Європі нелегко знайти письменника, який міг би стати поруч із Загребельним, ну нехай уже не з огляду на літературні досягнення, а хоча б, виходячи з речей особистісних: зібраний, відповідальний, ерудит-енциклопедист, аналітик. Хлопці, та нам навіть до колін цього чоловіка не дотягтися!

Закінчення буде.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/