За мотивами допису Миколи Іванова «Нобелівська премія: кінець навігації» («ЛУ», №39-40, 26.10.19).
От і навігації кінець…
Микола Лиходід
Якби високодостойний Альфред Нобель знав, куди воно виведе, либонь, вчасно загальмував би. Заповідаючи власні 31,1 мільйони крон для преміювання видатних досягнень у галузі фізики, хімії, фізіології, після медицини поставив би крапку. Так ні ж, додав: і – літератури! Більше того, підказав навіть одного з перших лауреатів – Льва Толстого!! Не порадив лишень, за якою методою слід визначати ступінь вищості-нижчості чи досконалості-недосконалості витворів із Красного Слова, продукту духовних намагань. Не розробив рекомендацій, як ставити на одну платформу чіткі розрахунки, конкретні формули й непомітну для ока, і не чутну на доторк, довіку не приборкану матерію. Ставити та ще й беззастережно судити, хто й де найбільше і чого саме досяг. Відтак членам Шведської академії не залишалося нічого іншого, як при виявленні «кращого і вищого» у царині духовного застосовувати вульгарно-прагматичний метод змагальності, в основі чого лежить суперництво. Як на стадіоні: хто вище стрибне або ж хто далі штовхне ядро.
Те, на що не звернув уваги винахідник динаміту, відчув автор «Війни і миру». Інакше, довідавшись, що Російська академія наук рекомендувала його на високу премію, не став би просити свого знайомого фінського письменника, аби той передав його побажання членам Шведської академії «постараться сделать так, чтобы мне не присуждали этой премии», оскільки «если бы это случилось, мне было бы очень неприятно отказываться». Прохання до уваги взяли, премію отримав італійський поет Джозуе Кардуччі, на що Лев Толстой зауважив: «Это избавило меня от большого затруднения – распорядиться этими деньгами, которые, как и всякие деньги, по моему убеждению, могут приносить только зло; а во-вторых, это доставило мне честь и большое удовольствие получить выражение сочувствия со стороны стольких лиц, хотя и не знакомых мне, но все же мною глубоко уважаемых».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Пути» генія, як і «господни», «неисповедимы»? Чого ж бо! Адже граф прямо сказав, що отримав насолоду («удовольствие») від «сочувствия со стороны стольких лиц». Значить, у разі отримання високої премії, його почуття було б прямо протилежним. Чому? Лев Миколайович виправдовується власним «затруднением» у розпорядженні «этими деньгами», які «могут приносить только зло», насправді ж, мабуть…
Гляньмо спершу, як із цього приводу мало не за півстоліття після Льва Толстого висловився Олександр Довженко: «Чого тільки не придумали за останні два десятки років, аби викликати серед людей ретельність, самолюбство, честолюбство. Почесні звання, ордена, медалі, значки, своєрідний почесний загін слави… Нарешті, коли вже не вистачило й сього, а потреба виросла, здавалось, до неба, канцелярії і департаменти духовних продуктів, своєрідні лабораторії слави й її науково-дослідчі інститути винайшли особливу приправу… Почались премії, дважди геройства, почався рекрутський набір в академіки, лауреати… Обсажування їми сотень непотрібних комісій, що однімають у них весь час, заважаючи творити і знати собі ціну і своїм творам, справжню, а не умовно кон’юнктурну.
Звідси друкування недоношених голих ідей, що вилізли з іхніх мізків, що їх породили, ще голими голопуцьками, ще тільки почавшими формуватися».
Отже, як Лев Миколайович, так і Олександр Петрович не мали пієтету до літературних винагород. Різниця лиш у тім, що селянський син сказав про це прямо, та ще й он як експресивно, а граф обмежився таким собі розгорнутим делікатним евфемізмом (нічого не вдієш – походження зобов’язує…).
У чому ж річ? Питання просте, та оскільки відповідь на нього може потягти за собою непотрібну дискусію, викладатимемо її поступово й розгорнуто. На тлі поступового згортання «нобелівської навігації» (вислів Микола Іванова).
Подейкують, на фізичних, хімічних, фізіологічних та медичних каналах нобелівських змагань жодних проблем не виникало. Тож про згортання «навігації» ніхто анічичирк. Бо там усе просто і ясно. Скажімо, премія за впровадження рентгенівських променів… Не важливо, що виявив їх українець Іван Пулюй, головно, знахідкою зумів належним чином скористатися німець Вільгельм Рентген. Та куди важливіше, що відкриття має конкретну фізичну сутність і таку ж дію. Як і явлений людству французом Анрі Муассаном фтор, або ж – канадійцем Фредеріком Бантингом – інсулін. А на яких визначеннях тримається унікальність – винятковість – скажімо, роману Ернеста Гемінгвея «Прощавай, зброє!» або ж роману Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності»? Присуджуючи кожному премію, на відстані у 28 років, у першому разі Шведська академія пояснила, що «за його майстерність у мистецтві оповіді, яку він продемонстрував у повісті «Старий і море» і той вплив, який він справив на сучасний стиль», а в другому «за романи і оповідання, в яких фантазія і реалізм, поєднані у світі уяви, що віддзеркалює життя і конфлікти цілого континенту». Микола Іванов тонко відчув і чітко оцінив ці високопрестижні присуди: «Лапідарні нобелівські формулювання як завжди, бездоганно точні й недвозначні».
І таки дійсно! Піку «лапідарності» досягнуто в оцінці творчості шведа Еріка Карлсфельдта: «За його поезію» (1931). Дотримувалися цього принципу й надалі: «за видатні заслуги в сфері епосу…», «за численні заслуги…» «за благородну високу й різносторонню…», «за видатні літературні достоїнства…», «за багатогранну літературну діяльність…» І хоча за щойно процитованими словами в кожному випадку ще було продовження, яке в сумі не створювало лаконічності, все ж «лапідарність», вважатимемо, зберігалася. Відтак усе і всіх улаштовувало? Об’єкти академічних присудів в галузі літератури відзначалися «однозначністю», очевидною конкретністю? Скажімо, як у випадку із тим же фтором, чи інсуліном, фізична наявність яких та ефект такої ж дії непорушно безперечні. І в сфері використання обох речовин однозначно (!) кращих немає. А в белетристичній галузі «нобелівські формулювання» так само точно все визначали, як і в царині фізики-хімії-фізіології-медицини? На час присудження премії Гемінгвеєві (1954) ніде не існувало чогось ліпшого за того ж «Старого…»? Винятково неперевершеними залишалися також «Смерть після полудня» і «По кому подзвін»? Згідно ситуації, виходить, що так. Чому ж тоді Гемінгвей не був відлауретований ні, скажімо, 1935 року, ні 1946-го, або ж кількома (не більше!) роками пізніше, коли обидва його, щойно згадані романи були, як кажуть, на слуху? Натомість Шведська академія в одному разі відзначила Юджина О’Ніла, а в другому Германа Гессе. Тоді «академісти» ще не розгледіли гемінгвеївського впливу на тогочасний літературний стиль?
Либонь. А то й ні. Цілком може бути, що відповідь ховається зовсім в іншому закапелочку нашої проблеми. Ризикнемо висловитися так: у непідзвітності літературного твору. Відповідь у його невловимості, з прагматичної точки зору. Отож, ледь не всі рішення Шведської академії, стосовно літератури, необ’єктивні? На додаток гуманітарні експерти у вартості тих рішень знаходять ще й політичний присмак… І справді! Візьмемо хоча б лауреатів із гурту наших колишніх співвітчизників. Іван Бунін – політичний емігрант. Борис Пастернак ледь не став політичним вигнанцем. Олександр Солженіцин, Йосип Бродськицй та Світлана Алексієвич – політичні вигнанці. Осторонь бовваніє хіба постать Михайла Шолохова, але й тут, подейкують, не обійшлося без відповідної кон’юнктури: на межі «хрущовської відлиги» й «брежнєвського застою» Захід поквапився вплинути на ситуацію в СРСР шляхом високого преміювання автора «Тихого Дону».
Зате у фізиці все чітко і дійсно однозначно. Приміром, той же фтор ототожнюється лише з формулою – F2 , і тільки з нею. Літера «F», скажімо, з «четвіркою» внизу або ж геть і без «двійки», і без «четвірки» вже означатиме зовсім іншу речовину. А в літературі? Де той прилад, за допомогою якого можна зафіксувати безперечну геніальність роману «А» у порівнянні з посередністю роману «Б»?
Питання вельми суттєве, але сьогодні ми розглядаємо не його. Схоже, я дещо запізнився: є підстави вважати, що в нобелівському комітеті на цей аспект увагу вже звернули. І як же беруться виправляти становище? Микола Іванов повідомляє, що останнім часом «Шведська академія намагається радикально розширити класичне розуміння літератури»! Щоб зрівняти у сутнісних шансах, скажімо, фтори-інсуліни з романами-повістями, таким чином упритул наблизившись до об’єктивного характеру своїх присудів?
Давайте подивимося. «Розширення розуміння»… Коли в цьому виникає необхідність? А коли з «розумінням» з боку широкого суспільного загалу виникають проблеми. Коли для осягнення того чи іншого духовного чи фізичного явища-предмета, не вистачає, даруйте, кебети. Отоді для полегшення (спрощення) процесу осягнення-розуміння знижуються вимоги щодо явища-предмета.
Що ж воно означає в натурі? А те, що оця строфа, явлена на класичних літературних принципах,…
Невже ніколи, як іще недавно,
Моя сльоза від щастя не впаде?
Сумна не осінь, що спішить за нами,
А та весна, що більше не прийде.
…безнадійно хибує звуженістю. Як, слід вважати, якістю зображувальних засобів, так і рівнем сприйняття зображеного. Через що строфа відзначається пригніченістю: «ніколи», «сльоза», «сумна», «не прийде»… А також нерозважною конкретикою: «недавно», «осінь», «за нами», «весна». Загалом же вся архітектоніка строфи до банального очевидна. Тож і сама строфа і пісна, й неглибока. Зовсім інше…
Між мною й нею – стіл, на ньому – склянка.
Шорсткими ліктями вона торкалася лискучої стільниці,
В якій відображалась тінь її підпахви.
Краплина поту стигла над виразними губами.
Теж чотири рядки. Але вони, по-перше, не сплутані набридливою римою. По-друге, не беруться нав’язувати читачеві, хто саме причаївся за словами «мною» і «нею», що дає безмежне поле для його (читача) фантазії. По-третє, не розкривається спосіб відображення «тіні підпахви» у «лискучій стільниці». По-четверте, гранично інтригуючою загадкою залишається питання (придивіться до стилю строфи), кому належать «підпахви» – «лискучій стільниці» чи «їй». Філігранно вмонтована у ситуацію «краплина поту» надає словесному зображенню не лише об’ємності, а й нескінченної перспективи. Як у самому сюжеті, так і в часі та просторі. Словом, у наявності яскравий зразочок розширення «класичного» подання твору. І якщо взяти до уваги, що автор строфи зі «стільницею» отримав Нобелівську премію за 1980 рік, то, виходить, проблема відомого «радикального розширення» була на часі ще чотири десятиліття тому. І не лише перед членами Шведської академії, а й перед самими письменниками. Либонь, перед письменниками – насамперед! Бо з кожним роком вони множаться уже не в арифметичній, а в геометричній прогресії. І це тоді, коли підступні літературні канони залишаються похмуро «класичними». Звуженими до неможливого. І дивно, як зумів пропхатися на люди кріпацький син та ще й із отаким…
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Прямолінійно, скупо і… скуто. І хоча автор, подаючи ситуацію, спирається і на «гору», і на «Дніпро», залучає навіть «зорю» на небі, картина постає невиразною і, головно, геть обмеженою. Бо розмова затівається «тихесенька» та ще й «в неволі». А все через те, що література, в добу написання щойно процитованої строфи, ще не вміла займатися «стихійним пізнанням життя» (М.Іванов). Тож навіть і не намагалася вийти за «межі свого конгеніального середовища у своїх найнесподіваніших виявах і відлуннях» (він же). І лише за більше ніж півтора століття (ви лишень уявіть собі!) – літератори жадібно беруться освоювати незаймані досі терени.
Звісно, благодатні заворушення у митецьких сферах почали виявлятися давно. Ще століття тому намагалися скинути Олександра Пушкіна «с корабля современности». Але тоді, схоже, забракло снаги. Та ідея не вмерла, і згодом, слідом за «лискучою стільницею» та «підпахвами» нобелівського белетристичного олімпу дістався (1987) добродій завдяки такому…
Вчера наступило завтра, в три пополудни,
Сегодня уже «никогда» будущее вообще.
То, чего больше нет, предпочитает будни
с отсыревшей газетой и без яйца в борще…
Не маю потреби коментувати повідане – зразки таких літературних досягнень опосередковано і поціновані, й пояснені Миколою Івановим: «у фаворі опиняться …знакові тексти, що безпосередньо і найкоротшим шляхом впливають на формування етосів культурних контекстів, синкретичної культури вулиці…» І звісно ж, отого, «що Йоган Гердер і Герберт Спенсер називали Zeitgeist». (З німецької – Дух часу).
Розмотуючи важенний клубок цих та інших аналогічних блискучих умовиводів М.Іванова, не лише бадьоро проймаєшся веселковими перспективами літератури у світлі «класичного розширення» предмету нашої сьогоднішньої заклопотаності, а й зловтішно надибуєш пояснення причин недолугості таких витворів як «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса Сааведри, «Злочин і покарання» Федора Достоєвського, «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Сад Гетсиманський» Івана Багряного або ж «Вир» Григорія Тютюнника. Бідолахи! Безумовно, усі – великі таланти, але метод «класичного» підходу до письма не дозволив жодному розкритися на повну…
Скільки талантів загублено! Власне, майже все літературне надбання людства підлягає списанню. Не тим шляхом рухалися інженери людських душ, починаючи з Гомера й… До Аполлінера? Але хіба на ньому закінчилося? І хіба й справді все скінчилося?
Послухаймо пана Іванова: «…початок тихої революції», «…кульмінація складного і тривалого процессу канонізації нових, не конгеніальних меж літератури… …триває…» Таки ще не кінець. Бо хоча й «кульмінація» та все ж – іще «триває». Аж раптом: «Дерзновений новий світ» сучасної літератури не визнає священних монстрів (ось хто, вони, всі оці петрарки, дефо, бальзаки, войничі, марко вовчки, короленки, бикови, шукшини, антоненки-давидовичі, костенки, гуцали! – К.С.), прагнучи канонізувати тривіальний гібрид автора і письмового стола (! – К.С.), друкарську фабрику і літературу-індустрію…» Звучить доволі конкретно, і все ж панікувати апологетам «ієрархічної моделі культури» зарано. Адже «історія європейського Великого Стилю добігає кінця…» Поки що лише «добігає»! А от коли добіжить, тоді й настане кінець будь-якої навігації. І в першу чергу – «нобелівської».
Почалося ж, як я вже зауважував, давно. І з огляду на щойно процитоване, як наче ще не завершилося. Між тим… «Останні рішення нобелівського комітету показують, що відбулася чергова глобальна зміна літературних полюсів». «Чергова» – себто «одна з», а не єдина й не остаточна? Щось не те, пане Миколо. І поки ви там прикидаєте, як би витлумачити цей свій пасаж, гляньмо, що стоїть за «останніми рішеннями».
Візьмемо останню лавреатську семирічку: Петер Гандке (2019), Ольга Токарчук, Кедзуо Ішігуро, Боб Ділан (Роберт Ціммерман) (2015), Світлана Алексієвич, Патрік Модіак, Еліс Манро, Мо Янь (2012). Немає рації згадувати, чим викликав високу увагу Шведської академії кожен, досить сказати, що першого помітили «за впливову роботу, яка з лінгвістичною винахідливістю дослідила периферію та специфіку людського досвіду» (німець Гандке). Середнього – «за створення нових поетичних експресій в американській пісенній традиції» (американець Ділан). Останнього – «за галюциногенний реалізм, що поєднується з народною казкою, історією та сучасністю» (китаєць Янь). Що? Питаєте, чи нічого я не наплутав? В жодному разі: саме «за галюциногенний реалізм». Як і в Ділана, який відзначився ще й на ниві «контркультурного напрямку у творчості». Контр – зрозуміло, а галюцинація – неправильне слухове, зорове, дотикове, нюхове, слухове сприйняття дійсності, зумовлене порушенням діяльності мозку…
Кажете, далеченько воно якось від літератури, зате ближче до фізіології, психології, навіть психіатрії? Навряд. Скоріше це яскравий доказ «розширення класичного розуміння літератури». Початок «повалення найвищого ідола старої патриціанської культури», сиріч «традиційної інтелектуальної упередженості щодо масових явищ у культурі». Геть зашкарубле літературне пуританство а-ля Іван Тургенєв, Панас Мирний, Джек Лондон, Костянтин Воробйов, Валерій Шевчук і прочая, і прочая, вкупі із цілком помилково нобелівськи відлауретованими Іваном Буніним та Михайлом Шолоховим! Дайош всеохоплюючу і всепроникливу прозу під Пауло Коельо! А то й більше…
«Коли в січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля. Люди відкопають своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу».
Гостро сказано, зримо, проникливо. І все ж за вишуканим метафоричним флером, на жаль, вельми тьмяно проглядається ідея мовленого. Відтак інший сучасний, все ще доволі молодий український літератор, який самозабутньо й успішно вдосконалюється одразу в царині прози й поезії, в одному своєму вірші чеше навпростець:
Я вигадаю нові літери та розділові знаки
і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть…
Оце вже ближче і до тіла, й до діла. Майже впритул. А то Іванов обгородився евфемізмами: «прийняття світу в усьому багатстві й багатоманітні його естетичного язичництва», «література стихійного пізнання життя», «література за межами конгеніального середовища», «програмні наративи політичного маніфесту», «ворголівське вознесіння», «бібліофільські інтонації»… Занадто дипломатично. Делікатно вельми. Хоча й, скажу відверто, украй прозоро. І все ж краще б отак: нині Шведською академією (слідом за просунутим сегментом суспільства, звісно!) затребується літературний продукт не того митця, «який протиставляє свій етичний пафос світові», а отого, хто «сам є яскравим виразником цього світу, його голосом». Оце воно! Хоча… «Протиставляє свій етичний пафос…», «яскравий виразник цього світу…», «його (світу. – К.С.) голос»… Хіба все ці визначення вступають у протиріччя з тим, чим відзначилися творіння того ж Горація, Данте, Радіщева, Котляревського, Стівенсона, Золя, Сенкевича, Лермонтова, Гончарова, Грабовського, Нечуя-Левицького, Стейнбека, Сосюри, Гончара?.. Власне, що там… Даруйте, але ж «виразником цього світу» є все світове літературне надбання!
Либонь, добродій Іванов щось тут не дорихтував. Нічого. Дорихтується саме. Головно, що з усього Миколиного допису видно: нобелівська лауреатська навігація, яка досі орієнтувалася на «європейський Великий Стиль», іншими словами, даруйте, на класичні (тут без лапок) літературні канони, якщо не добігла, то добігає, сиріч, допливає свого завершення. Шведська академія значно розширює діапазон, ні, не вимог – ознак, – за якими літературний твір може бути поцінований високою премією. До практики пошанування творів, що хибують конгеніальністю (споріднення з талантом) і патриціанським снобізмом (читай, естетичною вишуканістю) підкрався капець. Звідки взяв Леонід Андрєєв, заявляючи, що «література ніколи не була забавою для тих, хто пообідав, а стаючи такою за нещасних обставин, – гинула»? Щоправда, понад століття тому… Нині ж гуманітарно сформована частина сучасного суспільства спрагло жадає від письменників продукту насамперед синкретичного (від синкретизм – різновид еклектики), водночас і універсального характеру. Тобто на часі література про все, з використанням усіх стилів і всіх лексичних засобів (з матюками включно). Твори для всіх і на всі випадки життя. Нарешті! Тож, шановні колеги-письменники, аби не опинитися на творчому маргінесі, мерщій вирушаймо назустріч суспільним белетристичним побажанням. Особисто я вже знявся з якоря. І для розминки перевіряю себе на цій ось приписочці…
P.S. Фінально-фінішний акорд щойно викладеного публіцистичного екзерсису, незважаючи на його цілком легальну затребуваність і чисто емпіричну естетично-стильову доцільність, вимагає додаткових акцентів. Насамперед для того, щоб притлумити канонізацію інтелектуальних «концептів» (тут і далі слова, подані курсивом і в лапках, взято із допису М.Іванова), припинити засилля безпрограмних «наративів», а надто, щоб запобігти «елегійному кличу», під загрозою якого опинилася вся наша «лектура». Тож, даруйте, ні Бернард Шоу з його «влучно-карикатурними потрактуваннями», ні «концепт» Гарольда Блума, запозичений у Джамбатісто Віко, ні проза Томаса Бернхарда, незважаючи на те, що в останнього вона досягла «епохи бідермайера», тут уже не допоможуть. Потрібен власний і рішучий авторський «поп-арт». До того ж саме отой, що вирвався за межі «артуріанського циклу», уникнув «синефільської монтажності» і під знаком «бібліофільських інтонацій» вийшов на «рубежі й специфіку людського досвіду». Саме живого «людського», а не примарного «патриціанського». Майже всі «боги й титани» повержені. «Культурні тренди» універсалізовано. «Новий різновид прози» вже стукає не лише у двері, а й у вікна. Він надсадно подає голос через димар. «Грандіозний метафізичний задум апокатастасиса», про що так тривало і настійно проголошували імпресіоністи й символісти, футуристи й імажиністи, натуралісти і неореалісти, авангардисти і постмодерністи, а також дадаїсти, бу-ба-бісти і, даруйте, реваншисти, якщо й не здійснився повністю, то реалізувався на дев’яносто і дев’ять десятих відсотка. Що ж далі? Як без «навігації»?
Вирушаймо «доколумбівським духовним простором» у «вільне плавання». Без карти і компаса, а інтуїтивно орієнтуючись на «високу лімінальну мету». Водночас пам’ятаймо, що вірш Миколи Лиходіда, перший рядок із якого вище подано у статусі епіграфу, закінчується такими рядками…
Час колоти сучкуваті дрова
І сушити коло печі хмиз,
Давно час. Особливо для того…
щоб світились вікна кольорово
й голуби сідали на карниз.
Примітка. У «лектурі» використано рядки із творів нобелівських лауреатів Чеслава Мілоша і Йосипа Бродського, а також Ганни Чубач, Галини Пагутяк, Тараса Шевченка, Сергія Жадана.
“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)