“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Закінчення. Початок див.:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не прилипала міцно ні до старих, ні до юних громадян Союза ССР ідеологічна багнюка, на що так сподівалися замовники соцреалістичного місива. Безумовно, ті, хто вижив, писали за «високою» вказівкою. Але у своєму готовому вигляді твори нещасних митців замовними мали тільки свою фабулу, і то – вона була мертва. Стиль, лексика, власне, Слово лишалися живими. Ми, діти, не звертали уваги на плакатне, декларативне в тому ж «Альошці Богунцеві» Михайла Тардова (до речі, гуляйпільця за походженням), у «Синові Таращанського полку» Петра Панча, у «Лісовій красуні» Юрія Збанацького. Ми всотували із них людське й людяне, патріотичне, близьке нам і зрозуміле і вкрай необхідне, а воно є в цих творах. Є, попри все! Як і у «Вуркаганах» Івана Микитенка, у «Великій рідні» Михайла Стельмаха… «Вершники» Юрія Яновського вчили нас не класової непримиренності, а плекали героїчні почуття, а пізніше, коли ми подорослішали – огиду до братовбивства. Навіть уявити страшно, що у нас могло не бути «Пропороносців» Олеся Гончара чи «Таємниці Соколиного бору» того ж Юрія Збанацького… Без цих творів наше дитинство і юність були б спустошеними. Вони, оті вціліли митці, упродовж жахливих 30-х, буремних 40-х, непевних 50-х своїми творами попри все зберегли для нас усіх Українське Слово, Українську Естетику, Український Дух – наперекір усьому, вони змогли просотуватися до наших сердець крізь загати ідеологічного гною. І за це отим нашим письменникам – низький уклін. Можливо, не все з написаного ними в ті часи варто перевидавати, звісно, не все ув їхніх тогочасних учинках вилискує героїзмом, проте головне вони зробили: зберегли українську мову, в тому числі й літературну.
* * *
Займався журналістикою (очолював міську газету «Запорозька Січ»), тож про літературу тільки пам’ятав. Аж поки підтвердилось те, що намітилось Долею ще в отроцтві. Отоді, як мої друзяки зруйнували вщент збудований нами «штабок». Рішенням Запорізької міської ради, за ініціативою прокомуністичної більшості, віддавши «Запорозькій Січі» сім років життя, зробивши її не тільки міською, а й загальноукраїнською щоденною газетою, з належним накладом та ще й з четверговим додатком на 16-ти сторінках, тільки загуркотів з посади головреда.
Брати на роботу екс-керівника «націоналістичної «Січі» ніхто бажанням не палав, то й перебивався на гонорари за газетні й журнальні публікації. За що зняли? «За разове грубе порушення трудової дисципліни». Конкретно: відмову друкувати статтю нардепа Верховної Ради, поета й комуніста Павла Бауліна про донецько-луганський ПІСУАР слід було надати за десять днів, я ж на два дні спізнився. Подав апеляцію. Суддя шепнув мені «по секрету»: звиняй, але ми підтримаємо рішення міськради, інакше не можна (так мені наказали). Ти ж подавай скаргу до Верховного суду, й тебе неодміно відновлять на посаді.
Нічого й нікуди я не подавав, отож, «вольні хліби». Мимохідь з’явилися збірка нарисів про вціліли вітряки України («Вітер – на крила», 1994), історико-публіцистична розвідка «Острів Хортиця» (2001), збірка оповідань про тварин «Двоє серед тиші» (2002), роман-осягнення про своє громадське 20-річне опікування Островом «Я вибираю Хортицю» (2004, 364 стор.)…
…а також «Віщий Степ» (2004, 256 стор.) – розлога розповідь про археологічні дослідження на півдні України, за моєю особистою епізодичною участю, упродовж 1975-2000-х років, а також, зачіпаючи раніші, значно раніші й пізніші часи.
«Що нас, так нестримно, тягне зазирнути в минуле? Не лише в добу «босоногого дитинства», а далі, набагато-набагато глибше… Нас нібито кличе до себе ота магічна «висхідна точка», коли все на світі лишень розпочиналося. Коли – ще жодного злочину, жодної зради, жодної наглої смерті. Ні обману, ні підлості, ні насильства. Зазираючи в минуле, ми підсвідомо начебто воліємо почати все СПОЧАТКУ. Щоб розвивалося усе лише по правді й лише по совісті. Либонь, на отій же хвилі вабить нас до себе «лоно природи», аби в оточенні тільки дерев і трав ми змогли відчути світ визначально чистим і світлим. Таким, яким сотворив його Усевишній, і яким він міг би залишатися завжди. Прагнучи бодай інколи побути на самотині, кожна жінка підсвідомо відчуває себе Євою, а чоловік – Адамом, коли начебто виникає шанс дати початок Людству так, щоб воно ніколи не зазнавало ані мук, ані страждань». («Віщий Степ»).
Щось-таки підпихало на письменницьку стезю, бо вже, начебто, цілком дозрів, та я поперся в гендиректори Національного заповідника «Хортиця». Спокусився тим, що представники усіх (близько тридцяти) громадських організацій, акредитованих у Запоріжжі, в тому числі й одіозне промоскальське товариство «Русь», відправили прем’єр-міністру Юлії Тимошенко листа з проханням призначити на вакантну посаду керівника Хортицького заповідника саме К.Сушка. Мовляв, Хортицю знає й начебто ще й любить, тож нехай спробує щось практично…
За роботу взявся, закасавши рукави, і діло пішло. Дуже сприяла фраза, котру Президент Віктор Ющенко зронив у Запоріжжі на прес-конференції 4 червня 2005 року, після того, як упродовж мало не двох годин я водив його Хортицею: «Призначенням Костянтина Сушка на посаду генерального директора Національного заповідника «Хортиця» ми влучили в «десятку». За 2,5 роки (!) розпочали берегоукріплювальні роботи, витребували у влади Державного акта на право постійного користування усією землею Острова, обладнали меморіально-туристичний маршрут «Тарасова Стежка» (улітку 1843 року на Хортиці побував Великий Кобзар), збудували меморіально-туристичні об’єкти «Протовче», «Скіфський стан», історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» (у серпні 2006-го відкрилася перша черга), створили охоронну службу, капітально відремонтовали адмінкорпус і Музей історії запорозького козацтва, спорудили ряд пам’ятних знаків і пам’ятників, зокрема, Скіфському Казану й Українській Писанці.
Несподіваним і безпідставним усуненням мене з посади влада проігнорувала все це, і, ще напередодні, слухняно перестали відповідать на мої дзвінки перший заступник глави Секретаріату Президента Іван Васюник та екс-віце-прем’єр-міністр, нардеп Микола Томенко.
Мотив звільнення: «Недотримання вимог трудової угоди». Наказ безглуздий, уже тільки в ньому було кілька підстав для апеляції, та мене позбавили можливості відстоювати свої права в Печерському суді Києва. Підписка про невиїзд, і п’ять років ув оточенні двох цивільних і трьох кримінальних справ. Одні справи я вигравав, інші закривали – все коштувало мені як здоров’я, так і віри, що в Україні бодай хтось із владоможців займається розбудовою справжньої держави.
Опікування Хортицею стало останньою віхою на задекларованому в отроцтві шляху «принесення користі рідній Батьківщині». Першим нагодився «штабок», далі – вчасно зведена казарма, потім силове переміщення з обласного видання в багатотиражку, головредство у газеті «Запорозька Січ»… Я б радо списав усе це на проблеми суто особистого ґатунку, не згадуючи нічого, аби воно не світилось зловісно на тлі наших загальнодержавних здобутків. У роботі з кадрами нам немає рівних у світі: Залужний, Червінський, Малюк, Федоров…
Детально – у романі-застереженні «Бентежна Хортиця» (2008, 632 стор.), закінчуючи словами:
«Не облаштувавши Хортицю ПО-УКРАЇНСЬКИ, ми НІКОЛИ не піднімемо самої України. Слідкуйте за розвитком подій, дорогі співвітчизники, і ви побачите, що я правий. Звірмо свої хронометри: 17 година 31 хвилина, 27.06.2008 року».
(Вісімнадцять літ спливло, й що маємо на державному рахунку?)
Як розвивалися події на Острові згодом – у моїх подальших книжках «Хортиця – Острів Святилищ» (2013), «Заворожений острів» (2016), «Людина й Острів. Хортиця – над усе!» (2018), «Звідкіль на Хортиці дуби?» (2020). А ще статті в часописах «Слово Просвіти», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Дзеркало тижня». Україна у відповідь німувала.
Опинився на «заслуженому», маючи 60+1. Нормально! Слідчі дії, допити, суди – упродовж половини десятиліття. Завершилося щомісячним вилучанням із моєї пенсії 20 відсотків на користь знедоленої держави. Вилучали упродовж наступних п’яти літ.
Таки справді, без Слова, чи й вижив би. Отож, роман «Інспектор Хорс» (2010, 284 стор.), де головний герой, собака, тезка Бога Сонця Хорса. Був ув охоронців заповідника такий унікальний пес! У романі його монологи чергуються з авторським текстом. Із монологу пса на ймення Хорс:
«Що таке собача радість? Якийсь дотепник, котрого доля, мабуть, обділила прихильністю, назвав так дешеву ковбасу… Бідолаха! Істинна собача радість підступає до мене, коли я бачу, як хтось із охоронців бере велосипед. Велосипед іще не встигли викотити за хвіртку, а я вже одним стрибком долаю тин і чекаю на самому початку курного шляху. Інспектор дужче і дужче починає тиснути на педалі, і я біжу поруч, бо ми щойно від’їхали од хатинки. Як тільки ж вона сховається за гледичією, я вириваюся й біжу першим. Лишаються обабіч стрункі постаті коров’яка, пасма пирію і тонконога, нас зачудовано проводжають блакитні очі цикорію і рожеві в’язеля, а ми мчимо – інспектор на велосипеді, я ж галопом. Вітерець, який народжується довкіл нас, не заважає, а грається з нами».
Із авторського тексту:
«…у світі усе менше використовуються духовні надбання людства. В усьому – в науці, у мистецтві, в політиці. Так звані наукові досягнення, винаходи сьогодні являють собою жалюгідну, але витончено подану, яскраво розрекламовану компіляцію. Не більше! Художні твори – графоманська імітація, політична діяльність – синтез обмеженості, зарозумілості та агресивності. Безумовно, є світлі винятки, але, кому доручено, пильно стежать за винятковими особистостями, гранично обмежують їхній вплив на хід речей, тож і не проникає справжнє на сцену Буття. Сірість вилізла на ту сцену, заволоділа трибуною, густо оточила її своїми посіпаками-охоронцями, і не те, що силкується щось варнякати, кимось командувати, вона давно уже заправляє всім. Нинішню цивілізацію творять МЕНЕДЖЕРИ – нахабні спритники».
Хто зміг-зумів, роман прочитав, надто з числа тих людей, котрі «на щось» у нашому літпроцесі впливають, проте мовчали. Далеко від «Інспектора Хорса» не відкотився своєю долею і роман «Ойкумена» (2011, 348 стор.) – похід перського царя Дарія І Гістапа на скіфів. Про це я зібрав усе: першоджерела, наукові праці, згадки у художніх творах. Щоб історично бути максимально точним і переконливим, надав слово учасникам тих подій: до читача почергово промовляють то перський цар Дарій, то очільник скіфів Дантур. Велелюдна й жвава презентація в Будинку письменників на Банковій, медійний розголос… А далі – цвинтарна тиша. Отож…
ДАРІЙ: «Хто вчиться на гірких уроках історії? За буття мого ще бракувало знань, то й не міг я відати, що велетенські, мечем нашводкоруч скроєні і стрілами похапцем зшиті, держави незмінно згодом лопатимуться і розвалюватимуться, розповзатимуться й щезатимуть. І добре, якби вершилося таке лише відпаданням зайвого, силоміць притуленого, а то ж які жахливі наслідки веде за собою розвал-розпад! Знав би я про се тоді, коли величався «володарем світу», мав би здогад, що піднесе наступним поколінням народу мого поневолення люду чужого, не ходив би нікуди за межі Парсії. Не чіпав би ні Мідію, ні Єгипет, ні Вавилон, не заглядав би до Скитії. Рик левиний, та стрибок шакалиний…В усіх наших метаннях – нічого від глибокого розвою, всуціль смикання темного, зубожілого і немічного люду».
ДАНТУР: «Любі нащадки мої! Усевишній наділив нас найбагатшою у світі землею, і саме вона не дає супокою не лише сусідам нашим. Щедра і квітуча земля рідна, от і вабить око задрісне та руки загребущі. Так ведеться споконвіку, але не буде так завжди. І я терпляче, з надією несхололою зрю у Світ Білий, ув якому сонце світить усім однаково, та мені хтілося б, аби вам, нерозлюблені нащадки, світило воно якнайяскравіше. Бо ви – мої, а я ваш, і знайте, що лише про вас думаю я невпинно і страждаю за вас, і молюся!
І вірю!»
Не зайвими будуть і зразочки приказок і прислів’їв авторського виготовлення…
ДАНТУР: «Завмер, як той вітер передсвітом. Сум бентегою не затулиш. Вітер у тиші не сховаєш. Як не ступне, то й не нагидить. Повний ритон не розхитувати, а випивати слід. В гості з військом не ходять».
ДАРІЙ: «Стріла напрям знає. Очі піском не промиєш. Меч лясами не точать. Сліпий на світло не мружиться. Бурдюк на плече не тисне. Бігли до правди, та через брехню перечепились».
Повністю літературі віддався, почавши розмотувать сьомий десяток. Й за два останніх неповних десятиліття видав 25 книжок: публіцистика, романи, повісті, літературознавство…
«У стосунках митців і владоможців узагалі слід змінити акценти – яка в біса запопадливість, навпаки!.. Отож, не просити нам прописано Богом, а вимагати; не пропонувати, а наполягати; не чекати, а діяти; не ображатися, а зневажати. Найвищим із людських умінь є здатність створювати із слів речення, як із звуків – мелодію, а з кольорів – картину. Первинним є дух, а не матерія, духовне переважає матеріальне, відтак носіям духовного – служителям муз! – і карти в руки! А ми їх не вміємо тримати… Слід рівнятись на Льва Толстого, на Віктора Нєкрасова, на Олеся Гончара, на Василя Стуса, на Ліну Костенко. Якщо не талантом, то бодай характером». (Літературознавча «трансМІСІЯ СЛОВА», 2016).
А ще маю близько десятка готових рукописів, серед яких збірка поетичних присвят, пародій та іронічних віршів «Геніморон», гурт казок під назвою «І звірі знов заговорили», дві повісті, цикл есеїв «Ані року без премії», де розповів про шістьох письмаків, які стали нобелівськими лавреатами, за активного сприяння політичного чинника. Шість лавреатів – шість есеїв: «Вдячність Івана Буніна», «Заклопотаність Боріса Пастернака», «Щедрість Міхаїла Шолохова», «Щирість Алєксандра Солженіцина», «Відвертість Іосіфа Бродского», «Послідовність Свєтлани Алєксієвіч»… Сьомий, «Зухвалість Костянтинна Сушка», облаштував у вигляді власної промови, з проводу присудження мені… Нобелівської премії за роман «Ойкумена». Таке приверзлось уві сні, а, прокинувшися, з жахом подумав, що це може стати реальністю, тож, про всяк випадок, склепав промову для виступу перед Шведською академією. Подаю уривок:
«При виявленні «кращого і вищого» у царині духовного застосовується примітивний вульгарно-прагматичний метод змагальності, в основі чого лежить суперництво. Якщо й далі просуватися у цьому напрямку, неодмінно дійдемо до категорій спритності, сили, навіть агресивності – речей, геть не сумісних із духовним. Але, так, подейкують, улаштований світ. В одному місці штовхають ядро (хто далі), в другому піднімають штангу (хто важчу), за тією ж методою змагаються також «інженери людських душ»… Хіба не абсурд?…Територія творчості, разом із критеріями визначення результатів творчості, має бути чітко відокремленою од неосяжних обширів суєтного світу. Бо ця територія недоторканна, священна. Не треба заохочувати письменників. Нічим! Позаяк істинний талант від Бога, то ні в якому стимулі потреби письменники не відчувають. Хіба в одному – у створенні належних, повноцінних умов для своєї роботи. Розуміти це треба так: не заважайте письменникові писати. Не за-ва-жай-те! Взагалі не втручайтеся у життя митця. Не чіпайте його!»
* * *
Закінчую. І кажу щиро: ні писати, ані тим паче видавати книжки наміру більше не маю. Марудне це заняття, хапливе (суєтлівоє) і невдячне. Та ще й, майже відверто, ігнороване суспільством, яке все більше підпорядковується «цифруванню» в союзі зі штучним інтелектом. Так, так, не тішмо себе райдужними ілюзіями, краще збагнімо, яка жалюгідно-сміховинна жменька людей читає наші книжки, накладом аж у 300, 200, 100 і т.д. примірників! Фактично їх не читає ніхто. Значно ширше про це розповідаю у своїй, сподіваюся, останній книжці «Армагеддон чи апокаліпсис?» (428 сторінок), яка саме в ці дні готується вийти на люди. Кому поталанить стріти, прочитайте.
Липень-серпень 2026 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.