“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/kostiantyn-sushko-naodyntsi-z-khortytseiu/
Неможливо по-справжньому любити природу взагалі й уболівати за її долю без любові і співчуття до того, непримітного, непоказного, що завжди поруч: старий осокір, м’який і завжди прохолодний спориш, чи засніжений куточок плавнів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
БУДЕ ЗУСТРІЧ
Початок акацієвої алеї. Звідси видно увесь пологий схил уздовж Дніпра, до самого мосту і майже всю центральну частину Запоріжжя. Десь цвікають синиці, а з боку селища лине тонесенький-тонюсінький шелест. Це нещільною темно-сірою завісою насувається снігова крупа. Світлішає картопляне поле й ніби ширшає. Акацієва алея наповнюється голубуватим свіченням, шелестом, шурхотом і чимось іще, невимовним.
Давно я не був тут – запах алеї нагадав про це. А ще підказали пеньок од спиляної гледичії, кущ клена, і, звісно ж, веселий шелест снігової крупи. Раптом так забажалося повірити, що саме отут мешкає грудень. Постійно – упродовж цілого року. Разом із низьким небом і легеньким морозцем, з колючою сніговою крупою та гавкотом самотнього собаки на краєчку урвища.
Довгий коридор чорних дерев… Між деревами – підмерзла земля, встелена листям, які уже встигла прикрити крупа. Кінець «коридору» завішений серпанком. Та ось серпанок розтанув, і тут же стріпнулося відчуття, що зараз відкриється чийсь знайомий лик. Хтось неквапно рушить алеєю. Усе ближче й ближче… І дерева розступатимуться, хоча місця вистачає. Лик невиразний, часом він майже невловимий, та це не важливо, адже зрозуміло й так – іде зима.
СЕРЕД ЗИМИ
Схлинув туман, розсіявся, випав росою на густу траву. Сонце зараз її висушить. Ось воно визирнуло з-за хмари, і світ навколо розпростався. Стовбури дерев відступили один від одного й обережно поклали на землю довгі тіні.
Усе довкіл пронизує світло. Світлу сприяє розіслане на землі дубове листя. Видублене дощем і вітром, листя примудряється випромінювати світло навіть у тумані. Зараз же воно невтримно сяє.
За цим сонцем після туману, за цим світлом, за цим холодом, що проникає в рукави, і за тишею зазвичай навідується мороз. Не одразу, а ближче до вечора. А поки що серед дня трапився розлив світла.
Та ось хмара знов затулила сонце. Роса так і не встигла висохнути. Самотній дубовий листочок, що лишився зимувати на кінчику тоненької гіллячки, посвітив-посвітив жовтувато й погас. Ледь хитнувся. Дерев знову як наче побільшало… А тіні… Схоже, вони не щезають, а піднімаються з землі й заповнюють простір, варто лишень сонцю опуститися за обрій або ж сховатися за хмару.
ПЕРЕДЧУТТЯ
Світла смуга над плавнями виникла несподівано. Трапилось це у другій половині дня, ближче до вечора. Сніг не йшов, хоча очікувався з самого ранку. А тут іще потягло на мороз. Темно-сіре важке небо, здавалося, застигло раз і назавжди.
І в цю мить чиясь невидима рука провела на заході, уздовж обрію, вузеньку світлу смужку. Ледь-ледь розсунула хмари, і вперше за весь день я побачив, що справжнє небо голубе, а зовсім не темно-сіре. У небесну промоїну ринув потік світла. Налетів вітерець, похапцем порахував мітелки на вершечках комишу й розпластався над Дніпром. Затремтіли метушливі брижі.
Промоїна не більшає і не меншає. Вона зблідла, дихає світлом і холодом і, схоже, приготувалася до чогось невідкладного. Таки справді, ось вона порозовіла… Викриті сутінки, яким упродовж похмурого дня було так привільно у заростях аморфи, неохоче відступають. Виходжу на галявину й застаю там стільки світла, як при народженні дня.
Сонце у промоїні між хмарами!
Велике, нерозтрачене сонце.
Жовтогаряче, сліпуче. Тільки зараз помітив, що хмари над промоїною, над сонцем і шерег дерев під ними – одного й того ж кольору, чорного.
А сонце збирається червоніти, бо йому вже час опускатись за обрій. Проте на крихітному шматочку просвітленого неба упродовж кількох хвилин воно таки встигло прожити усю довжину світлого дня.
Схід поруч із заходом.
Те, що вмістилося між ними, – коротка радість Буття.
ПЕРЕЛОМ
Сніг випав уночі. Перший справжній сніг за весь грудень. Буденна (адже сезон!) подія, а ледь не таїнство: серед зими… вночі… коли всі люди спали…
Кошлаті сніжинки ковзалися на струменях дощу ще з вечора. Самотні і якісь нерішучі. А то раптом їх ставало так багато, що вони перекреслювали білим пунктиром будинки навпроти. Виникала надія на снігопад, але в повітрі все ще було порожньо. Природа вагалася. Їй, як нібито, чогось не вистачало для здійснення таїнства. Може, як завжди, – тиші?
Уранці на Хортиці я зайшов місце, звідкіль тиша насувалась на місто. На звивистій стежинці, серед дерев, неподалік балки Генералки, стрівся дивовижний спокій. Він тут іще з ночі, коли пішов сніг. А може, спокій тут із тих пір, коли на світі, окрім води, трав і дерев, іще нічого не було?
Як начебто стемніло. Чого б це? А небо все нижчає, а тиша все глибшає… Промчав недалеким мостом товарняк – десь із півсотні вагонів – і ні стуку тобі, ні грюку.
А потім уздрів на рукаві сніжинку – свіжу, вона щойно прилетіла з неба. За нею ще одна і ще. Сніжинки падали на молоді сосни, на мене, на нічний сніг, у Дніпро. Вмить занімів од захвату, та збоку, либонь, усім виглядом виказував готовність до якоїсь недоречної реакції, бо раптом звідкілясь пролунав чийсь спокійний голос:
– Тихо, іде сніг…
ВІДЛИГА
І раптом – відлига. Вона завжди «раптом», завжди недоречна, як нібито зумисне приходить саме тоді, коли про неї менше всього думаєш. Та чи й переймається хто відлигою серед зими? Аж відлига, усе ж таки, нагодилася. Повітря в лісі якесь в’язке, гнітюче. Змішуються фарби, ламаються лінії. З жалем дивлюся на покльований водяними краплями сніг, на голі вологі гіллячки, на недоречну калюжу. Сніг тане, гілки плачуть. У душі – замішання й незатишність.
У такі дні помічаю у довкіллі безлад. Де б не був – у плавнях, у полі, в саду, або ж, як ось зараз, у молодому лісі. Проте хандрі не піддаєшся, а намагаєшся бадьоро прямувати далі. Йдеш, поки не відчуєш, поки не побачиш: безлад цей тимчасовий, хоча й неминучий. У такі хвилини неодмінно відчуєш запах диму, що долинає від недалекого селища. Наперекір тягучому повітрю, димок не стелеться по землі, а вперто, з неабияким зусиллям тягнеться догори.
І що ж воно буде далі?
МОРОЗ
Дерева заклякли в сонному забутті. У прибережних кущах і навіть у кронах осокорів сутінки застрягли на цілий день. Вилискує сріблястими крапельками піщана стежина й ховається у принишклій траві.
Давно зійшло сонце і вже, мабуть, підбирається до січневого зеніту, але через імлу й розтріпані хмари на ситуацію у плавнях воно не може вплинути ніяк. Повітря щільне, горизонт близький. День іще тільки розгортається, а здається, я вже бачу його середину й навіть можу сказати, яким від стане у кінці. Здогадатися неважко: в усьому – несхибність та усталеність.
Це відчуття приніс перший мороз, що нагодився одразу після відлиги. Оскільки вже час, у його з’яві немає нічого несподіваного, але природа завжди, щоразу, щороку реагує на нього однаково. Спершу настороженість, напруга, скованість, а потім – тонка, чутлива тиша.
У такій тиші звуки народжуються миттєво, лунають різко, обриваються чітко. Після них у повітрі не лишається жодного сліду, ніякого враження. Тільки ще більше стискується тиша.
Мороз любить визначеність. І не рахуючись ні з чим, нав’язує довкіллю ритм, ув якому од безтурботної осені зостаються лиш невиразні спогади.
РОЗЛАД
Вразлива морозна тиша раптом розірвалася:
Жрт-ртр-тр-р-рах-х-х…
Кволенька луна підхопила несподіваний і тривожний звук, проте далеко віднести його не змогла – десь у прибережних кущах необачно випустила й захлинулася жалібним «аа-ах-х-х-х…»
Зовсім поруч, на Річищі, проломився лід. Звісно, ніхто його не чіпав, ніхто не тривожив, проломився сам собою. Над розірваним повітрям хутенько зімкнулася тиша й стала ще напруженішою.
Знову затріщав лід. Звук невиразний, віддалений, проте як відчутна його безцеремонна недоречність! Щось глибоко неприродне втручається у хід морозного дня.
– Тра-а-а-ах-х-х-х-х…, – долинає з боку Річища. Тривала нервова пауза, а затим:
– Шр-ррр-х-х-х-х…, – це вже десь зовсім недалечко, мабуть, на сусідньому озері, на Вербовому.
Луна метається над плавнями, не встигаючи розносити звуки. Рушиться гармонія ясного морозного дня. Зростає напруга, хоча на Осокоровому озері, біля якого стою, поки що тихо. Тут спокійно, здається, навіть, що все навколо принишкло у легких сутінках. І тільки вода, що виступила уранці з тріщини у кризі й уже встигла замерзнути, видає ненадійність озерного затишку.
ЛЕГКА ДОРОГА
Далеко попереду переходять шлях фазани. Один уже здолав, за ним другий… Третій зупинився в нерішучості. Мабуть, уздрів людину. Довелося одступити в лісосмугу й сховатися за кущем глоду. І як тільки щез останній фазан, із лісосмуги вийшла лисиця. Прекрасна, неймовірна лисиця у розкішній рудій шубі. Довгий пухнастий хвіст ледь торкається кінчиком снігу.
Ніяких тобі позирків ні ліворуч, ні праворуч, ніяких «вкрадливих кроків», ніяких пошуків підозріливих запахів. Утоптаним снігом прямого відкритого шляху лисиця прошкує спокійно і впевнено.
Увійшла до саду. Обнюхала грудки землі, що повитикалися з-під снігу, фиркнула й затрусила міжряддям. Перебіжками, від дерева до дерева, слідом – я.
Раптом лисиця різко повернула праворуч, зробила невеличкий гак. Здається, взяла чийсь слід. Мабуть, фазанячий. Ні, обнюхує яблуневий стовбур.
Із напруженням готовий до того, що ось зараз лисиця помітить мене, і все скінчиться. Я ж не хочу цього. Майже втискуюся у стовбур яблуні, під якою стою, і не відриваю од лисиці очей. Ладен стати деревом, снігом, кущиком пижмо край шляху, аби лиш лисиця не помітила, аби лиш не злякалася, аби лиш не втекла.
Лисиця – на волі… Незацькована, зайнята своїми нехитрими пошуками, ось, за півсотні кроків од мене. Поводиться так, як і має поводитися вільний звір за вільних обставин. І не в тайзі дрімучій, а на крихітному шматочку суші, поруч із великим, невгамовним містом.
Ущільнюються сутінки, йду польовим шляхом, а попереду біжить лисиця.
Неквапно, легко біжить, не відаючи страху.
Нехай біжить собі.
ПІД СОСНАМИ
Над цими пісками сосни піднялися сорок із гаком років тому. Під їхніми кронами оселилася тиша. Тут вона живе, тут оновлюється, а з настанням сутінок тиша непомітно виходить із зеленого укриття й розливається довкола.
Але прихисток тиші отут, під соснами. І ось зараз я застав її після навального снігопаду. Не лишень чую тишу, я відчуваю її холодні і спокійні доторки на щоках, до лобі, тиша проникає під куртку й під светр, нечутно відлунюється у кожному ударі серця.
Дивовижна тиша. Їй аніскільки не заважає скрип снігу під ногами, вона не цурається несподівано різкого крику дятла. Здоровий голубуватий сніг, що заполонив увесь простір, здається не тільки символом тиші, а й одним із її проявів.
Давно помітив: зазвичай тиша віддає перевагу темряві, а ось ця, навпаки, витіснила її з-під сосон і розкошує. Тільки у найвіддаленіших куточках сосняку причаїлися зеленкувато-сірі сутінки. Але сутінки ці швидко розсіюються, варто тільки вирушити їм назустріч. Підходиш ближче й застаєш там голубуватий сніг і голубувату тишу на тлі смарагдового сяяння сосен.
Зупинитися б і стояти, але невгамовне радісне передчуття кличе далі. І ти неквапно продовжуєш рух… По дивовижному снігу, під крислатими соснами. І вже не знаєш, чи то нахиляєшся, щоб не зачепитися за гіллячку, яка завмерла під ваготою снігу, чи самовіддано і вдячно кланяєшся тиші.
ГОЛОС ХУРДЕЛИЦІ
На пружку урвища, на крайньому його виступі росте білий козирок. Козирок димить. А ще димить біла рівнина, що підступає до урвища, кружляють вихори біля груші-дички, то низько кланяється, то легенько дрижить кущик пижмо.
Біля підніжжя урвища, під в’язами, сніг падає спокійно. Тут своя, суто місцева тиша. Гул у верхівках дерев, як наче з іншого світу. І ніби усвідомлюючи це, лунає він не настирно, а мляво. Зате, що далі від урвища й ближче до лугу, то гул употужнюється. А над самим лугом він хазяйнує на повну. Разом зі снігом гул проникає повсюди і вже не гуде, а свистить, виє.
Віхола… Метелиця… Хурделиця…
Іще вчора, сидячи на пеньку біля Кам’яного озера, я навіть уявити її не міг. Яскраво світило сонце. Весело дивилися дерева, а в звуках криги, що розтавала, вчувалися ритми недалекої весни. Тепер ця картина відсунулася у неймовірну далину. Од неї навіть відчуття не лишилось. Через те звичними й доцільними здаються не тільки густий сніг та замети біля повалених дерев, але й саме виття хурделиці – нечастої гості нинішніх зим. Дивовижно, що в неї зовсім не змінився голос. Він точно такий же, як і тоді, коли пролунав для мене вперше – у недосяжному дитинстві.
Від цього маленького несподіваного відкриття на душі стає тепло й радісно. І вже неможливо навіть уявити, що голос хурделиці міг не пролунати сьогодні.
Бодай один-єдиний раз на п’ять, коли не більше, зим.
ВІТЕР У РОЗВІДЦІ
Хтось мовчки запитує, дерева ж відповідають уголос. Кожне на свій кшталт. Верба – ледь чутним шепотом, берест – притамованим шумом, а дуб, який поруч, – лінивим шурхотом минулорічного листя, що затрималося на гілках. Виходить така собі невигадлива розмова. Вона то пожвавлюється, то різко обривається.
Схоже, розмова неминуча. Адже видно, із яким зусиллям хилиться осокір то ліворуч, то праворуч, розправляє віти, махає ними. А потім із верхівки дерева долинає натужний, протяжний звук, так схожий на зітхання. Осокір замовкає, і тут же до розмови залучається берест, що неподалік, за ним – дика груша. М’який, украдливий шум котиться усе далі й далі, до Дніпра. Назад він не повертається.
Непроста, схоже, розмова. Десь надсадно треться гілка об гілку, щось скрипить, тріщать сучки в акацієвому гайку. У цих звуках і стогін, і радість, і здивування.
І раптом усе замовкає. Навіть трава не ворушиться. Нарешті, схоже, усе з’ясувалося. Для переконливості ще й сонце визирнуло з-за хмар. Але ще це!?
Знайомі навколо дерева, кущі наче ті й не ті. Куди поділася їхня похмура статечність? Де таємничість, що причаїлася у густих кронах сосон?
Запитую мовчки, через що ніхто мені й не відповідає. Та я вже, здається, усе збагнув і сам. Я побачив світло, що несе тепло. Це відчувається у тім, як іскряться вкриті мохом гілки. Це помітно по стебельцях трави, які не тільки висохли, а наче й підросли. Про це повідомляють чіткі веселі тіні на вогкій землі. Ледь не скрикнув від радості, оскільки побачив перший знак весни…
Розмова, між тим, продовжується. Сонце їй не завадило. До того ж воно знову сховалося за хмару. Мій дуб захитався, загудів. Затріщали акації, відгукнувся берест. Шум, тріск, свист поступово зливаються у розмірений гул, від якого віє добром і злагодою. Невідкладна розмова розгортається усе ширше й ширше. Її веде вітер, посланий весною, яка вже зовсім близько.
(Далі буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.