“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Неповторні риси легендарного острова. Одна з них – ледь не найголовніша – характеризує Хортицю як унікальний природний комплекс. Немає такого іншого місця в Україні, де зразки усіх ландшафтних зон нашої Вітчизни були б представлені на одній, порівняно невеликій, території.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ШЛЯХ ЧЕРВНЯ
Чутливу, вразливу гладінь протоки, яка веде до Головківського озера, полудень зробив геть пустинною. Усе, що здатне плавати, повзати, пірнати й літати, сховалося в очеретах, під водою, у віттях дерев. Лишилось одне латаття уздовж стіни очерету. Квіточок іще немає, тільки – сліпучо-зелене лапате листя, незважаючи на спеку, проміниться свіжістю.
Вузенька гладінь протоки затиснута з обох боків очеретом. Не протока – бездоганно рівний, справжній, споконвічний плавневий шлях. Шлях має добре наїжджену колію, і мій човник рухається по ньому безшелесно. Я відштовхуюся од драглистого дна жердиною і ловлю обличчям ледь відчутний потік повітря. Потік несе запахи комишового пилку, твані й риби. Несе, стрічається з такими ж самими запахами, приймає їх до себе й розбавляє найрізноманітнішими звуками. Тут і притлумлений скрегіт, і шиплячий свист, і хлюпання, й чвакання.
Полудень прикрив озеро серпанковою накидкою. Й очерети, і воду, і прибережні чагарники разом із деревами затягло прозорою голубуватою завісою. Не скидається риба, не злітають птахи, не ковзає поверхнею пригнічених спекою вод жовтобрюх.
Плавневий шлях відкрито.
І дерева, й очерети, і глянцеве листя латаття дружно випромінюють безліч зелених сигналів.
Спекотний полудень подає знак.
Дрібненькими брижами захвилювався край протоки: на вільний шлях Хортиці серед білого дня в’їжджає червень.
У СУТІНКАХ
Плавні ліворуч, під урвищем. Там, у сутінках, що все густішають, шаленіють солов’ї. Їхні трелі розливаються у чагарниках, дзвенять у кронах дерев, зовсім поруч, відлунюють оддалік. Ніякого порядку у солов’їному багатоголоссі. Одні птахи лишень починають руладу, інші вже завершують, треті добирають найвищу ноту.
–Ті-віть-віть-віть… Ті-віть-віть-віть, віттю-віттю, тьох-тьох-тьох-тьох, чочочо-тррц! – виводить один.
–Фі-тчурр, фі-тчурр, фі-тчурр, тюй-літт, тюй-літт, чочочо-тррц! – закручує другий.
Пісні здаються однаковими не лише через те, що всі вони гучні й мелодійні, у кожній відчувається старанність виконавця, наполегливість і ще якась кваплива радість. Мовляв, нехай хмара сьогодні, може, дещо й завадила заходові сонця, нехай вечір підійшов не так, як завжди, але ж усе одно він настав!
НЕЗАБУТНЄ
Вийшов на галявину й одразу зупинився. Бо уздрів розкішну соковиту тінь… Дивлячись на неї, мимоволі занурився у спогади, переповнені звуками, запахами, сонячними зайчиками на спокійній воді.
Тінь росте, крони осокорів та в’язів, що нависли над нею, густішають… Вузенькою стежиною непомітно відповзає світло.
Несподівано ловлю себе на думці, що вперше за стільки літ прибув у плавні саме тоді, коли день не скінчився, а вечір ще не настав. Користуючись замішанням часу, усе довкруж відпочиває.
Я люблю цю пору на схилі невтомного червневого дня. У ній глибина, досвід, мудрість. Їй є що згадати – адже стільки часу спливло відтоді, як віддзвенів ранок. Їй є що розповісти і що загадати на майбутнє. Де б не перебував у цей час – на стежині серед високих трав, у затінку груші-дички, на березі оточеного комишем озера, – всюди відчуваю надійну силу спокою.
НАПЕРЕДОДНІ
У заповітному куточку Протовчого броду причаїлися залишки дня. Зачепилися за вершечок довготелесого коров’яка, заплуталися у мишачому горошку й зовсім не квапляться долучатися до вечора. Зграйка молодих кленів теж, схоже, вважає, що не завадило б зачекати. І двійко не старих осокорів нічого не мають проти того, аби не квапитися. Мало того, вони, схоже, схильні до того, що взагалі слід затримати…
Кого? Що?
Стіна шовковичної посадки з готовністю приєдналася до загадкової, дивної змови. Потемніла, загусла. Щоб не пропускати світло далі на захід? Та чи вийде… Хіба не бачить, що хмари, які невідь-звідки нахлинули, спішно вершать свою темну справу? Не надавши заходові жодної відстрочки, вони безцеремонно і настирливо проштовхують крізь себе сонце. Усе нижче й нижче опускають його. Усе ближче відтісняють до обрію, мовби до невідпорної межі. Що за нею?
Поки що – тиша. Глибока й цілком самостійна. Та разом із тим якась сторожка, напружена. Ні зяблика не чути, ні навіть солов’я. Жаби в озерах і ті замовкли.
Несподівано мною оволодіває рішуче відчуття зібраності, упевненості. Чи не через те, що на кінчиках західних сонячних променів, які зуміли проколоти хмару, раптом затремтіла тривога?
22 ЧЕРВНЯ 2001 РОКУ
Прокидаючись, я ніби хотів якомога скоріше звільнитися від гнітючого безсоння. Даремно… Ось уже й тривога поруч, хоча я твердо стою на обох ногах і з надією поглядаю туди, де має зійти сонце.
Що відбувається? Я все ще в обіймах безсоння? Лише його? Минула ніч у плавневій хижі була не просто довгою, вона здавалася безкінечною, переповненою хаосом чиїхось жестів, вчинків, доль. Не інакше, як щось має трапитися, вирішитися, з’ясуватися.
А роса така важка… А солов’ї видзвонюють так чітко, так чисто… І розкішні вербові коси … І щедрий туман над озером …
О такій порі на березі Качиного озера я ще ніколи не був. Випадково опинився на Хортиці саме зараз?
Мене раптом наче струмом ударило, коли з-за плавневої пружки вирнуло сонце. Я навіть тихенько скрикнув. Чи то від болю, чи раптом згадав: шістдесят років тому…
Неймовірним тягарем наповнюється тіло і мовби вростає в землю. Важчає сама земля, ущільнюється повітря. Наливається свинцем ясний світанок, який, наперекір своєму одвічному припису, інколи може бути важчим, ніж вечір. Світанок, важчий, ніж вечір…
Що сьогодні – п’ятниця? Так, вона. Тоді була неділя…
Живому – жити. Ряска заснувала все озеро. Крихітні листочки крихітної рослинки щільно притулилися одне до одного – поверхня озера стала нездоланною перешкодою на шляху світла.
Як там, під ряскою, у сутінкових глибинах озера? Що там? Інколи вигулькне голівка вужа, озирнеться довкіл і зникне. Інколи вистрибне, рятуючись від щуки, якась крихітна рибинка, впаде на ряску й так і зостанеться лежати під спекотними променями. Смажиться, у повному розумінні цього слова на величезній зеленій сковорідці.
Недовго смажиться. Спритна рибалочка, яка чатує неподалік, на сухій вербовій гіллячці, – пильний мисливець. Рибалочка знає: крізь заслін ряски їй нічого не побачити й не пробитися. А тому рибалочка жде. Вона працює як наче у змові зі щукою. Те, що втікаючи од щуки, потрапляє на зелену сковорідку й дістається рибалочці. Рибалочка крихітним тріпотливим снарядиком спрямовується на жертву, вмить хапа її, повертається на гіллячку й вершить трапезу.
Що там у неглибоких надрах озера? Хто? Раптом посеред ряски зблисне глянцева спина черепахи, гепнеться на ряску нерозважна рибинка, і відповідь знайдена. Нехай не на всі запитання, але на головне є: життя продовжується.
БІЛЯ ОБРІЮ
Чим виявляє себе хортицький горизонт? Ні, не віддаленою плавневою стіною і не гребенем завмерлої на пагорбі лісосмуги. Справжній хортицький обрій можна уздріти лише на відкритому просторі. Над смугою залишків древнього степу, що дивом уціліли. Надто – у розпалі липневого дня. Під покровом легеньких безтурботних хмаринок.
Обрій тут такий близький, такий тендітний і… довірливий. Як наче Хортиця виставила його навмисне, аби постійно нагадував людині: «Ти тут нічого не порушила? Не нашкодила? Нікого не принизила?»
Усе довкіл таке доступне, таке беззахисне… Мимоволі озираючись, із полегшенням переконуюсь: «Слава Богу, здається, не порушив, не образив…»
ВІДТІНКИ СПЕКИ
Із настанням ранку голубуватий серпанок не розсіюється, а кудись ховається. Ближче до середини дня він виповзає із очеретів, із прибережних заростей аморфи, струменить із неба. Усе змінюється на очах. Особливо кольори і світло. Зеленуватий колір стає синім, потім голубуватим, а зеленкувате світло набирає сивуватого відтінку.
Дерева, що оточили озеро, втрачають свої обриси. Поступово зливаючись із очеретом, вони занурюються в голубуватий серпанок. Серпанок накриває водяну гладінь, притягує небо. Серпанок стає всюдисущим і нездоланним, і, здається, ось-ось готовий видати тонюсінький протяжний звук.
Коли цей звук досягне моїх вух, а голубуватий серпанок огорне все навколо, знаю: спека досягла свого апогею.
Пів дня вона наполегливо тосувала розкішні купчасті хмари, морила на галявині Петрів батіг, вибивала пилюгу із курного шляху, замахувалася на густі тіні під в’язами і ось тепер зморено поглядає на все це з висоти полуденного сонця.
ПОЛУДЕНЬ
Коли середина літа? Чи збігається вона з календарем? Коли настає – уранці, в полудень чи опівночі? Що в цей час відбувається? Як дізнатися, що ось цієї секунди, з оцієї миті літо рушило назустріч своєму завершенню?
Завжди, щороку так хочеться довідатися, відчути… За найспекотнішої спеки у першій половині липня в душі починає ворушитися неспокій. Усе зрозуміло: наближається середина літа. Невтримно вабить за місто, на простір.
І я спішу на Хортицю. Щоб відчути середину літа, потрібно не так уже й багато чого. Зокрема, бажано, щоб були тіні, запахи трав і води, блакитне небо над головою, яскраве сонце і добре вторована стежина. Не завадило б іще мати заповітний куточок озера, щоб побачити на воді брижі, коли війне вітерець. Від того, які брижі, багато чого залежить…
І ось тоді пильнуй!.. Комусь середину літа підкаже замріяна тінь осокору чи в’яза, хтось її помітить саме тоді, коли вона неспішно відповзає стежиною, а хто – на гладенькій чи, навпаки, збуреній вітром, залитій сонцем поверхні озера.
І тоді день, який розпочнеться завтра, стане не просто іншим, а НОВИМ. Він неквапно поведе в осінь.
«СУСА-А-АК…»
Найпівнічніша і найменша затока озера Першого геть заросла очеретом. Проте неподалік стежинки очерет розступився, й на звільненому клаптику оселився сусак. Сусак обожнює вологий ґрунт. Через це в нього соковите, високе зелене стебельце, листячко тригранне, довге і теж зелене, а численні квіточки – парасолькою. Білувато-рожеві, з бузковим полиском – їх видно здалеку.
Стоїть сусак прямо, міцно, квіточки світяться привітно. Коли б не проходив мимо – вранці, увечері, серед дня, за спеки чи в негоду – стоїть сусак незмінно і, здається, непохитно.
Від зустрічі з квіткою душа завжди наповнюється радістю. Прямуючи до озера, знаю: праворуч стежинки буде сусак. Передчуваю зустріч і невдовзі на тлі смарагдового очерету помічаю білувато-рожеві крапинки. Повертаюся від озера – сусак ліворуч.
Мовчки вітаю квітку і мовчки прощаюся з нею. Не знаю, чому, але так учиняю завжди. Інколи підходжу, вдихаю медяний запах, легенько торкаюся прохолодного, стебельця й раптом, несподівано для самого себе, мовлю тихо:
– Суса-а-ак…
Озираюся довкіл… Слава Богу, ніде нікого. Поруч очерет і рогіз, зарості буркуна, трохи далі, на пагорбі, – дубки. Мені ж завжди трапляється на очі лише сусак. Насамперед, тільки він.
Побачилися й одразу прощаємося. Усе далі й далі відходжу, а сусак лишається на місці. В душу заповзає смуток. Я не знаю, коли прийду сюди знову… І вже думаю, що ця зустріч із квіткою остання – адже липень давно закінчився, і сусак ось-ось відцвіте.
МІЖ НЕБОМ І ДНІПРОМ
На вершині скелі я бачу літо в розпалі: широко розкривши пащеку, важко дихає ящірка; дрімає, укріпившись на клаптику землі, в’язіль; знемагає від спеки геть потрісканий граніт. Ящірка – зелена, в’язіль – бузковий, граніт – сизувато-зелений. Над ящіркою, над в’язелем і над гранітом висить легенька хмаринка. Здається, вона зовсім поруч.
На середині скелі бачу серпень: почервонілі ягідки глоду, всіяна гранітним осипом стежинка ще туга від недавнього дощу, у спустілому гнізді кам’янки оселився червонястий листочок скумпії. Кущик глоду зовсім крихітний, зі зламаною гіллячкою, стежинка – глибока й стара, яка ніколи й нічим не заростала, гніздо кам’янки напівзруйноване. На кущі глоду, на стежинці й на гнізді кам’янки лежать тіні осокорів, що завмерли поруч. Тіні лежать від самого полудня і не збираються зникати.
Біля підніжжя скелі я бачу осінь: на потемнілому піску ріденько розкидане жовте листя, тягнеться вервечка слідів од кросівок та ботинок, невиразною плямою світиться шматок газети. Листя ще свіжі і глянцеві, сліди – чіткі, шматок газети пожовтів від дощу і сонця. Над листям, над слідами і над шматком газети висить прозоре повітря. Повітря дуже багато. Воно розлилося між обома берегами Старого Дніпра, захопило піщану смугу уздовж скель.
Повітря народжене Дніпром і все вище й вище здіймається до неба.
Ось повітря вже торкнулося тіні на скелі, підбирається до її вершини.
Тіні ущільнюються і все міцніше притискуються до граніту.
Прокидається в’язіль і невідомо-куди втікає ящірка. Я дивлюся – а де ж легенька купчаста хмаринка?
Нема її.
Уздовж усього обрію – густа, хвилююча синява.
НЕ ЧЕКАЮЧИ ЗАХОДУ
За хмарою ледь угадується пляма, та ось вона зникла зовсім. То – сонце. Протягом дня воно безтурботно мандрувало чистим блакитним небом і лиш за кілька кроків од обрію наштовхнулось на перешкоду.
Усе, спокійного заходу чекати нічого. А коли так, вечір настане раптово, й ще невідомо, як це сприймуть цвіркуни.
З боку Кам’яного озера дихнуло прохолодою. Бадьорий струмінь пронизав зарості аморфи, минув стовбури дубів і в’язів, здолав заслін гледичії і розсипався над лугом.
Луг нічим не відповів озеру. Все трапилося так несподівано, що луг не встиг. До того ж чебрець давно уже не цвіте, і полин теж… Щоправда, яскравіє жовтець, але наприкінці літа він розсилає навсібіч запахи лише в темряві та в прохолоді. Отож, луг поки що завмер і мовчить, як перед грозою, хоча грозою і не пахне.
Просто неухильно згасає день…
А за ним і літо.
м. Запоріжжя
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.