“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
Напавши рано-вранці 24 лютого 2022 року на Україну, рашисти вже за добу захопили Кам’яну Могилу, що під Мелітополем. За десять місяців цю нашу, либонь, найголовнішу національну святиню підпорядкували так званому музеєві-заповіднику «Херсонес-Таврійський», що в Криму.
А починалося… За 17 років до цих подій на Кам’яній Могилі московські попи воздвигли височезний хрест: всесвітньо відому пам’ятку загалом дохристиянської культури позначили головним християнським символом. Десь тоді ж увесь персонал заповідника «Кам’яна Могила» перейшов на московську мову.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ніхто з наших державників у відповідь навіть не чхнув.
Я виходив на самого Президента України Віктора Ющенка (тоді мав таку можливість) – жодної реакції.
Під рашистською окупацією нині знаходиться чверть території нашої Вітчизни… Та чи усвідомлюємо, що в тій чверті – найсокровенніше, з чим уособлюється Україна – дорогоцінні залишки нашого Першостепу!!! Конкретно, усі його заповідні осередки: Асканія Нова, Хомутівский степ, Станично-Луганська ділянка, Провальський і Стрільцівський степи, Кам’яні Могили, Михайлівська цілина (Сумщина). Під окупацією також національні природні парки «Азово-Сивашський», «Джарилгацький», «Білобережжя Святослава», «Олешківські піски», ландшафтний природний парк «Кінбурзька коса», такі видатні природно-історичні осередки як Коса Обіточна, Корсак-Могила, досліджений і майже повністю відновлений найвищий курган Скіфії Огуз (17 м), значна частина Великого Лугу. Без перебільшення, можна сказати: на сьогодні, в духовно-заповідному плані, ми значною мірою знеструмлені. Лишилась Хортиця, де зосереджено зразки усіх ландшафтних зон України (гори, ліси, лісостеп, степ, плавні). Лінія фронту – за 40 кілометрів.
Як ведеться Острову сьогодні? Як велося йому 3, 5, 10, 16 років тому?
Роман-застереження «Бентежна Хортиця» я завершив словами:
«Не облаштувавши Хортицю ПО-УКРАЇНСЬКИ, ми НІКОЛИ не піднімемо самої України».
Роман вийшов наприкінці 2008 року. Що можна сказати з приводу зауваженого абзацом вище?
Степові та приморські осередки опинилися в зоні мілітарної окупації, тоді як Хортиця методично окуповується без сирен і без пострілів, день від дня, з року в рік. Розпочалось це ледь не з перших днів проголошення легендарного осередку заповідним, а посилилося в останні півтора десятиліття…
Дещо з того, про що піде далі, може здатися занадто детальним і навіть особистісним – не сприймайте його так, будь ласка, станьте вище власних дрібних підозр, адже йдеться про Хортицю! Так уже вийшло, що в одному куценькому періоді історії Острова його доля збіглася з долею окремої людини – інакше й бути не могло. Тож проймімося конкретними фактами, а не особою, яка ризикнула їх оприлюднити, адже йдеться про Хортицю – наш останній сакральний плацдарм.
1.
Наприкінці березня 2005-го мені випало очолити Хортицький заповідник. Із ким тільки не довелося стрічатись, перш ніж відчути віжки у своїх руках: і президент, і прем’єр-міністр, і просто міністри та чиновники рангами нижче, і нардепи… Скільки пристрасних й абсолютно порожніх напучувань вислухав щодо «оздоровлення Хортиці»! Рефреном же лунало одне-єдине: слід негайно продовжити спорудження на Острові історико-культурного комплексу (ІКК) «Запорозька Січ», щоб відкрити об’єкт 14.10.2005-го.
Бо так обіцяли Президентові України Віктору Ющенку. (На час моєї з’яви у заповіднику, через брак коштів, змогли вирити лишень котлован).
Мене лякав такий звужений підхід до розбудови заповідника, бо знав (і не я один, проте інші суворо мовчали): Хортиця – лишень епізод у нетривалій історії Запорозького козацтва, тоді як історія Острова сягає в глибину на півтора десятки тисячоліть. Ось на чому слід розгортати туристичне облаштування заповідника на повну потужність.
Цього чиновники не відали. Точніше, кому слід знати, ті знали і знають, але вголос – одне лиш козацтво.
Мене це дуже бентежило. Я відчував приховане прагнення загальмувати розвиток заповідника, спрямувати всі зусилля його працівників на лубочне, на яскраве, але другорядне, щоб не займалися усією територію Острова, а зосередились на його північному шматочку, площею в кілька гектарів. Якраз отам, де вирішили звести ІКК «Запорозька Січ». Здогадувався: усі клопоти будуть зосереджені тут, та ще на сусідньому, так званому Музеї історії козацтва. Чому так званому? Бо експонати Музею, що мали стосунок до січового лицарства, займали усього лиш чверть експозиції. І то, раритети були доставлені з різних куточків України, тільки не з Хортиці, бо місцеві археологічні дослідження щедро винагороджувались знахідками, виключно геть з інших часів, починаючи, щонайменше з XII тисячоліття до нашої ери і ближче до нас. Далі – щедро представлена доба бронзи й попередніх періодів. А це вже паралелі не те, що зі Стародавньою Грецією, а з Месопотамією (Межиріччям) – Шумер, Аккад, Вавилон! Спорідненість нашої мови з санскритом… Далі – Близький Схід, Середземномор’я. Ондечки, які глибини історії нашої відкриваються, ондечки – витоки Українського Етносу!
Вони ж і досі уперто й цілеспрямовано обмежують усе Запорозьким козацтвом, музейна експозиційна складова якого тісно переплелася з чотирирічним терміном московсько-турецької кампанії (1734-1739) та перебуванням на Хортиці пруссько-менонітських колоністів (1789-1916). Геть куці часові відрізки, зате як рясно нашпигована їхніми свідченнями хортицька земля та Дніпрові глибини! Тож переважно ними й була забита експозиція Музею історії козацтва, який не працює, до речі, уже понад півтора десятиліття.
2.
Я відчував: тривалим моє директорство у заповіднику не буде, тож квапився так розгорнути роботи, щоб процес оздоровлення Острова став незворотнім. З чого варто почати, в умовах жалюгідного фінансування, та ще й за стислих термінів? Треба, як кажуть, застовпити Хортицю Українською Сутністю, Українським Словом. Щоб усі відчули: розбудовою заповідника охоплено весь Острів. Для того й розпорядився уздовж хортицьких шляхів розставити більше трьох десятків естетично оформлених щитів з написами. Зокрема: «Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!», «Плекаючи Хортицю, ми зміцнюємо Україну», «Хай живе Зелений Світ!», «Тихо, ви в Храмі Природи…», «Хортиця бажає вам добра!»… І т. д.
Як гадаєте, випадково мій наступник Остапенко Максим (нині опікується Києво-Печерською Лаврою), більше половини тих щитів ліквідував? І ніхто й не бемкнув. Ні з Максимового начальства, ні з «рядових хортицьких відвідувачів». Бо деструктивна акція чітко вписалася в таємну і незмінну програму можновладців усіх часів:
НЕ РОЗВИВАТИ ЗАПОВІДНИК, НЕ ЗМІЦНЮВАТИ ЙОГО!
А коли щось і робити, то не в національному, не в українському дусі, а в стилі попси. І – в окремих місцях.
Уздовж стародавньої шляхової артерії центральною частиною Острова, від балки Наумової (північний захід) до Протовчого броду (південний схід), якій щонайменше 5-6 тисяч років, ми збиралися відновити основні кургани, повернувши на їхні вершини скіфських, половецьких «баб» (переважно доставлені із навколишніх сіл оригінали), а також стели доби бронзи (виключно оригінали). Артерію назвали «Скіфським шляхом» (назва прижилась!), по якому стилізовані скіфо-сколотські вози, запряжені кіньми, і такі ж чумацькі мажі з волами мали катати наших малюків. Обабіч шляху, на місці колишніх сільгоспугідь та садів, відновлюється де Степ, де Лісостеп, а де Ліс. Для чого «де», бо Природа сама знає, де і що відновлювати (навіть ув якій кількості!) – на сотнях гектарів, де, попри все, триває ПРИРОДНИЙ оздоровчий процес, це видно неозброєним оком.
Мета: повернути Хортиці максимально можливий її давній і стародавній вигляд. Жодних «кольос обозрєнія», ніяких тенісних кортів, гольф-клубів, водних басейнів, канатних доріг та «комнат смєха» – усе це є на материку. Ступивши на землю Хортиці, людина має враз відчути, що вона потрапила зовсім в інший світ, де цивілізаційний чинник зведений до розумного мінімуму. І це сприятиме не лишень її духовному, а й фізичному зміцненню. Отож, у трьох місцях уздовж Скіфського шляху, майже на однаковій відстані, на місці колишніх сільгоспбригад із залишків одноповерхових будинків, почали споруджувати меморіально-туристичні об’єкти.
Перший, присвячений добі бронзи – «Музей «Курган», другий – «Скіфський стан». Старі господарські одноповерхівки стали переобладнувати під стилізовані запорозькі зимівники, де були б кімнати для співробітників заповідника й міні-готельчики для туристів. Відновили десяток курганів на Скіфському стані. (Будиночки переобладнати не встигли, і згодом Остапенко наказав розібрати їх і вивезти все до останньої цегельної друзки).
Третій об’єкт – на місці давньоруського поселення Протовче (українська хата, два бекети, дубовий стіл під дубовим навісом, плитка й колодязь під навісами. Усе оточене лісою й частоколом. На штучному курганчику – справжня скульптура половецького воїна (ХІ ст.). До речі, цей об’єкт, де, як і на Скіфському стані, цілодобово й цілорічно чергує охорона, надійно захистив плавні Острова.
Усе робилося під керівництвом невігласа – не історика й не археолога, а філолога. А що ж історики-археологи?
Березень-квітень останнього (2007) року мого перебування у заповіднику ознаменувались кількома «зверненнями» до міністра культури. Ось що значилося в найголовнішому (подаю без редакторських втручань): «…всупереч Генеральному плану розвитку заповідника, територія острову вкривається ознаками «нового меморіального «образу у вигляді численних псевдохудожніх «архітектурних форм» – дивакуватих стел, надгробків, скульптур та споруд, які спотворюють уявлення про справжню Хортицю з її численними природними та історико-археологічними феноменами».
Що виставлялося у вигляді «дивакуватих стел та надгробків»?
Першим облаштували об’єкт на честь перебування на Хортиці улітку 1843 року Тараса Шевченка. Близько десятка гранітних стел – осердя меморіально-туристичного маршруту «Тарасова Стежка». Довжина – більше половини кілометра. Доріжка впорядкована, обабіч, під деревами, – лавочки, а на стелах – рядки із усіх віршів Тараса Шевченка, де згадується Великий Луг Запорозький та Січ. Зокрема:
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки –
Аж Хортиця гнеться…
«Гайдамаки»
(1841)
Далі – «Гамалія» (1842):
«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице! сестро?»
Загула
Хортиця з Лугом: «Чую! Чую!»
«Дивакуваті скульптури та споруди» – пам’ятники Скіфському Казану (символ українського добробуту, цемент), та Українській Писанці (символ українського родоводу, граніт); фігури двох запорожців (цемент), які стоять обіч шляху, біля шлагбаума, при в’їзді на основну територію Острова. (До речі, обидва козаки тримають у руках мушкети, але дулами вниз. Зрозуміли натяк-образ? Зброя у нас є, але ми нею нікому не погрожуємо – вона всуціль для захисту). Сюди ж можна віднести десяток стилізованих веж із очеретяним дашком, установлених у найвищих точках Острова, для туристів і для спостереження за територією (зараз усі вкрай занапащені).
Усе виготовлене професійними майстрами, зокрема, дизайнерами і скульпторами, усе радо прийняте відвідувачами Хортиці. Біля «дивакуватих надгробків і стел» люди фотографуються – за майже два десятиліття вони вже стали невід’ємною деталлю Хортицького краєвиду, бо породжені суттю Хортицької історії.
Ви назвали б їх «дивакуватими» та «псевдохудожніми»?
Гляньмо ж, хто зважився охрестити саме так…
Доктор історичних наук (д.і.н), професор Донецького університету Р.Додонов, котрого я ніколи й в очі не бачив, і не відаю, чи бував він коли на Хортиці;
депутати Запорізької обласної ради Р.Жаботинський (так, син знаменитого штангіста Л.Жаботинського) і П.Матвієнко (обидва від «партії регіонів»);
проректор Бердянського університету, д.і.н., професор І.Лиман (теж не бачив і не чув);
приватні підприємці В.Козирєв (колишній власник «Кінного театру») й В.Ружин (новий власник «Кінного театру»…
А, головно, мої підлеглі – зам. із науки М.Остапенко, головний зберігач фондів заповідника О.Борисенко, а ще Д.Кобалія, О. Мірущенко та В.Нєфьодов.
Дванадцятий підписант – директор Запорізького краєзнавчого музею д.і.н., професор Жора Шаповалов (без нього й справді вода не святиться…) Не лишень один із основних натхненників та організаторів мого переслідуання, а й автор послання (я Жорин стиль і рівень грамотності уві сні з затуленими очима розпізнаю – на нюх).
3.
Отож, за безпросвітним чиновницьким баченням Хортицької Сутності, усе мало зосереджуватись виключно на «Січі» та на Музеї козацтва – 5-10 гектарів – тоді як решта території Острова 2365 га! Для цього в суспільстві майже з перших днів проголошення Хортиці заповідною підігрівалася думка, що заповідник у межах могутнього індустріального міста неможливий, відтак достатньо виділити «для втіхи» кілька десятків га, а решту приХватизувати.
Та я робив, що міг. Навіть знайшов кошти для продовження будівництва Січі. Нехай умовної, точніше, відверто лубочної, та все ж, мабуть, цікавого туристичного об’єкту. Водночас не забував і по решту території Острова. Більше того, я вперто намагався охопити процесом впорядкування весь Дніпровий материк, що в довжину, що в ширину. Мав намір створити кінні козацькі роз’їзді, щоб слідкувати за порядком на Острові, й, головно, присікати браконьєрство.
Вчиняв так, як розумів, як бачив, бо займатися всією Хортицею ніхто мене не примушував. Навіть мови про це не було! Позаяк, окрім «Січі», ніщо чиновництво на Острові не цікавить. Домігшись у міністерства права на розширення штату служби охорони заповідника (з восьми осіб до тридцяти!), я особисто сам підбирав кандидатів. Звертав увагу на зовнішність, аби вони нагадували січовиків. Та що там звертав увагу, такі хлопці ринулися до мого кабінету зусібіч. Та всі такі січові! Що переважно у вишиванках, це як би саме собою, а то ж зі справжніми «оселедцями» на вибритих головах, у декого навіть сережка виблискувала у вусі. Більше того, траплялися хлопці з відповідними прізвищами, які, либонь, належали їхнім пра-пра-пра у вигляді прізвиськ.
Схожі! Та далеко не всі годились. Насамперед, кандидати майже поголовно про справжнє січове братство уяву мали вельми химерну. Свою роботу у заповіднику вбачали виключно у межах «Запорозької Січі», спорудження якої на четвертому місяці мого директорства й, звісно, не без мого ж сприяння, продовжилося.
Симпатичні хлопці, ставні, але які лінькуваті, які некеровані! Мої розпатякування про чергування на бекетах, про патрулювання Островом, про боротьбу з браконьєрством, про впорядкування території тільки слухали. І мовчали. Не інакше, як здогадувались: цей, не в міру енергійний начаЛник довго на Хортиці не кукурікатиме. Ми ж залишимось. І служитимемо на Січі (!), а не гибітимемо у сторожах (охоронцях).
4.
Що все йде до мого звільнення, став гостро відчувати, коли відомий режисер Володимир Бортко взявся знімати на Хортиці окремі епізоди фільму «Тарас Бульба».
Як потрапили до нас аж із Московії? Та нестерпний же Кость Сушко, до того ж, філолог, а не історик і не кінематографіст, навернув! Московити збиралися знімати фільм у Музеї етнографії в Пироговому, що під Києвом, але там таку суму загилили! Точно не пам’ятаю, здається, 400 доларів США, як не більше, за один знімальний день. Кіношники розгубились. Я почув про те й сповістив Бортко, що зйомки на Хортиці обійдуться удвічі дешевше. Чому на це пішов? Хортиця на той час перебувала у стані перманентного забуття, і я намагався будь-яким чином привернути увагу до упослідженого острова. А тут самі до нас спішать – «Тарас Бульба» із Тарасом Бульбою – хто в світі їх не зна! Та й 6 тис. дол. у місяць нам потрібні, як світло й повітря! А якщо 12 тис. дол. за два місяці… А якщо за три… До того ж, бакси, по суті, дармові!
На схилі, між «Січчю», яка ще будувалася, та Дніпром кіношники обладнали бутафорський куточок старовинного українського села: біленькі хатки під соломою, дерев’яні вози, колодязні зруби з «журавлями» і т.д. А також бутафорські ж гармати й мортири. На березі Дніпра – козацькі човни, серед яких виділявся найбільший – стилізована «чайка» під вітрилами. Все це Бортко, за попередньою домовленістю, мав передати заповідникові, щоб кіношний реквізит ми використали при облаштуванні «Січі».
Заповідникові дісталося, здається, кілька гармат і возів. Решта, разом із «чайкою», пішло з молотка. Водночас і повз касу заповідника. Бо саме в цей час я лікувався у кардіодиспансері, і моє директорство досягло фінішу. Добряче підкувавшись різноманітними процедурами, пігулками, крапельницями й тривалими ранковими та вечірніми прогулянками штучними лісовими масивами уздовж Дніпра, я прокермував заповідником рівно один день. Мої колишні посадові колеги це передбачали, тож із кіношним реквізитом відповідно й учинили.
Бортко тільки почав, було, фільмувати в окремих, уже готових, куточках лубочної Січі, а також на пагорбі коло Дніпра, а я своїх хлопців-охоронців перестав упізнавати. Й раніше не хворіли всією Хортицею, тепер же цілком віддавалась тільки «службі на Січі», частина якої вже стала приймати туристів. А вони ж іще в масовках фільму щедро знімалися! Поводилися зі мною «січовики» стримано, на запитання відповідали різко, розпорядження мої виконувать не квапилися. Бо я вголос усім казав: Січі, отієї справжньої, яку спритники від науки асоціюють із козацькою цитаделлю, на Хортиці ніколи не було – окрім документів, це ще й підтверджено археологічно. Канівський та черкаський магнат князь Дмитро Вишневецький до заснування першої, козацької, вважатимемо, столиці, не має жодного стосунку, і кошовим отаманом, а тим паче гетьманом України ніколи не був. Казав про це відкрито. Навіть книжечку видав. Презентував брошурку в присутності добірного десятка фахових істориків, виступав на істфаці в університеті перед студентами – книжечку розхапали, і жодного заперечення щодо моєї «версії» не пролунало. Ні тоді, ні зараз.
Псевдопатріотична пошесть перебралась до історико-культурного комплексу (ІКК) «Запорозька Січ» із так званого кінного театру «Запорозькі козаки», що дев’ятьма кілометрами південніше «Січі». Там, у переобладнаних «під козацький зимівник» сільгосприміщеннях, приватний «театр» незаконно загніздився ще на початку 90-х років ХХ століття і став… Одним із форпостів українства? Як би ж. Театр, на те він і театр. З лапками чи без. Окрім козацького вбрання, «оселедців», убогенького частоколу і фрагментів плетеної огорожі, розмальованих мальвами білих стін, несамовитих кінських скачок, дзвону шабель, гарматних пострілів, плову, що подавався на стіл під виглядом кулешу та вигуків «Будьмо, гей!», нічого українського. Кінчалися скачки, завершувався спектакль, сходив козак із коня, і вже не лунало довкруж жодного українського слова. Хіба від когось окремо… Найпомітніший із найколоритніших, як наче скопійований природою зі справжнього запорожця, Г., козаком ввижався хіба що перед очима глядачів кінних спектаклів та фото- теле- й кінооб’єктивами. Неймовірно розтиражований журналами, проспектами та буклетами образ «запорозького легіня» з Хортиці у своєму оригіналі, за суттю, за межами кінного театру, та навіть ув його стінах, але не в спектаклі, навіть віддалено не нагадував ані козака, ані українця.
А ІКК «Запорозька Січ», з усіма своїми складовими, зазнала приватного впливу, усе більше нагадуючи ізольоване середовище, яким заправляє її невибагливість розвага.
5.
Коротенько про історію «Січі». Справжнє авторство належить львівським архітекторам. Довго лежав проєкт, невідомо в якому кабінеті в Запоріжжі, а в грудні 2004-го приступили до його реалізації. Але… вже під авторством колективу спеціалістів інституту «Запоріжцивільбуд». На час моєї з’яви у заповіднику, через брак коштів, встигли викопати лишень котлован. Пообіцявши Віктору Ющенку завершити роботи на «Січі» до 14 жовтня 2005 року (залишалось шість місяців), усе запорізьке обласне чиновництво стояло на вухах. Про справжнє авторство проєкту рознюхав мій допитливий заступник з науки Максим Остапенко і щодня нашіптував: «Відмовтеся, Костю Йвановичу, продовжувати будівництво. Адже – плагіат, пахне вселенським скандалом. Станете будувати, і вас зроблять причетним».
Я почав здогадуватися, на що підштовхує мене поміркований молодий зам: заходився б я розмотувати клубок із авторством проєкту, будівництво «Січі» згорнулося б… Куди б тоді послали необачного директора?
Біжу до заступника голови ОДА Анатолія Головка. Кажу, чий проєкт насправді заходились втілювати у життя, а він абсолютно спокійно: «Який проєкт з’явився пізніше?» – «Запорізький». – «З боку львів’ян надходили якісь претензії, адже їм відомо про ваше будівництво?» – «Жодних». – «Так чого ж ви шукаєте на свою голову пригод? Працюйте!»
У серпні 2006 року перша черга (об’єкт був готовий на сімдесят відсотків) ІКК «Запорозька Січ» прийняв перших туристів.
Примітна ось така дрібничка. Упродовж будівництва (уже за Сушковського директорства), яке здійснювалося під наглядом мого заступника з науки, того ж Остапенка, жодних зауважень-претензій, буцімто «Січ» не зовсім схожа на Січ, що це жахлива еклектика, що треба внести «щонайменше пів сотні великих і малих коректив» у проєкт, а вже далі щось клеїти, не надходило. Усі – всі! – раділи, що Січ на Хортиці будується, а коли відкрили першу чергу, ще й палко вітали мене звідусіль.
Головне ж вітання нагодилося аж за дев’ять місяців (як оте немовля виносили термін у термін…). Наприкінці травня 2007 року міністр культури отримав листа, котрого вище я вже цитував, і в ньому є й таке (знов подаю без редакторських втручань):
«Окремо необхідно зупинитися на ідеї створення Історико-культурного комплексу «Запорозька Січ».
В значній мірі через відсутність відповідного контролю за будівництвом та системне ігнорування К.І.Сушком звернень наукової громадськості цей новобуд, замість потужного інтерактивного центру перетворюється на «потьомкінську Січ» створена всупереч етнографічним канонам, яка настільки ж далека від історії так і від культури. Звернення істориків, архітекторів та етнографів що до цього об’єкту, який уже обійшовся в 14, 5 мільйонів гривень, лишилися поза увагою керівника Заповідника, через що держава отримує новий яскравий взірець шароварної культури».
Послання, по суті, класичний донос, самими авторами іменувалося «зверненням представників науки, культури та громадськості». Завізувало його 12 чоловік, які вище уже називались.
У самій суті «звернення» та в його оформленні нема й крихти здорового глузду. Бодай через те, що Січ почали будувати до мене, до того ж зводилася вона на очах у всіх науковців. А моїх підлеглих – Остапенка, Борисенко, Мірущенка й Кобалії з Нефьодовим – насамперед. Усі вони брали участь у щопонеділкових нарадах у гендиректора… Чого ж мовчали? Звісно, по ходу будівництва були зауваження до проєкту – це природно – але все будівельниками враховувалось.
Тож хіба не видно, що перед нами – змова!
А чого вони за тебе так учепилися? Детально я все виклав у романі-застереженні «Бентежна Хортиця». Лишень ось цей епізод туди не потрапив.
Довго ходив я з думкою, що останньому кошовому отаманові Запорозької Січі Петрові Калнишевському слід лежати на Хортиці. А як став директором заповідника, приступив, було, до процедури перепоховання: із похмурих Соловків – до світлого Запорожжя, додому! Почав із посла Московії в Україні Віктора Чорномирдіна. Так, мовляв, і так, «уважаємий Віктор Стєпановіч, ми рєшілі пєревезті нашєво Калнишевскаво в Запаражьє, патаму как Сєчь на Хортіце строім. Также намєрєни вєрнуть на Остров казацкіє клєйноди із запасніков Ермітажа». – «Нєплахая ідея, – відповів посол, – гатовьтє пісьмо, будєм работать».
Я, відкинувши геть усе, підготував три варіанти листа й поклав їх на три дні до папочки, аби влежались. Аж ось дзвінок по одному з телефонів на столі гендиректора заповідника, який жартома називали «урядовим». Після стриманого привітання питають: «Канстантін Івановіч, у вас што, в запавєднікє больше праблєм нєт, што ви рєшілі Калнишевскім заняться? Рєкомєндуєм аставіть ету затєю, нє то у вас паявятся праблєми лічнаво характєра».
Я збагнув, звідкіль дзвінок…
Що б ви зробили на моєму місці? Я на своєму припинив «займатись Калнишевським». Не тому, що злякався – звісно, не зрадів – але був певен: нічого з моєї затєї не вийде. (У кращому випадку).
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.