“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Відгук на допис «Архітектура руїн: чому ми будуємо майбутнє з уламків минулого» Аркадія Леонова («Українська літературна газета» №6, червень 2026 р.)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Присутність у заголовку слова «чому» натякає на запитання, але відсутність у кінці речення відповідного знаку, вкупі з певною тональністю фрази, стверджують: автору все відомо. Більше того, він, схоже, навіть знайомий із архітекторами… Печальної споруди? Так. Адже горе суспільству, зодчі якого зводять нашу будучину не просто з компонентів минулого, а з його жалюгідних уламків. Іншими словами – з непотребу, зі сміття. Отож, слід чекати, що стурбований автор не лишень відкриє нам панораму непотребного дійства, а й популярно і доказово пояснить її причину. З чого почати? Із тривожного застереження:
«Ми звикли думати, що час – це стріла. Вона зобов’язана летіти тільки вперед: від печер до космольотів, від дикості – до айфонів. Нас століттями годували ідеєю лінійного прогресу».
І – так далі.
Словом, ухопили бика за роги, або ж, коли делікатніше, почали з головного, з основоположної субстанції буття – з Часу, який укупі з Простором не тільки дав нам усім притулок, а й конкретно авторові – щедру підставу для приголомшливого антипорівняння: Час – у жодному випадку не стріла. Відтак не може (бо не зобов’язаний!) летіти «тільки вперед», як би ми всі не «думали». І чим би нас не «годували». Самі ж, без підказок, цього не бачимо, позаяк не «озираємося довкола», де «світова цивілізація робить грандіозний кульбіт, розвертаючись спиною до майбутнього».
Гучний заспів. Яскра-а-авий, що аж сліпить. Тому й не видно: Час – незалежна, фундаментальна, насамперед, фізична категорія, наділена незворотною мірою тривалості, тож напрямку свого змінювати не може. Ні в бік «айфонів», ні в бік «печер». Напрямок Часу (об’єктивна категорія) визначений раз і назавжди, чим би й кого не «годували», як би й хто не «думав», або ж не прагнув вразити читача. Час незворотно й неухильно намотує, збільшує символічний сувій, через посередництво миттєвостей, років і тисячоліть, і коли доводиться говорити про негаразди в нашому житті, то слід «вмикати» Цивілізацію (категорія суб’єктивна), і вже нею крутити, як заманеться (вона того варта).
А прогрес? Яким би той не був – лінійним чи нелінійним, звивистим чи хвилястим – він означає розвиток, себто, рух, виключно тільки вперед, бо у зворотному напрямку отримаємо регрес. У вигляді «грандіозного кульбіту», «ментального глухого кута» чи «бабусиних пиріжків», геть не важить, бо не має до Часу – ні від кого не залежної категорії – ані найменшого стосунку. Навіть коли в когось замуляло бажання пояснити, з якої це біди ми заповзялися зводити майбутнє з рештків минулого.
Кажете, пане Аркадію, соціолог Зигмунт Бауман, сфокусувавши наші негаразди у прикрі набутки цілої епохи, назвав результат «ретротопією»? Його проблеми. Але глобальна ностальгія суспільства за минулим тут ні до чого. Бо її у світі нема. Принаймні, у глобальних проявах. Є цивілізаційна пробуксовка. Морального (!), насамперед, гатунку. До речі, чергова (скільки їх траплялося на шляхах людської історії!) й абсолютно логічна (в руслі особливостей головної парадигми людського буття). І вимагає вона… а) виявлення головних її (пробуксовки) рис; б) оприлюднення можливих рецептів (якщо авторові це до снаги) ліквідації досадного явища, і, знов-таки, теде.
Саме з цією метою і з’явилась «Архітектура руїн…»? Намір такий бути міг. Інакше, навіщо заручатися підтримкою цілої бригади соціологів, культурологів, політекономістів, філософів, а також філософів-письменників! Хоча… Одкровеннями, штибу «політична виснаженість», «соціальне прискорення», «концепція симулякрів» (відповідно, Умберто Еко – Френсіс Фукуяма, Гартмурт Роза, Жан Бодріяр), чи й варт було страхуватися – хіба чогось вагомішого, свіжого не спало на власну думку?
Узагалі, союзників на свої «позиції» автор залучає мляво. Відкриваючи нам очі (вкупі з Америкою), на те, що сучасні політики, в межах «від Вашингтона до Парижа (а на решті теренів земної кулі? – К.С.), більше не обіцяють побудувати принципово новий світ», що «навколо все тріщить по швах від глобалізації», що «правлячі еліти поняття не мають, що робити з кризами ХХІ століття», змістовними аргументами видатних мислителів пан Леонов не зловживає. Один із любомудрів обережно «сказав би»; другий помірковано «ввів термін»; третій, уже сміливіше, «влучно охрестив»; четвертий з п’ятим упевнено «в один голос твердили»… Хіба шостий «геніально назвав». Та й то, «мародерство на культурному цвинтарі» пойменувати «капіталістичним реалізмом» і культурним стазисом»… Не вельми яке досягнення. Ба більше, досягнення сумнівне. Позаяк, із одного боку, звучить надто апокаліптично, а з другого, українське «застій», на місці грецького «стазис», і виглядало б, і лунало б куди виразніше й гучніше… А ще – скромніше й патріотичніше. (Це, я, щоб, як каже, пан Аркадій, «не створювати нові стилі» і не «підписувати вирок власній цивілізації»).
Схоже, починаю буксувати. Даруйте, винен! Бруківкою, вистеленою, такими, к-гм, екстравагантними каменючками, слід просуватися з граничною обережністю: «гендерні ролі», «дофаміновий шторм», «когнітивний ресурс», «ментальний анальгетик», «когнітивний притулок», «альтернативне майбутнє», «крафтовий» хліб», «піксельна реальність», «концепція симулякрів», «крафтовий» бургер», «хіпстерська бургерна», «маркетинговий конструкт», «вінтажний одяг», «кремнієва цивілізація»… Як для не вельми просторого допису, ваг-г-гомий прошарок вишуканих словосполучень. Деякі навіть з претензією на афоризми. А, головно, розсип забугрівських лексем сприяє не тільки з’ясуванню підступних витоків «архітектури руїн», а й зміцненню і поширенню нашої рідної калинової і солов’їної. У підсумку ж, стає видно, звідкіль вони, оці, «електоральні перегони», що породжують «стиль руїн». Людський фактор! Ви ж тільки гляньте:
«Ми звикли думати, що час – це стріла».
«Ми живемо в епоху…»
«…ми – це те, що ми успадкували…»
«…ми так легко ведемося…»
«…ми смертельно втомилися…»
«…ми встигаємо оновлювати операційну систему…»
«Ми біжимо туди не тому…»
«Ми біжимо туди, тому…»
«Ми застрягли в петлі часу…»
«Ми не створюємо нові стилі…»
«…ми займаємося мародерством на культурному цвинтарі…»
«Ми більше не вигадуємо нові звуки…»
«Ми не будуємо нову архітектуру…»
«Ми більше не ведемо за собою…»
«…ми занурюємося у віртуальний світ…»
«Ми готові переплачувати втричі…»
«Ми не повертаємо історію…»
«Ми живемо в середині копій…»
«Ми вихолощуємо історичний контекст…»
«Ми носимо вінтажний одяг робітників початку ХХ століття…»
«Ми граємо в минуле…» (може, граємося? – К.С.)
«Ми ризикуємо перетворитися на варварів…»
«Ми опинилися у безглуздій (! – К.С.) пастці…»
Ми, ми, ми, і тільки ми з вами – по всьому тексту, майже з пропорційними інтервалами. По всьому тексту і по всьому світу. Згоден, справедливо, та чи не забагато? І чи є в тім сенс узагалі, коли відповідь на запитання «чому?» так і не пролунала! Не в розумінні «через що?» (вервечка щойно наведених цитат яскраво це пояснює), а «з якою метою?». Іншими словами: навіщо ми так натхненно зводимо руїни? (За умови, що факт наявності руїн буде доведено…) Отож, хотілося б почути про «ремонт», що означало б ліквідацію (а то й недопущення «руїн»!). Але ні ідея, ні зміст цього допису, його («ремонт»), схоже, навіть не передбачали, всуціль – затята констатація, тоді як ми всі так скучили за аналітикою.
Чи «Архітектура…» – усього лиш заготовка, розминка, й на старті повноцінний текст?
Костянтин Сушко,
письменник із прифронтового Запоріжжя
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.