“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
НЕПОДІВАНИЙ РАКУРС
1.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Предметно літературою зайнявся після того, як мене витурили з Хортицького заповідника: на 61-му році життя наче пізнувато. Та я так не думав і не думаю. Бо писав і видавався задовго до цього і вже був членом НСПУ. Першу книжку «Міраж» видав 1978 року. 10-тисячний наклад розійшовся за три місяці. Чотири місяці знадобилося, щоб із книгарень зник 25-тисячний наклад «Наедине с Хортицей» (1986 р.). За стільки ж реалізувався 30-тисячний наклад шикарно виданої збірки нарисів про залишки Українського степу «В степи заповедной» (1988). Невдовзі 2 тис. прим., на прохання з Канади, надрукували додатково. Не було проблем і з реалізацією збірок оповідань про тварин «Поздняя тропа» (1989, 10 тис.прим) та нарисів про вітряки України «Вітер – на крила» (1994, 10 тис. примірників).
Як прийняли до НСПУ (2003), презентаційний процес своїх книжок став розгортати, починаючи з Києва. Із знаменитого Будинку письменників на Орджонікідже (нині – Банкова). Ніколи не виникало жодних проблем. Певну кількість примірників здавав на реалізацію до столичних книгарень «Сяйво» та «Знання», а ще «бабусям» на майдані Незалежності. У Запоріжжі контактував із книгарнями «Прометей», «Кобзар», «Современник», згодом – «Папірус» та «Буква». А ще, як це робили багато інших «побратимів по перу», залишав по 8-10 примірників черговому про вході до Будинку письменників у Києві. Бувало так: здам книжки черговому, потиняюся кілька днів столицею, збираюся їхати додому, і раптом дзвінок: «У вас є ще книжечок 5-6, принесіть, бо ті я вже продав». І я передавав додаткові примірники вже із Запоріжжя провідницею потягу (за плату, звісно), а в Києві на вокзалі книжки забирали мої знайомі. Отак було.
Перший тривожний дзвіночок пролунав у квітні 2004-го під час презентації книжки «Віщий Степ» у Будинку письменників. Зазначу, що свої заходи я готував ретельно, зарання, і зала на другому поверсі завжди заповнювалася ущерть. Не лише письменниками (їх, до речі, було небагато, зокрема навідувалися Любов Голота, Павло Вольвач, Володимир Яворівський, Галина Лозко, Вадим Пепа, Володимир Шовкошитний, Іван Левченко, Олександр Михайлюта, Михайло Слабошпицький, Олесь Лупій, Анатолій Качан, Віталій Карпенко, Олександр Шокало), а й журналісти, вчені, актори, інженери, робітники, службовці, студенти, раз були екс-міністри культури Лариса Хоролець та Ігор Ліховий. Тоді ж, у квітні 2004-го, 50 примірників «Степу» прямо «зі станка» привіз із Запоріжжя власним авто видавець Валерій Пістунов, сподіваючись їх тут же реалізувати й компенсувати витрати на бензин, адже власним коштом пустив чоловік у світ 2000 екземплярів мого «Степу»! І що ж? Презентація зібрала, можна сказати, увесь цвіт вітчизняної археології (оснащена чорно-білими й кольоровими світлинами, книга популярно розповідала про археологічні дослідження на півдні України в 1967-2000 роках, учасником яких епізодично був і я), але…
Книжку купувати не спішили. Один за одним до мене підходили… з проханням «ПОДАРУВАТИ». «Як! – вигукую! – Ондечки видавець аж ізвідки приплентався власним авто, йому ж якось треба…» Поки роз’яснював, два десятки примірників як корова язиком злизала. Та якби ж тільки це! Один примірник узяв тодішній головний вітчизняний письменницький очільник, погортав-погортав, підійшов до мене й каже збуджено: «Старий, унікальне видання. А які ілюстрації! Молодець! Давай я передам Віктору Ющенкові (який тоді вже збирався у президенти) пару-трійко примірників. Підпиши!» Я вмер. «Вибач, – кажу, – он же видавець, а ще… Хіба Віктор Ющенко, надія нації, не має в кишені 150 гривень (такі тоді були ціни), щоб заплатити за ті три примірники?». – «Та незручно якось у нього гроші брати, – сказав нардеп кількох скликань поспіль. – Підпиши!» І тоді я збрехав: «О, забув! Ми ж уранці вже передали Ющенкові два примірники…»
У лютому 2009-го привіз до Києва оберемок примірників документального роману-застереження «Бентежна Хортиця» про своє драматичне директорство у Хортицькому заповіднику. 623 сторінки, потужний блок кольорових знімків, копії документів, передова стаття нашого видатного краєзнавця й історика, академіка, Героя України
Петра Тронька. За попередньою телефонною домовленістю з екс-міністром культури (тоді була вже нардепом), видатною співачкою Оксаною Білозір, приніс до депутатських комітетів десяток примірників – для самої Білозір, а також для Анатолія Гриценка, Юрія Кармазіна, Юлії Тимошенко, Тараса Чорновола, Петра Порошенка, Ірини Геращенко. Передаю секретарці Білозір. Та бере і йде геть. «А гроші?» – питаю спантеличено. Секретарка зупиняється й не менш спантеличено зауважує: «Про гроші Оксана Володимирівна нічого не казала…» І продовжує стояти. Телефоную Оксані Володимирівні і чую: «А як ви собі уявляєте, шановний Костянтине Івановичу, оце я ходитиму по Верховній Раді й збиратиму для вас гроші?..» І кинула слухавку. Секретарка збагнула, в чому річ.
«Чекайте», – мовила. Збігала до кабінету і згодом протягнула мені 300 грн…
Костянтин СУШКО
До речі, отримавши книжку з моїм автографом та візитівкою, ніхто з названих політиків не відгукнувся. Як промовчали також ректор КДУ, а також відомий історик, що по Національному радіо викладав нам «миті історії» Юрій Шаповал, відомий критик Михайло Наєнко та прочая, та прочая… Знову ж, до речі, це наша вельми поширена інтелігентська традиція: отримавши книжку від автора, не відгукуватися ні через пресу, ні особистим дзвінком.
Додати ще? Будь ласка.
2.
2012 року 5-річна судова веремія навколо мене (в дяку за все зроблене з моєї ініціативи на Хортиці упродовж 2005-2007 років на посаді гендиректора), завершилася рішенням вираховувати з моєї пенсії НА КОРИСТЬ ДЕРЖАВИ 20%, та ще й накладанням арешту на все майно до завершення виплати. (Станом на серпень 2019-го я розрахувався з ДЕРЖАВОЮ сповна). Терпіли з дружиною, терпіли, а десь 2017-го фінансова скрута таки допекла. Допомогла Запорізька обласна журналістська організація, а ще добрі люди порадили звернутися «до вітчизняних патріотичних осередків». Звертаюся до Конгресу Українських Націоналістів, Українського фонду Культури, рідної Спілки письменників, товариства «Просвіта», Комітету Верховної Ради Ради України з питань культури, товариства «Україна і Світ». Так і так, пишу, ви вже даруйте, шановні, ледь кінці з кінцями зводимо з дружиною, то допоможіть мені… Ні, не грошима, а реалізувати залишки накладу моїх романів «Інспектор Хорс» та «Ойкумена», щоб роздати їх у бібліотеки. Загальна сума наближається до 9000 грн.
Відповіли тільки очільники двох останніх у вище наведеному списку «структур»: Микола Княжицький письмово нагадав мені, невігласу, що (цитую) «Комітет Верховної Ради з питань культури книжковою торгівлею не займається», а Іван Драч зателефонував особисто. Привітав, як «родича» (справжнє прізвище Івана Федоровича Сушко, а Драч – вуличне прізвисько), сказав, що моя «Ойкумена» – достойна книжка, проте допомогти мені не може, позаяк самим нічим платити за офіс, де розташоване очолюване ним Товариство…
…Потім закрили книгарню «Прометей» у Запоріжжі, перестав брати мої україномовні книжки «Современник», оскільки власником крамниці став громадянин Московії; зігнувся «Кобзар»; закрився «Папірус»; заросла стежка до «Букви»…
А Київ? Із 140 книгарень, якими гордилася наша столиця до 1991 року, сьогодні маємо аж 30…
Серед ваших коментарів, шановні, я стрів зауваження, що зараз у світі взагалі стали менше читати книжки? Так, певне зниження рівня попиту зафіксовано. Але гляньте ось на це…
За даними 2005 року, один українець у середньому купував книжок на 1,2-1,3 долара в рік; у Московії один московит на 19 дол.; у Польщі – 41,6 дол.; у Франції – 65; Німеччина –154. Сьогодні картина поліпшилася? Свіжих даних мені розкопати не вдалося, проте знайшов ось це: станом на 2014 рік наше книговидавництво, а відтак і книгоспоживання скоротилися удвічі. Книгарні? В Україні на 200 тис. громадян припадає 1 книгарня; у Німеччині одна на 15 тис. гром.; у Польщі й Данії – на 12 тис;, у Франції – на 7.
Причин цьому ганебному явищу – море. Їхнє дослідження – тема окремої розмови. Я ж подам одну, крихітну, з власного досвіду, так би мовити, менталітетного характеру.
Певний час серед українських письменників існувала традиція реалізовувати якусь кількість власних книжок через посередництво чергового у Будинку письменників. Особливо це було зручно для письмаків із периферії. Прибув у Київ, завітав «до Спілки», залишив у чергового десяток своїх книжечок, і їх неодмінно купували. Отож заходжу якось навесні 2012-го «до Спілки» й не встиг привітатися з черговим, як погляд упав на величезну купу книжок (видань, мабуть, зо триста), недбало, я б навіть сказав зневажливо звалених у кутку під бетонованими сходами, якраз біля помийного відра з ганчіркою та шваброю. «Що це?» – ледь спромігся вимовити, звертаючись до вахтера. «Віктор Федорович наказав згорнути підпільну торгівлю. А книжки нехай автори розбирають».
Віктор Федорович – тодішній голова НСПУ Баранов (земля йому пухом). Мотиви його рішення: вахтер Будинку письменників не має права торгувати книжками. Звісно, не має, то організуйте на законних підставах книжковий кіоск, біля входу до Будинку… Це ж так просто!
Для В.Ф. простіше було книжки викинути.
До речі, зверху купи виділялися зв’язаний шпагатом тритомник Леоніда Талалая і томик Бориса Мозолевського. Свій примірник роману «Інспектор Хорс» я теж видобув із надр купи. При цьому подумав: спасибі, що хоч не на вулиці організували книгозвалище…
Десь таким же робом учинив і попередник Віктора Баранова Володимир Яворівський, (земля і йому пухом), знищивши легендарну кав’ярню «Еней» – унікальний прихисток не одного покоління письменників, – що була у підвальному приміщенні Будинку НСПУ.
Подібні вчинки дуже сприяють розповсюдженню такого вірусу, як байдужість. Байдужість – як захисна реакція організму, всієї істоти. В атмосфері хаосу та свавілля, щоб зберегти себе і своє, слід не помічати інших, не перейматися проблемами загалу. Що й спостерігається нині повсюдно. Навіщо галасувати, як оце я зараз! Навіщо видавати СВОЇ ДРІБНІ ВЛАСНІ БІДИ за ВАЖЛИВІ СУСПІЛЬНІ ПРОБЛЕМИ! Кожен вирішує «своє» індивідуально й тихенько радіє, що його «Бог милував»… » Я ж чекаю, та все ніяк не дочекаюся розлогої, глибокої статті про те, як неухильно деградують наші усілякі книжкові «фести» (у тому числі і Львівський), а її все нема й нема. Схоже, й не буде. Не хочуть наші рафіновані літексперти принижувати себе «публічними розборками» та ще й з такої слизької теми. Бо в Україні уміють мстити. Зокрема в середовищі служителів муз. Куди тій Італії, не кажучи вже про Колумбію чи Венесуелу! Ні, до кровопускання, дякувати Богові, діло ще не дійшло – закулісні маневри діють поки що куди ефективніше. Нехай гавкають політично геть засовковані й гуманітарно розбалансовані «робін гуди», яким, в очах вітчизняного літературного й навкололітературного бомонду, втрачати нічого. Окрім хіба що хутірської прописки.
3.
Уже згадуваного 2012 року у Будинку письменників відбулася «стартова» презентація роману «Інспектор Хорс», невдовзі після його виходу. Зала була повною. Схвальні відгуки в «Літукраїні», по Національному радіо, на ТБ.
У Запоріжжі те ж саме. Але колишньою швидкістю в реалізації 1000-го накладу книжки уже навіть і не пахло. Закінчувався другий рік після виходу роману, а в моїх «схронах» залишалося значно більше половини накладу, кілька примірників лежать там і досі. Теле-, радіо– й газетні репортери розтрубили про книжку, як тільки могли, але у відповідь не зверталися до мене ні вчителі, ні вчительки, ні краєзнавці, ні мистецтвознавці, ні мисливці, ні щасливці, ні собаководи, ні ляльководи ні ПРОСТО ШАНУВАЛЬНИКИ КРАСНОГО СЛОВА. І критики відмовчалися. Щоправда, один відомий столичний літексперт-белетрист кілька разів намірявся утнути, як казав мені, ґрунтовну рецензію, уже й назву придумав («Дуже собаче діло»), але так нічого й не утнув. Бо, як повідомив мені по секрету інший киянин, просто белетрист, ім’ярек чекав од мене певної суми «підйомних», а я не допетрав. І справді! Наші ж часописи не платять сьогодні гонорарів, що б ти в них не надрукував. Тож рецензентові має платити автор рецензованої книжки.
А що за ту книжку автор теж не отримав гонорару, натомість видав її власним коштом… Це – виключно проблема того ж автора. Отож, перш, ніж сідати за письмовий стіл, спершу нехай зважує, як у нього… Ні, не з талантом, а з грошима…
Аж ось дзвінок із штату Каліфорнія. Селище неподалік Сан-Рафаеля. Музей Джека Лондона. Українською мовою (!) з акцентом у мене питають, чи зміг би я перекласти свого «Хорса» англійською, щоб видати роман у Штатах. Бо! Ми, линуло усно з-за океану (згодом написали про це в листі), поставили вашу книжку поруч із книжками «Білий Бім – Чорне Вухо» Гаврила Троєпольського, «Вірний Руслан» Георгія Вадимова, та навіть «Біле ікло» Джека Лондона. Більше того. Тоді як у Джека Лондона собака тягає нарти, ваш чотирилапий герой охороняє Національний заповідник!
Я не володію англійською, а як силкувався виконати прохання каліфорнійців, – ціла історія. Головно, нічого з виданням «Хорса» у Штатах не вийшло. Бо окрім автора, ніхто цим не переймався. І не дивно, що за 8 літ кропивничанський письменник Василь Бондар в іронічному відгуку на один «собачий» допис, поданий під виглядом роману «Цуцик», зауважив, що в нашій літературі, окрім «Сіроманця» Миколи Вінграновського геть немає досі жодного твору, де головний герой собака. Про «Інспектора Хорса» Василь Васильович не чув, бо в Кіровограді роман презентувався аж 2013 року й зафіксований він там (сподіваюся, це справді так) усього лиш 30-ма примірниками.
4.
Мені образливо? Аніскільки, звик! А от досада не полишає.
За те, що ми отакі.
Непоміченим лишився й роман «Ойкумена» – єдиний твір в Україні, де про похід перського царя Дарія на скіфів розказано широко, до того ж вустами самого Дарія і скіфського царя Дантура почергово. Запросили 20 примірників із Польщі, а потім додатково іще 30; стільки ж примірників надіслав до Болгарії; 50 – у відповідь на запит аж із Красноярського краю (не забули, де це?). А під рідним небом…
Далі не продовжуватиму. Скажу лиш, що тимчасом приспіли… Спершу Інтернет, а потім фейсбук. Як людина, змалку консервативна й старомодна, я до обох довге-е-енько приглядався. Все не довіряв. А тоді зважився на контакт. З Інтернетом заприятелював років із 12-14 тому, а з «фейсом» – усього кілька. Наголошую: я геть не засуджую, хто і як використовує цей унікальний комунікативний винахід, особисто ж мені до душі лише одне: сповіщати про свої так звані літературні клопоти, з надією, що це сприятиме реалізації власних книжок. Ондечки хтось зауважує, що перш ніж вимагати від когось уваги до себе, спершу проявляй увагу до інших сам? Слушна думка, цікава, оригінальна. Тобто, хочеш мати якомога більше відгуків на свої «виступи», заходь сам на інші сторінки і відзначайся там. Резонно? Як для кого. Я ж категорично не приймаю такого способу ні просто для заочних контактів, ні для виставляння своїх текстів. Вважаю, що власне прізвище слід залишати тільки там, де вважаєш це за потрібне, де справді стрів щось цікаве й помітне, а не керуючись установкою – сьогодні відгукнувся ти на чиєсь, а завтра в подяку відзначать твоє. Боже збав! У мене 4500 фейсбучних друзів, але нікого з них я не шукав і не залучав до себе. Всі до одного прийшли самі. Й мені цілком вистачає тих відгуків, які отримую на свої дописи:70, 90, 100 і т.д. Зокрема з виходом моєї, так би мовити, пропагандистської книжечки «Якби ж!../ Отож…» (між обкладинки я «запхав» півсторінкові уривочки із 23 своїх видань) мене поздоровили 220 осіб, 75 із яких відзначилися «оцінкою» «У захваті!» Показово: засвідчували своє ставлення люди не в пітьмі й не навпомацки, а, ознайомившись із уривками з книжки. Тобто, люди знали, з чим мають справу, і близько 300 із них книжечка припала до душі. Тут же значився мій банківський рахунок – бажаючі могли придбати (40 грн. за примірник – собівартість). Скільки придбало?
Трійко…
Ось про що мова! Мені видається аномальним: виявляти схильність до видання і не брати його. Чому? Доведеться довго пояснювати. Значна частина відповіді – в тому, що сказав вище.
Тож хто назве нормальним старого письмака, який правдами й неправдами відриває од вельми скромного сімейного бюджету отаку от суму, щоб видати свою неповторну книжечку, а затим усім їх роздарувати? (До речі, існує повір’я, що читаються не подаровані, а куповані книжки…)
ЕПІЛОГ
Дуже хотілося б, аби в оцих моїх рядках ви почули не нарікання, а сумну констатацію фактів. Тож додам до них іще один.
Живе у Січеславі (язик не повертається вимовляти обрубане «Дніпро», або ж фальшиве «Дніпропетровськ») письменник Валерій Ніколенко. Чули про поляка Яна Парадовського та його книжку «Алхімія слова»? Кажу без перебільшень: січеславський Ніколенко – наш Парандовський. У чомусь навіть більше. Учитель словесності в коледжі, починаючи з 2000 року, за десятиліття з гаком написав півтора десятка, якщо не більше воістину унікальних книжок. Називаю кілька з тих, що стоять на полиці якраз над моїм письмовим столом: «Біографії в порівняннях», «Несвятые», «Письменник пописує…», «Бузинуті часи», «Дружляндія»… Про що вони? Про письменників з усього світу, від Гомера – до… ну нехай буде аж до Костянтина Сушка. Манера письма, характери, стосунки одне з одним та з іншими людьми, проблема гонорарів, кохання, сімейного життя, патріотизму, добра і зла… Генії та нездари, жорстокі й добрі, «святі» й «не святі», письменник і влада і т.д., й т.ін.… В обіг запущено, щонайменше 1,5 тисячі (!) «інженерів людських душ» з усіх континентів Земної кулі. Стиль вишуканий, легкий, часом іронічний, мова добірна, соковита, яскрава, факти приголомшливі. Відгуки? Один – захопливіший другого. І не просто від сусідів у під’їзді чи спільників у споживанні пива, а від таких літературних хвігур як Роман Іваничук та Володимир Базилевський, Анатолій Дімаров та Степан Процюк, Людмила Тарнашинська і Лев Снігірьов, Віктор Баранов та Людмила Таран, Михайло Слабошпицький та Андрій Морозов, Олексій Ратнер та Євген Баран… А ще низка схвальних-пресхвальних відгуків від керівників часописів «Всесвіт», «Зарубіжна література в навчальних закладах», «Вітчизна», від експертів конкурсу «Коронація слова» і т.д. й т.ін. І що? Ніхто не посприяв виданню жодної книжки видатного письменника, які могли б примножити славу нашій літературі. НІХТО!!! Усі свої твори Валера видав власним коштом. Звідси й наклад: 200 примірників, 150, 100, навіть 50… Тираж у 500 «одиниць» («Несвятые» – порівняльні портрети Шолохова-Солженіцина-Войновича, подані як детектив – виглядає на цьому тлі ледь не захмарним). І що?
А нічого.
Зараз хворий 73-літній чоловік живе сам-один в однокімнатній «малосімейці», майже позбавлений контактів із зовнішнім світом. Фінансово держава забезпечила його так, що інколи не вистачає коштів на «мобілку»: коли Валера мені телефонує, я «скидаю» номер, а потім передзвонюю. Якось цікавився у січеславських «побратимів по перу»: що ж ото так із Ніколенком? А що, кажуть, странний якись чоловік, дивак!.. Дійсно, «странний»: порядний, коректний, ерудит, чудовий викладач, дотепний, довірливий, неймовірно талановитий…
Підсумовую усе й питаю: чому воно так? І тут же зауважую: а чого ви хочете від держави, якою ми, виборці, довіряємо керувати випадковим людям!
А комітет із Шевченківської премії, од каденції до каденції, очолюють… навіть язик не повертається сказати ЩО…
P.S. Написав учора, а сьогодні вранці прочитав та й запитав сам себе: що це тебе, старче, так понесло? Може, й справді сів ти не до того потяга? Та не ось щойно сів, а ще далекого 1978-го, коли видав свою першу книжечку «Міраж». Знаєте, любі друзі, про що вона? Про зустрічі з віруючими (в Бога) і невіруючими…
м. Запоріжжя
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.