Косар залізної трави

Коли мені сумно, я гортаю книги улюблених поетів. Укотре перечитую куплену в Нововолинську, коли їздив до однокурсника Віталія Свириденка, першу збірку «Дрібка солі» ужгородця Василя Кухти, з яким ми навчалися на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка. Наші кімнати були поруч в гуртожитку на Майорівці, тож по-сусідськи постійно гостювали один в одного. Чаювали, читали вірші свої й чужі, дискутували. Змужнілі після армійської служби два віршувальники на весь курс пізнавали твори сучасних письменників, ділилися враженнями від осягнутих текстів. Більше їх нічого так не захоплювало, як літературна справа.
Василь завжди вмів слухати. Його приємно здивувало, що ми ходили до однієї школи з Василем Герасим’юком. Кухті дуже подобалися поезії Герасим’юка, як і сьогодні до вподоби. Гуцул гуцула чує душею, хоч Кухта й народився не в Прикарпатті, а Закарпатті, у мініатюрному містечку Рахів, що в центрі Європи. Ми не раз їхали нічним поїздом, курили в тамбурі, віршували. Я виходив у Коломиї, а він мандрував далі, додому.
Василів поїзд у народі називався «климпушівка», бо його запровадив колись міністр транспорту України О.Климпуш, виходець із закарпатської Гуцульщини. Тут поет видивився величезну галерею портретів, багато відкрив думок, які наповнили збірки, зокрема, «Дрібку солі», що побачила світ 1989 року у видавництві «Карпати» з передмовою літературознавця Анатолія Макарова, де йдеться про «можливість поета побачити світ очима дитини, не зіпсованим ще прагматизмом так званої буденної свідомості», про справжню поезію, яка «ревно оберігає молодість душі як окремої людини, так і суспільства в цілому». Вона бореться з нашим емоціональним старінням, відмовляючись визнавати необоротність цього процесу. Поезія, як дитина, завжди готова бачити диво й загадку».
Це джерело світлоносної сили і живить вірші Василя Кухти в його книжках «Дрібка солі» (1989), «Сліпучі верхи» (1991), «Гуцульські душі» (1994), яку він оформив власною графікою, «Тисові пороги» (2000), «Гуцульський князь» (2001), «Пава повстання» (2004), «Гуцульський Париж» (2007), «Бог із машини» (2015), «Іти й не озиратися», (2016), «Страсті за голубою трояндою» (2016), «Контрабанда слова» (2017) «Мандрівка поета» (2018), два вірші перекладено двадцятьма п’ятьма мовами), а також збірку есеїв «Не вмирай, Гуцульщино» (1993)… Навіть в есеях він зберігає стан поета, як ось, наприклад, у цьому «Грудка, солі для рацьки» з епіграфом В.Герасим’юка «…Ці жовтозорі кептарі на конях»: «Крізь напівпрозору пелену проминулих літ наче бачу графічні контури кошари на тетиному кучугуристому городі: хрумкають духмяне янтарне сіно з десяток довгорунних овечок і круторогий баран-забіяка. Приглушено калатають бляшані колокільця, протяжно мекає матка, дочікуючи у відповідь голосу прихованого від хурделиці ягняти – дивна пасторальна благодать вповивала тоді єство, навіювала різдвяний настрій…»
Рацька – гірськокарпатська аборигенна вівця (звідки кептарі), проблемі вирощення якої присвятив свої болючі роздуми журналіст обласної газети в Ужгороді. Газетна поденщина не змогла зруйнувати поетичне осягнення дійсності. Взявся редагувати літературно-мистецький журнал «Тиса», став головним редактором історико-краєзнавчого журналу «Карпатський край», що згодом перейменований на «Карпатський світ», заступником головного редактора журналу «Зелені Карпати», співголовою Творчої асоціації «Карпатська корона» (Україна – Румунія), упорядкував збірники репресованої творчості закарпатських літераторів, фольклору… Є де себе діти, тільки б часу вистачило, що дуже швидко минає, коли ти весь у праці «допоки сонце бреде по колу». А праця нелегка, поет каже: «Залізну кошу з дня у день траву», «На маргінесі така робота – з дня в день ковтати прокислий піт. В’язати нерви – вузли із дроту, стинати серцем колючий дріт».
Василь Кухта, як зауважують критики, органічно поєднує традиційну поетику і модерн, метафоричний та асоціативний спосіб мислення, що є характерною стильовою особливістю його творчості. Поет не піддається загальноприйнятим словопристрастям, він міцно закорінений у Гуцульщину, тому й знаходить собі клопоти, можливість докласти зусилля, щоби, скажімо, в ковтку віденської кави розпізнати справжнє обличчя міста: «Відню, Відню, ситий і хупавий», зізнатися, що ми «Недочесані, недопещені», пізнати суть гуцульської колонізації: «Складають звіт куратори провінції: не йдуть гуцули, лайдаки у німці…» Він відкриває гуцульську столицю: «Синім й жовтим розквітне обрій і гонець не впаде – домчить… І повісить святий Георгій на воротах твоїх свій щит».
Його ліричний герой живе в Карпатах, а не десь, це його одвічний мегаполіс: «Я – князь гуцульський, вишептаний з тиші, на писанках моє обличчя пишуть. Зродився я з молитви і прокльону, з підкови над порогом твого дому». Всі поезії пройняті гуцульським духом, тут і відповідні топоніміка, лексика, пейзаж, ліричність, крапля іронії («Нема вже у нас Тиси. Слава Богу, ще є потоки», «Дорога на Балцатул… Стогне вітер. Куйовдить псянку на горбах облислих», «Витікає голос із грудей – темним сріблом річка палахкоче», «своє ти відповів, Маромороше… Мовчать флояри, стогнуть бутини», «– Куди несуть аероплани, везуть колеса? – На Красне Плесо, моя кохана, на Красне Плесо», «На Кушніревім славнім городі холодно зверху. Пече – зі споду… А поза родом, поза городом, мов поза бродом, поза народом»).
Щороку Василь навідується до Рахова на місцину Красне Плесо, де народився 23 квітня 1956 року. Тут жила мама, яку забрав до Ужгорода, бо вже у літах. Рідне повітря робить своє. Поета осяяв образ пави повстання напередодні так званої помаранчевої революції. Ця птаха прилетіла у вірш «Паво опришківська сивих крисань», який завершується строфою «Золова серця нехай обпече воля остання: пава на ліве сідає плече – пава повстання!..» Цей образ обіграв у присвяченому йому вірші В.Герасим’юк. Збірку «Пава повстання», мій відгук на яку опублікував часопис «Дзвін» (ч.3. 2005), відзначено всеукраїнською премією імені Бориса Нечерди. А книжки «Тисові пороги» і «Гуцульський князь» не обминула премія «Князь роси» імені Т.Мельничука. Заслужив поет і звання лауреата премії «Тріумф-перо», поєднавши літературу і журналістику. Раніше його творчий доробок двічі пошанований обласною премією імені Ф.Потушняка. Нагородили за самобутність, оригінальність, неповторність голосу, який переживає за білий світ, людину, відстоює чистоту душі, таврує зло.
Слово Василя Кухти мені близьке й дороге зі студентських літ. Коли жартували з вогнем, віршуючи, чого не схвалювали на факультеті, очевидно, боячись вільнодумства. Ми відвідували засідання університетської літстудії «Франкова кузня», де був старостою на два курси старший мій земляк. Читали запоєм, були записані в усі сущі львівські бібліотеки, шукали суголосних нам поетів, а також митців, відвідуючи художні виставки, театри, концерти. Стежили за новинками літератури. З захопленням сприйняли й обговорили першу збірку Василя Осадчого «Дубовий пагін», добірки віршів інших поетів, опублікованих в журналах і колективних збірниках. Від Василя дізнався про Петра Мідянку в Закарпатті, який пише сильні поезії.
Бродили вулицями старого Львова, бачили місцевих майстрів пера, заглиблених в себе. Кухта знав, що надаю перевагу поетові Романові Кудлику, з яким познайомився. На сто літ ми наговорилися про поезію, таїну метафори. Хотілося творити, відкрити нову грань бачення, кинути виклик сірій, непоетичній буденщині, здивувати критиків і читачів вражаючим образовираженням. Мріялося про публікації, власну (це було недосяжним) збірку. Щоб врятуватися від марноти марнот, влаштовували у кімнаті гуртожитку поетичні вечори у вузькому колі або так зване ліричне чаювання, коли хтось приносив баян і ми швидко придумували мелодії, найчастіше на вірші Василя, бо мої були надто філософські. Співали скільки могли, це було добрим каталізатором творчого стану, краще писалося, від натхнення цікаві появлялися думки, слово зі словом тихо переморгувалися.
А відзначили мій і Василів одночасні поетичні деб’юти ми одного року відповідно у журналі «Жовтень» та в ужгородському колективному збірнику «Молодий день», вже будучи майже випускниками університету. Підняли склянки червоного вина при чорному хлібі та закарпатському салі, обкачаному в червоному перці, за перший наш творчий успіх. Під заголовком «При хрещатій дорозі» були надруковані аж три вірші Василя, під якими 18 листопада 1980 року він черкнув: «Хотів би, щоб на мою Хрещату Дорогу впали Зерна твого Дощу…» Такий я підготував рукопис книжки «Зерна дощу», і перед тим, як безнадійно віднести у видавництво «Каменяр», дав на огляд Василеві. Він схвалив мої віршопроби. Відтак і свій рукопис уклав, що згодом був названий «Дрібка солі».
Один із віршів Василя – «Перший танець нашим буде…», в якому були рядки «в вас звабливі, мила, груди», «притуліться до моїх грудей», що пізніше переросли у жартівливу пісню, я вирішив олюднити як новоспечений, з особливим світобаченням, редактор стінгазети «Джерело» університетської літстудії. Всю ніч її вдосконалював, вкладаючи в неї душу: наклеїв золоте листя клена, намалював синє небо і помістив там поетичні тексти. Раненько першим трамваєм поквапився до університету, вклав свій витвір у скляну раму і милувався ним до першого дзвінка на першу пару. Через п’ятнадцять хвилин мене викликав з аудиторії надто заклопотаний куратор літстудії доцент Ігор Моторнюк, запитав чи зупинявся хтось з начальства біля вітрини з моїм витвором і повідомив, що зняв стінгазету. Згодом з’ясувалося, його злякали символічні кольори в поєднанні листя і неба, і надто визивний, еротичний, вірш Кухти. Ясна річ, мене усунули від редакторування, чим, мабуть, порятували від значно більших прикрощів.
Це я зрозумів пізніше, після розмови з Моторнюком, який мені сказав, що я був на «особливому рахунку» керівництва факультету. За мною спостерігали і виручило те, що не займався політикою. Так, захоплення поезією, що рятувало мене, потрохи витісняло все непотрібне в пізнанні світу. Власне через опір шаблонам, тихий протест, непоказність, критичне сприйняття викладання того чи іншого предмету часто не мав стипендії. Тут відіграв свою роль і конфлікт з викладачами історії та наукового комунізму Литвиненком і Корецьким, коли дошукувався істини, а вони відкидали творчий підхід до теми, вважали студента сиромудрим. А чому я, відбувши на «відмінно» свої виробничі практики в газетах та видавництві, кілька разів ходив здавати в тодішнього доцента Сербенської екзамен з рідної мови в той час, коли студентів-росіян ніхто не чіпав? Пригадую, на парі заступник декана Машталярчук нагло забрав у мене блокнот, якраз тоді, коли я писав вірш про маму, він розлютився, прочитавши рядки «і все мовчу, і сліз нема, і сухо навкруги, немов перед дощем великим». Дякувати кураторові Радванській за порятунок беззахисного студента. Вдячність за любов до мови і «профілактику» тим же доценту кафедри стилістики і редагування, в якої, як вона сказала, поет Борис Демків здавав ще більше разів, і заступнику декана за вчасну засторогу. А поета декан Цьох, усміхаючись, повважав, що треба лікувати і відправив на «курорт» у Хмільник – підписав направлення за розподілом на роботу в редакцію тамтешньої газети, не запитуючи чи я туди хочу їхати чи ні.
Василь був свідком моїх переживань, страждань, пригніченого настрою, заспокоював, та нічим не міг допомогти, окрім того, що був поруч, переймався моїми проблемами, важко зітхав, бачачи як ближнього гнуть, втискають в прокрустове ложе загальних стандартів, щоб припинив вільнодумство, переламав поетичне перо, став послушним, не виділявся, був таким, як всі.
На випускному балу ми не виявили бажання бути. Можливо, через одноманіття застілля, присутність деяких однокурсників і викладачів, далеких від розуміння поезії, а може, через поклик свого шляху. Біля Василя цвіла пишною квіткою його майбутня дружина Марія, вони закохано воркували під університетом, їх, щасливих, здається, не обходив цілий світ. Ми просто подали руку один одному і промовчали двадцять літ, стежачи за нечастими публікаціями один одного. Про це у Василя є вірш «Уклін однокурсникові»: «Рахів чи Коломия? Виклик судьбі чи стилю? Хто нам роки відмиє? Ин сив бис ті, Василю!» (останній рядок, рефлексуючи з моїм сонетом фонем, що є еколалією, читається жартома «бісів ти син, Василю»). Так уже сталося в перевірці на істинність. Товща часу стиснулася в мить, що здатне шокувати. А я переконався, що ставлюся до свого студентського друга так само, як колись. Його образ можна знайти в моїй повісті «Хараман», де використав експромти Василя з нашої гумористично-пародійної переписки на лекціях. І як я мріяв, йдучи вулицями міста над Прутом, про нашу зустріч! І ми все ж зустрілися в Коломиї 23 жовтня 2002 року, помилувались нею сонячного дня з висоти ратуші перед тим, як в музеї історії Коломиї вручили поетові диплом і знак лауреата премії Т.Мельничука «Князь роси».
Василь залишається таким же, як був, тільки збагатився досвідом. Це генетичний закарпатський гуцул, який тримається народного креда: «Сильний не той, хто б’є, а той, хто витримає». Це гуцульська ментальність українця, погляд якого звернений на Карпати з їхніми днем і ніччю, веселістю і сумом. Гуцульщині він вирішив віддати себе всього. Я це ще раз зауважив у червні 2004 року на фестивалі поезії в залитому сонцем Мукачівському замку «Паланок», де румунський поет, головний редактор журналу «Поезіс», промоутер фестивалю Джеордже Вултуреску, з яким вони заснували Творчу асоціацію, нагороджував дипломами міжнародної премії «Карпатська корона» відомих поетів, науковців та митців. Кухта радів, високим світлом повнилися його очі. Це була гордість за своїх побратимів-гуцулів, до яких і мене зарахував, назвавши гуцулом, хоча радше належу до бойків.
Після присвяченого йому вірша «ідеш та й ідеш» (зб. «Двері луни», 2002), в якому я трохи наворожив доріг (« Коломия – Рахів – Марсель…»), Василь надіявся на мій приїзд у Рахів, щоб разом, у добірному колі товариства (а там був і його друг поет гуцул Василь Герасим’юк) відзначити свій полудень. Як завжди, знайшлися якісь перешколи. Та я тішуся тим, що Василь не образився на мою відсутність, бо стоїть вище всіляких причин і обставин. Як, зрештою, розумію і його, коли він їздив на літературний захід у Чернівці через Коломию, ми могли б зустрітися на залізничному вокзалі… І повертаюся до його присвяти, шукаючи розради для душі:
 
Знов за вікном пейзаж: смереки, вівці…
Шукай мене, Василю, в «климпушівці» –
Серед порожніх шлунків і бесаг.
Вертає люд базарний в Коломию –
Гріхи гендлярські дощ осінній змиє…
Мої ж, нівроку, майорять, мов стяг!
Василь РЯБИЙ
м. Коломия
 
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019

Прокоментуєте?