Контужений страхом

229

Від редакції. Цей матеріал готувався до публікації
на сторінках «Літературної України» 2008 року, за часів редакторства Михайла
Сидоржевського. Однак тоді певні причини завадили його оприлюдненню. Адже правда
незрідка буває надто гострою і колючою, і практично ніколи не знаходить
спільної мови з благочестивим (насправді гнилим) конформізмом, за мурами якого
ми зазвичай змушені ховатися.

Проте правда очищує. Правда звільняє від пут
умовності. Знати правду, зокрема  якщо
говорити про літературний процес в Україні, — це бачити рельєфніше теперішнє і
краще розуміти його причини і наслідки.

УЛГ й надалі планує публікацію матеріалів, у
яких  відкриватимуться досі затемнені,
іноді для багатьох несподівані сторінки з новітньої  історії української літератури.

Навряд чи можна
назвати з-поміж українських дисидентів більш суперечливу постать, ніж поет
Микола Холодний (1939-2006). І справа, звичайно, не лише в його творчості.

Іще до другого
погрому правозахисників (1972 р.) частина національно свідомого українства
відсахнулася од М. Холодного. Хоча зберігала й цитувала його гостро соціальні
вірші відверто антирадянського спрямування.

«Мав підозру я й
раніше — // Ще один в мені живе», — писав поет фатального 1969 року, відчуваючи
у собі злам. Хто ж отой «ще один»? Чи не злапав у самому собі чортика, що
глузував із його сумління?

Іронічно-дотепний,
із хистом швидко давати «відлуп», ображаючи й поливаючи брудом опонентів,
водночас самотній, травмований недовірою колишніх дисидентів і за нової влади,
Микола Холодний відійшов у небуття, напевно, з великою образою на всіх і все,
за що страждав і боровся.

І. ПОПРАВКА МІНУС ТРИ?

Деякі поети
вельми схильні до містики. У Миколи Холодного це набуло інтригуючого спрямування.

Одіозна
самвидавна його збірка, за яку власне зазнав арешту, називалася «Крик з
могили». І чи не перша публікація в республіканській пресі цього призабутого
поета мала назву «Я помер 1972 року» («Молода гвардія», 1991). Цю саму назву
взяв М. Холодний і для свого ювілейного вечора 1999 року. Вочевидь, усіх
спрямовував на пережите ним під час ув’язнення. Для тих, хто сумнівався,
страждалець організував перевірку, вдаючись до улюбленого телефонного
розіграшу.

Якось,
перебуваючи в Києві, він по телефону дещо зміненим голосом запрошував «прибути
завтра до Будинку письменників на похорон поета Миколи Холодного». Прибулих
зустрічав із лукавою посмішкою… «воскреслий покійник», мовляв, хотів таким
чином виявити справжніх друзів і шанувальників своєї творчості.

Лише причетні до
творення або читання так званого самвидаву, обізнані з рухом дисидентів
здогадувалися про справжню суть такої «смерті» 1972 року. Більше того, схильні
називати іншу дату — кінець 1969-го. Уважно переглядаючи творчу спадщину М.
Холодного, я дозволив собі також засумніватися. І тут вже не обійтися без
деяких його біографічних даних.

6 грудня 1965
року п’ятикурсник філфаку Київського університету Микола Холодний, син
Костянтина, відрахований зі складу студентів за негідну поведінку. У своєму поданні
на ім’я ректора І. Швеця заступник декана І. Семенчук повідомляв, що «останній
виступ його (1.12.1965) на обговоренні роману А. Іщука «Вербівчани» був
проповіддю у цинічній, одвертій і сконденсованій формі думок, поширюваних
раніше у завуальованій формі».

Тоді ж Микола був
виключений із комсомолу «за політичну незрілість та втрату комсомольського
квитка». Оскаржуючи останнє, він гостро полемізував із секретарем бюро
Київського обкому ЛКСМУ Л. Пустовойтенком.

28.05.1966 М.
Холодний у Києві на неофіційному зібранні біля пам’ят­ника І. Франкові прочитав
два вірші, що стало приводом для затримання міліцією. Покарання — як за
хуліганство: 15 діб перебування у Лук’я­нівській в’язниці. Паспорт повернули з
відміткою «виписаний». І з попередженням: протягом 24 годин залишити Київ. До
речі, в одній камері з ним перебував на «казьонних харчах» і Олесь Сергієнко —
син правозахисниці Оксани Мешко.

Спочатку Микола
влаштувався сторожем садово-огородньої бригади в радгоспі у с. Нова
Олександрівка, що в Яготинському районі на Київщині. Щоб молодий поет не впав у
відчай, його провідували Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Зіновія
Франко та інші. По закінченні сезону подався на Кіровоградщину. Тижнів два
встиг перебути у штаті Вільшанської райгазети. За пропозицією знайомого посів
тимчасово вакантну посаду методиста РБК у селищі Добровеличківка. Ну а звідти
прибув… на свиноферму місцевої школи-інтернату.

Хтось зі знайомих
глузував, хтось жалкував, що поет Холодний пішов на «перевиховання» аж у
свинарі (годилося б сказати — у чабани). Але ніхто не здогадувався, що то вже
був «хід конем». Щоб довести відповідним органам, наскільки усвідомив свої
ідеологічні помилки.

Розрахунок
виявився правильним. Невдовзі М. Холодного як активного у суспільно-громадській
праці (автора комсомольських віршів у тамтешній райгазеті), удостоїли честі
носити комсомольський квиток. Дарма, що за віковим цензом за рік вибуває з
рядів ВЛКСМ. Зате у переписаній автобіографії з’явився рядок лояльності до
радянської влади, а там, можливо, приймуть до «керівної і спрямовуючої…»

«Виховуюсь з
ранку до ночі // в свиней середовищі нині // і бачу на власні очі, // що серед
свиней є свині», — повідомляє поет у триптиху «Свинар» (1967). А що пі­допічні
«його ідею вивести їх з болота» проігнорували, то автор філософічно узагальнює
своє пізнання: «Щоб зрозуміть їх, самому // треба свинею стати…»

Іще гикнеться
поетові ця свиноферма, коли за рік писатиме присвяту В. Стусу, підсвідомо
закликаючи до примирення із владою: «Поміж Дедалом та Ікаром // курс на
Коротича берем. // Ти був поето-кочегаром, // а я — поето-свинарем».

І, здається,
спостережливий пастух таки перейняв дещо зі звичок «свинячого рила», наприклад,
у веденні дискусій із незгодними. Але то все — згодом, за певних обставин.

Звісно, слідчий
міг би поблажливо усміхнутися, прочитавши цей триптих, адже тут «не
підкопаєшся…». Натомість поставив би «галочку» навпроти коротенького віршика
«Перекур», писаного, коли вірити автору, того ж 1967-го: «У парторга горіла
хата, // ми дивитись ходили. // По п’ять відер було на брата. // Курили».

А далі — косяки
«кастрованих» віршів, що їх автор називав «лірично-нейтральними», у рукописній
збірці «Куди і навіщо біжить вода» (1969).

Тут передбачаю
докір мені від опонентів, мовляв, Микола почав пристосовуватись до обставин, а
тому і змінився стиль творчості. Іншим — можна, а йому що — зась? Приречений
гибіти на задвірках імперії соціалізму? Кілька відомих поетів нової генерації
на ту пору повністю легалізувалися, прийняли нав’язані правила гри: думати одне
— писати інше. І забезпечені комфортними умовами для віршування.

Остаточний злам
поета намітився наприкінці 1969 року, коли написав «Відкритий лист до Ніни
Матвієнко». Певний час знайомі вважали його образою за одкоша від талановитої
співачки та родини знаного скульптора і збирача старожитностей Івана Гончара.
Але ж ішлося про принципові речі, зокрема, зневагу до ідеї створення Товариства
вболівальників за українську мову. Автор погоджувався «з рядом слушних
зауважень» на адресу козаків, висловлених українофобом В. Бєлінським після
прочитання «Истории Малороссии» Маркевича. Вважає, що в оселі І. Гончара
знайшли «притулок особи, котрі замість того, щоб творити історію, весь час
«вивчають» її». Чому глузує? Бо «не можна весь час тільки те й робити, що
«шанувати».

Навряд чи зміг би
КДБ знайти у цій сфері кращого контрпропагандиста.

Отримавши кілька
осудливих листів, М. Холодний 1970 року вдається до анонімної відповіді за
підписом «Богдан Смерека. Львів». Про зміст її можна здогадатися.

Суть менторського
листа до Н. Мат­вієнко виявив анонім Славко Смальцюга («Український вісник».
Вип. 3-й, 1970). Віддаючи М. Холодному належне як поету, мовляв, «за талантом і
вправністю він може позмагатися з будь-яким з літературних генералів», вдається
до психологічного обґрунтування його негідних вчинків. І відносить до категорії
невдах, які компенсують свої вади «надмірною агресивністю, сварливістю,
безнастанністю в інтригах, колотнечею…» Чи не тому й утрималися спочатку
партійні товариші од послуг поета-колабориста: «З ним прикро, з ним клопітно».

Напевно, С.
Смальцюга мав певну інформацію про добровільні візити М. Холодного до КДБ і ЦК
ЛКСМУ, де відбулися попередні «торги»: напишеш викривальну статтю про
дисидентів — твої вірші, ідейно правильні, з комсомольським спрямуванням,
будуть тиражовані у «Радянському письменнику». І він погодився. Але із
«сигналом» для такої публікації чомусь зволікали.

Це дало підстави
для С. Смальцюги вдатися до саркастичної поради «покупцям»: «Як не купите,
напитаєте собі зайвого клопоту. Микола нетерплячий, довго в зігнутій позі не
встоїть. Знову втне на ваших стукачів щось дотепне, гостре, динамічне,
експресивне…» (натяк на його відомий вірш «Привид»).

Отож С. Смальцюга
добряче «присмалив» М. Холодного. Той страшенно образився, люто зненавидів
цього аноніма. Як мовиться, амбіції переважили амуніцію.

Передбачення на
двоїстість натури запального поета виявились пророчими. Засторога не зупинила
його од фатальних кроків за межу сумління…

 

м.Київ

 

Продовження в наступному
числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!