Контужений страхом

142

Продовження. Початок в ч.№14

ІІ. ЗА КЛУБОЧКАМИ
МІФУ

На хвилі національного піднесення у першому випуску
«Літературної України» за 1992 рік мало не ціла сторінка була надана для
одкровень поета Миколи Холодного в інтерв’ю з ним журналіста Георгія Бурсова.
Відповіді — категорично рішучі, з явною претензією на оригінальність. Ті, які
знали обставини непевного минулого цього майстра віршування, мабуть, як і я,
хитали головами. Але промовчали. Щоб не мати зайвої мороки.

На запитання, чому обрав для проживання саме провінційний
Остер на Чернігівщині, заражений радіонуклідами, Холодний вдається до містичних
натяків із моторошними прикладами. Бо тут, бачте, повісився (1922) зачинатель
чуваської радянської поезії Михайло Кузьмін, а нещодавно — двоє закоханих, в
одному зашморзі. Про те, що спонукало до переїзду з Вінниці, ані слова.

Коли журналіст нагадав, що співрозмовник був свідком на суді
Івана Світличного, той запевнив, що не дав жодного приводу для його
звинувачення і додав: «Більше на подібні суди мене не викликали». Ай-яй-яй, як
ото підвела пам’ять чоловіка у такій важливій справі. Про це за рік (5.01.1993)
читачі дізналися з публікації у чернігівській газеті «Гарт». Коли конкретно —
про «ганебну зрадливу роль» його на суді Василя Стуса (1972). Додам від себе: а
ще він свідчив про відомого розповсюджувача самвидаву Зіновія Антонюка.

На запитання, за що був ув’язнений, розказує небилицю: «Один
заарештований зібрав під обкладинку з картону збірку виключно із критичних моїх
віршів і на першому допиті, розгубившись, приписав це мені». От і все, просто і
зрозуміло. Через те непорозуміння, мовляв, його невдовзі випустили з темниці.

Мало не чільником дисидентського руху виставляє себе у
спогадах про «симоненківські» вечори 60-х років: «Ними ми марно намагалися
врятувати хрущовську відлигу. Окрім мене, у «симоненківських» вечорах брали
участь…»

На лобові запитання, чому опоненти «час од часу коментують
каяття-фальшивки…, сфабриковані професіоналами-стилістами в цивільному», в
Холодного заздалегідь заготовлена фраза, що його «двійникам» не бракує
фантазії…

На початку 1993-го одразу в кількох виданнях (майже під
копірку) М. Холодний контр­атакував своїх земляків-опо­нентів, які дозволили собі,
користуючись чутками, засумніватися в його честі і порядності під час судових
процесів над дисидентами, зокрема над Василем Стусом. Щоправда, виокремив при
цьому лише чернігівського поета-сатирика Станіслава Реп’яха, докоряючи водночас
тим, хто присудив тому літературну премію ім. М. Коцюбинського («Молодь
України», 5.02.1993).

Навіть одна процитована фраза опонентів дає уявлення, чому
тягне «димком» на поета з Остра: «…твердите, що КДБ просив вас не чинити
перепон у друкуванні Холодного».

Називаючи учасників такої кампанії стукачами та
наклепниками, автор заодне невідь-кому за звичкою пригрозив: «До цього часу я
мовчу, але терпець мій колись урветься, — з чийого благословення за ґратами
опинився я». Але ж про таких «винуватців» він повідомив ще у своїй покаянній
заяві «На терези совісті» в «Літ. Україні» (7.07.1972). «Забуксувала» пам’ять
чи що?

Наклепницька стаття М. Холодного «Черга у вожді: хто
крайній?» («Київ». 1995, ч. 4-5) спонукала правозахисника і публіциста Василя
Овсієнка дати йому відсіч у публікації «Вкраїнську оббрехав Голготу» («Київ».
1995, ч. 11-12). Ще б пак, адже той почувався, можливо, дещо обділеним славою
дисидента. І намагався опустити відомих політв’язнів та шістдесятників до рівня
свого морального падіння. При цьому вдається до інсинуацій, цитуючи слова В.
Стуса: «Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші». Невже не
збагнув, що це свідчить, насамперед, про виняткову скромність поета-мученика,
вимогливість до своєї творчості?

Дорікаючи безпідставно В. Недільку — упорядникові двох
шкільних посібників з новими іменами, чиї твори замовчувалися в роки радянської
влади, М. Холодний вже на правах ветерана педагогічної праці гудить
письменників, яких називають шістдесятниками. Начебто помирали вони од
«перегріву» алкоголем і т. ін. Чи не тому, що його ім’я не постало поряд з
їхніми?

Так і напрошується сюди обурення жіночки, що його, сміючись,
переповіла мені знайома: «І що за люди тепер!.. Мало не півсела напало на мене.
Ледве відгавкалась!»

Тож В. Овсієнко зробив слушний висновок, що цей поет —
«людина з переламаним моральним хребтом, і ніякий протез уже його, на жаль, не
випростає».

На початку 2004-го М. Холодний у газеті «Вечірній Київ»
публікує пасквіль, мовляв, померлі письменники Іван Іллєнко і Станіслав
Тельнюк, які «крутилися» біля П. Тичини та його творчої спадщини, були
завербовані КДБ. Обурений поет Станіслав Зінчук на захист їхньої честі друкує в
«Літ. Україні» (22.01.2004) статтю «Лжесвідок». У ній зокрема пригадав, що
свого часу виставив Холодного за двері, коли той по телефону в його помешканні
розігрував знайомих, в т. ч. Тичину: «Павло Григорович? Ви ще живі? — і зі
сміхом поклав слухавку».

Відповідь-спростування, з набором пустослів’я і образливих
фраз, не забарилася. Її змушений був опублікувати в тій же газеті (25.03.2004)
П. Перебийніс, на той час — її головний редактор. І зовсім не тому, що Холодний
погрожував судом: розраховував на обізнаність читачів.

Особисто я повірив С. Зінчуку, пригадавши назване інтерв’ю з
М. Холодним в «ЛУ» 1992 року. І раджу своїм опонентам звернутися до нього. Саме
там він зверхньо оповідав, як дотепно, на його погляд, розіграв колишнього
однокурс­ника-віршороба, якого нібито на 7 год. ранку покликав до себе сам
академік Леонід Новиченко.

Випереджаючи майбутніх дослідників, М. Холодний опрацював
свою слідчу справу й опублікував витяги з неї в газеті «Молодь України» (1994
рік, жовтень та 1 листопада). Підзаголовок одразу привертає увагу: це ж бо «із
досьє класика самвидавної поезії 60-х років».

У передмові автор кпинить, начебто то є 8-томне
«дослідження» поетичної творчості, писане «капітаном КДБ Берестовським та
командою його спів­авторів». І не без гонору зазначає, що ознайомлення з ним
відбулося не в стінах Державного архіву СБУ, а за місцем проживання — у
приміщенні Остерської міськради. Чому? Виявляється, відвідування приміщення
колишнього КДБ може «зашкодити» його авторитетові.

Не вдаватимусь до змісту публікацій. Обмежуся посиланням на
деяких свідків, які не фігурують в інших контекстах.

За словами викладача Арсена Іщука, «громадська думка про те,
що Холодний — носій ворожих антирадянських, націоналістичних ідей, була
правильною».

Доцільним є витяг із рецензії кандидата філологічних наук,
старшого наукового співробітника Інституту літератури АН УРСР А. Ковтуненка на
рукопис Холодного за замовленням КДБ: «Для нього наша країна — могила: звідси і
назва збірки — «Крик з могили»… в зображенні радянської дійсності вдається до
наклепів, перекручень, інсинуацій, суцільного очорнительства».

Чи не за браком фактів про свою мужність на допитах поет
відштовхується од протилежного, вдаючись до зізнань знайомого з Одеси Олекси
Притики (за іншою карною справою), в якого була вилучена його збірка і який
здавав своїх подільників та приятелів, в т. ч. і мене: «Я згадав, що один із
творів «самвидаву» — вірш «Я тим боржник, що українець» дав мені Іван Малюта
весною 1970 року… Передав його Малюта мені у мене на квартирі під час чергового
відвідування».

В останній публікації автор посилається на повідомлення із
КДБ начальнику Київського поштамту (5.07.72) «про скасування арешту на
поштово-телеграфну кореспонденцію Миколи Холодного». Що сталося? Чому таке
послаблення нагляду? Коментарів нема. І в цьому була помилка поета як
колишнього в’язня. Адже читач здогадається, що це пов’язано, напевно, з поновленням
довіри у його лояльність до влади.

«Але, як би там не було, душа радіє, що на риштованнях
вільної України і особливо вільної літератури мого поту пролилося більше, ніж
на полі більшовицьких плантаторів», — закінчує Холодний останню публікацію і
двозначно зізнається, що «переможцем із Сатаною вийшов не я, а мої вірші». І це
таки правда.

Насамкінець, про каяття. Воно є, лише формально. У
глузливій, незугарно віршованій формі. Бо нікому, бачте, висповідатись, у
храмах — лише кадебешники у рясах.

У Києві до М. Холодного ставились явно прохолодно. І він
наприкінці 80-х — початку 90-х шукав прихильників свого хисту поза ним. Чи не
найбільшим новоявленим приятелем на Галичині став професор і літератор Василь
Чабан зі Львова, який сприяв у виданні його поем, а по смерті заповзявся
героїзувати біографію поета, перекручуючи факти, не вивіряючи дат тощо.

«І до останньої днини, незважаючи на дві (? — І. М.)
реабілітації, …великий поет України відбував довічне політичне заслання (? — І.
М.) у зрусифікованому і забрудненому радіацією провінційному місті Острі, що на
Чернігівщині, на 101-му кілометрі від столиці, куди його загнав комуністичний
режим для повної ізоляції від культурного життя. З того часу і буквально до
проголошення Незалежності поета (стилістика! — І. М.) десятки разів (? — І. М.)
заарештовують, десятки разів позбавляють місця праці навіть на некваліфікованих
робітничих професіях», — запевняє він у статті «Був би я бандерівцем, панове…»
(«ЛУ», 12.06.2008).

Прочитавши таке, довірливий читач, скажімо, старшокласник чи
студент, подивується, чому ж тоді ім’я цього поета-шістдесятника не занесене за
кількістю ув’язнень до Книги рекордів Гіннеса, чому не стало символом
національного духовного спротиву радянському тоталітарному режимові, як ото
загиблого політв’язня Стуса чи пасіонарно завзятого диси­дента і нардепа
Чорновола.

Певні жанри літератури також потребують точності, як і сфера
технічних наук, у якій працює, здається, В. Чабан. Тож коли
«письменник-сюрреаліст і видатний вчений» (без іронії — цитую за бібліографією
про М. Холодного) вирішив стати і біографом, то мав би знати, що збірка «Крик з
могили» вийшла за кордоном не 1972 року, а 1969-го.

 

Продовження в наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!