Контужений страхом

178

ІІІ. ВИБРАНІ З
ДІЙОВИХ ОСІБ

(продовження)

Коло знайомих Миколи Холодного було досить великим. Але КДБ
«удостоїв» взяти свідчення лише в окремих осіб. Переважно у тих, з ким поет
часто бачився чи проти кого були речдокази компромату.

І щоб не «грати в одні ворота», без упередження ви­окремлю
найбільш суттєві зізнання. А почну з однокурсників Миколи.

Анатолій Григоренко, на той час відповідальний секретар
журналу «Знання та праця»: «Це людина зі складним, я б сказав, важким
характером. До нас ставився зверхньо, мабуть, тому, що вважав себе геніальним
поетом. До речі, він майже ніколи не сміявся. Маючи самотню матір, Холодний
чомусь не писав їй і не відвідав». А виступ на обговоренні роману А. Іщука
«Вербівчани» свідок вважає «випадком дивацтва або ще більше – дурощів з боку
Холодного».

Подібні епізоди пригадалися і Михайлові Наєнку: «Він був
якимсь сумним, пригніченим, іноді грубим до товаришів». І вважає, що «деякі
його вірші, як, наприклад, «Нація», «Вмирають поети», «Сьогодні у церкві коні…»
мають політично шкідливий характер, містять наклеп на радянську дійсність, наш
устрій».

У публікаціях з продовженням у «Молоді України» (1994) М.
Холодний вельми докоряє Людмилі Зінчук (дівоче прізвище Кайдаш) – комсоргу,
згодом парторгу курсу, вириваючи з контексту її свідчення. Мабуть, за те, що
розкрила його сімейну таємницю: «Матері своєї Холодний чомусь цурався, казав,
що вважає її не матір’ю, а лише жінкою, яка народила його. Це начебто тому, що
під час війни, коли батько Холодного був на фронті, його мати зрадила
чоловікові. Ми писали листа матері Холодного і одержали від неї відповідь, що
син, мовляв, не приїздить до неї і не пише листів… Можна гадати, що Холодний
почував себе скривдженим, можливо, це спричинилося фізичними вадами… або тяжким
матеріальним становищем… Було навіть так, що він ходив взимку в черевиках без
підошов… Ніяких політично шкідливих висловлювань Холодний не припускався ні при
огляді нами музею І. Гончара, ні за інших обставин… А його політично шкідливі
вірші відносили за рахунок дивацтв».

В такому ракурсі стають зрозумілими свідчення і Галини
Касич: «Друзів у нього не було… Зневажав дівчат, були з його боку і грубощі».

Спромоглися в КДБ віднайти й допитати Віктора Ковальчука,
який після висту­­­­­­пів на вечорі 28.05.66 бі­­­­ля пам’ят­­­­ника І.
Франкові разом з М. Холодним потрапив до Лук’я­нівської в’язниці. З читаних там
поетом віршів йому запам’яталися рядки: «Нас і виховують, нас і приховують. //
Не вислуховують, так підслуховують».

Досить відверто охарактеризував ув’язненого письменник Борис
Антоненко-Давидович: «Останній раз я зустрічався з Холодним позаторік, під час
похорону Тереня Масенка. Холодний підійшов тоді до мене і подав руку, але я
відмовився потиснути її. Через те, що вважав підлістю написання ним «Відкритого
листа до Ніни Матвієнко», в якому він зганьбив таку поважну людину, як
скульптор Іван Макарович Гончар. В той же час я вважаю Холодного талановитим
поетом… Інша річ, що поряд з цим, на мою думку, у Холодного є і такі негативні
риси, як невихованість, зарозумілість».

Поет Володимир Сіренко з Дніпродзержинська, який запевняв,
що вилучений вірш «Ще не вмерла Україна» «нікому не давав і не показував»,
також проходив за цією справою: «Деякі поети попереджали мене, щоб я
остерігався Холодного і не був із ним у дуже близьких стосунках. Так, Анто­ненко-Давидович
сказав мені, що Холодний – «талановитий негідник».

Без образи й нарікань на М. Холодного, хоч як дивно,
залишилася Марія Глущук, яка перебувала з ним у шлюбі майже три роки
(1966-1969). Мабуть тому, що задовольнилася присвяченим їй віршем «Ти – моя
церква, Маріє, я – твій дзвін». Лише зазначила, що «за своїм характером Микола
настирливий, різкий. Можна сказати, характер у нього важкуватий».

Із допиту львівської художниці Стефанії Шабатури слідчий
з’ясував, що самвидав міг бути, виявляється, і святковим презентом. Так,
вилучену в неї збірку Холодного «Крик з могили» їй подарував на день народження
Іван Гель.

Прикладом того, як належить триматися на допиті, є лаконічні
відповіді Івана Світличного. Уміло віднікувався, кому і що давав читати – не
пригадує: «Як поет, Холодний дуже нерівний: у нього є вірші, написані на доброму
літературному рівні, але є й поезії зовсім формалістичні. Частина його поезій
характеризується гостротою суспільної проблематики, але чи можна їх назвати
антирадянськими, я дуже сумніваюся (в цьому питанні я не вважаю себе
компетентним)». Щодо характеру цього поета, то він «експансивний і суперечливий
і через те його суспільно-політичні погляди характеризувати взагалі важко».

Євген Сверстюк, якого допитував майор Нечепоренко, вважає М.
Холодного «здібним поетом», багато його віршів мають сатиричне спрямування, але
нічого антирадянського в них не бачить. Судить про це зокрема з добірки в
журналі «Дукля» (ЧССР), в якому була опублікована і його стаття про Миколу
Зерова «Гострої розлуки гострий біль».

Досить балакучою виявилась на допитах Ганна Коцурова (громадянка
ЧССР), студентка університету. І цим завдала клопоту добрим знайомим в Україні,
які вважали її зв’яз­ковою для передачі матеріалів за кордон.

«Я ще віддала Євгенові Сверстюку «Собор у риштованні», що
надрукований на Заході», – розказала слідчому, гейби подрузі. Пригадала, що
навзамін «одержала літературно-кри­тичні статті про Івана Котляревського,
Тараса Шевченка та жіноче свято».

А Миколі Плахотнюку, якому подарувала «Народний календар»,
завдала прикрості наївним зізнанням, що біля поштамту отримала від нього
«останній, тобто 4-й номер «Вісника». У подібній невикрутній ситуації опинилася
й Надія Світлична, від якої Коцурова «одержала, здається, «Собор у риштованні»
Сверстюка та «Більмо» Осадчого».

Ну а щодо М. Холодного, то він обдарував цю студентку своєю
збіркою «Куди і навіщо біжить вода» та читанням вірша «Собаки».

Григорія Чубая зі Львова ув’язнений вважав своїм приятелем,
адже також перейшов на капітулянтські позиції. Чи не з таких міркувань – з
точки зору лояльності до влади – той одверто висловився про творчість Миколи:
«Мені не доводилось чути від Холодного яких-небудь антирадянських висловлювань,
але його вірші були дуже різкі і в них зводився наклеп на існуючу дійсність в
нашій країні».

Станіслава Цетляра вперше допитали іще 1965 року, коли
подавав надії стати критиком і вважав М. Холодного «модерністом вищого рівня»,
хоча йому «взагалі не стачає знань, філософської глибини, внутрішньої
дисципліни». А коли давав зізнання 28.03.1972, то вже учителював у Львові і був
членом КПРС. Щоб не скомпрометувати таке членство, пригадав чимало про цього
поета, коли і що привозив той до Донецька.

У помешканні Зіновія Антонюка двічі проводили обшук – під
час арешту (12.01.72) та невдовзі по тому. Особливо зацікавили слідчого
фоторепродукції статей Д. Донцова та антирадянського твору В. Мороза «Замість
останнього слова», а також писань М. Холодного. Позаяк останній часто гостював
в Антонюка і дав про це детальні зізнання, то господарю довелося нести
відповідальність за все, що зберігав і розмножував. Оборону свою він спробував
було побудувати на забудькуватості, не заперечуючи, що поет часто залишався на
нічліг. Од кого отримував «Український вісник»? Від покійної А. Горської. Які
саме фотоплівки приносив Холодний – не знає. І спрямування його віршів не пригадує.

А ось фрагмент із явно упередженої рецензії згадуваного А.
Ковтуненка, що його утримався чомусь цитувати поет: «Його вірші нічого
спільного з поезією не мають. Писанина Холодного позбавлена будь-якої поетичної
вартості. Це вид графоманства, але графоманства особливого, ідейно ворожого, і
тому – небезпечного, шкідливого».

І все-таки одну зі своїх таємниць поет забрав у небуття. І
не тому, що вона не має, на перший погляд, прямого відношення до карної справи.
Мене ж вона зацікавила із психологічної точки зору завдяки його матері.

У будь-якому товаристві Микола, навіть добряче захмелівши,
уникав розповіді про довічний шрам на щоці. І чому його можна назвати безпалим.
А от про важку операцію на правому вусі охоче пригадував різні епізоди.

У першому томі «Справи № 40» залишилася копія (!) виписки з
історії хвороби М. Холодного, що її надіслали на запит із КДБ з Коропської
райлікарні з детальним описом трагічного випадку 13.10.1954 року та його
наслідки: рвана рана лиця та грудної клітки, струс мозку, ампутація двох
пальців на лівій руці.

За словами матері – Ганни Михайлівни, син разом із нею
випасав біля лісу корову. Чи не зумисне відіслав її додому, побіг до канави,
куди покликав сусідського хлопчину, і вдарив якоюсь залізякою по знайденому
снарядові. А на допиті в КДБ вона висловила припущення, що внаслідок вибуху в
сина дещо порушилась психіка: «На нього навіть впливав звук годинника, і він
зупинив його».

На той час потерпілому було вже 15 літ. Але настільки
перейнявся ефектом вибуху, що не думав про згубні наслідки. І ця незбагненна
пристрасть до ефектів, напевно, домінувала у його житті. Вона важила для нього
значно більше, ніж ускладнення на роботі, погіршення стосунків зі знайомими і
т. ін. Нема підстав для порушення спокою? Треба їх створити…

«Ніде в житті бідолашному Миколі не було місця, спокою,
затишку. Він скрізь створював собі й оточенню конфлікт, він воював сам із собою
і втягував у цю «війну» інших, навіть близьких людей та друзів. Та, як на моє
глибоке переконання, щирих друзів у Миколи Холодного ніколи не було», – дійшов
висновку у своїх спогадах письменник Анатолій Камінчук («ЛУ», 31.05.2007).

У ретельно виписаному бібліографічному покажчику, до якого
поет заніс навіть відзнаку за гасіння пожежі в лісі, пригода з вибухом снаряда
проігнорована. Чи не тому, що тут – ключик до розгадки «демонічності»,
непередбачуваності в поведінці і діях?

«Сміявся з мене хто хотів і як хотів, бо нікому було
захистити. І це виробило в мені різкий і вразливий характер», – намагався він
переконати спогадами про тяжке дитинство слідчого, який таки звернув увагу на
його дивацтва.

А я задумався іще над зізнанням матері Миколи про його
батька-фронтовика: «Повернувся лише в 1946 році, пожив зі мною тільки місяць, а
потім утік до іншої жінки, яку він завів під час війни. Як я потім дізналася, у
неї вже було тоді двоє синів од мого чоловіка… Проживав у Іркутській області,
де він згодом помер».

Співставляючи свідчення Л. Зінчук про саму матір М.
Холодного, доводиться зробити невтішний висновок: у його родині не було гідних
моральних прикладів для наслідування. І це згубно позначилось на його критеріях
честі і сумління у критичних ситуаціях.

 

Продовження в наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!