Продовження. Початок у ч.ч.
8 – 10
IV. ГОТОВИЙ ТОРГУВАТИСЯ…
Приступаючи до
опрацювання архівного досьє №58095-ФП на Миколу Холодного у 8-ми томах, я
прагнув щонайбільше переконатися, чи справді була сфабрикована у КДБ його
заява-каяття («ЛУ», 7.07.1972), од якої він так уперто відхрещувався. Саме на
цьому твердженні базувалася його біографічна довідка, вміщена у «Міжнародному
біографічному словнику дисидентів…» (Харків, 2006. Т. І, частина ІІ): «Автор
ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали
його в «антирадянську трясовину». Уник судової справи на «підставі постанови
управління КДБ Київської області від 5.07.1972 про припинення кримінальної
справи». Але чому звільнено зі слідчого ізолятора КДБ – не вдається до
пояснень.
І вже тут
виникають сумніви. Тим паче, знаючи характер Холодного. Та якби ота заява була
сфабрикована, то про це він заявив би іще тоді. Негайно. Скажімо, через той же
самвидав. По-друге, якщо КДБ дарував волю цьому поетові, за вилучені вірші
якого інші мали великі неприємності, то на якій конкретно підставі?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже у І томі я
виявив чимало зізнань Холодного, що заперечують його гучні заяви в часи незалежності
України, а тому вирішив перечитати геть усю карну справу.
Спочатку – дещо з
біографічних даних за її сторінками.
В с. Карильському
на Чернігівщині здобув 7-річну освіту, у м. Ромодані навчався в школі
робітничої молоді. Писав вірші з присвятою Сталіну і партії. З 1961 року –
студент філфаку Київського університету. Деякий час отримував підвищену
стипендію. Під час навчання тричі побував у творчих відрядженнях від ЦК ЛКСМУ –
на Закарпатті, Поділлі і Донбасі. Виступав на літвечорах із відомими поетами.
Писав вірші і критичного спрямування, намагаючись бути «сучасним» («Дядько має
заводи і фабрики» та ін.).
За браком нових
даних на допиті далі – за названим «Словником…»: «Вірші Холодного
розповсюджувалися в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний
патріотичний пафос. Його рядки стають «крилатими». Наприкінці 1965 р.
виключають зі студій в університеті та комсомолу. Весною 1966 р. поширює у
самвидаві лист до П. Шелеста про порушення загальної Декларації прав людини
ООН.
«За сприяння ЦК
ЛКСМУ Міносвіти УРСР уможливило мені закінчити навчання в Одеському
держуніверситеті на заочному відділенні», – вичитую з його зізнань. А в поданні
для «Словника…» це сталося завдяки кандидатові філологічних наук Іванові
Варченку.
Ще до захисту
дипломної роботи (1968) М. Холодний почав учителювати в с. Самгородок на
Київщині. За місцем роботи своєї дружини Марії Глущук, педагога тамтешньої
школи. Згодом опинився у с. Козинці Бородянського району, вже після розлучення
– у сусідньому селі Микуличі, де купив стареньку хатину.
«Допускав
антипедагогічні вчинки – пияцтво, за що оголошено догану з попередженням…
Допускав багато помилок в учнівських зошитах», – це з характеристики на нього
директора школи на запит із КДБ.
За зізнанням
поета з тієї ж «криміналки», він у 1969-1970 рр. був заклопотаний побутовими
справами та ремонтом хати, а тому мало писав. Це зрозуміли за кордоном як
переслідування і тому, мовляв, там з’явились «якісь поезії», як інформувала
його секретар з ідеології ЦК ЛКСМУ Т. Главак. За її порадою ознайомився в
Українському товаристві культурних зв’язків з закордоном зі збірками та
періодикою, в яких опубліковані його твори. З якою метою? Щоб потім «засвідчити
свою позицію». Так з’явилася написана ним стаття «Відповідь опікунам», яку
«відніс до ЦК ЛКСМУ, а секретар Главак її схвалила». Начебто вже наступного дня
вона надіслала це спростування до «Літературної України». Одначе стаття не
з’явилася в газеті, бо редакція вже «виступала з подібними матеріалами інших
авторів і не хоче повторятись».
На запит із КДБ
заступник головного редактора «ЛУ» О. Воложенінов у листі (14.04.72) повідомив,
що «наприкінці 1970 р. М. Холодний подавав до редакції газети статтю «Відповідь
опікунам». Коли ж відхилили, то автор забрав її». Згодом ця стаття «надійшла…
із супровідним листом секретаря ЦК ЛКСМУ Т. Главак від 22.05.70. Статтю було
повернуто до ЦК ЛКСМУ як таку, що не може бути надрукованою, бо до її написання
слід було підходити з більш чітких ідеологічних позицій».
Як бачимо,
колектив редакції у тій ситуації повівся досить гідно. Та ще й виявив у
комсомольських ідеологів недоробки. Водночас посприяв «витіканню інформації»,
позаяк в «Українському віснику» (випуск 3-й, 1970) вже йшлося про готовність М.
Холодного піти… «на продаж».
З протоколу
допиту 1.03.72: «Наприкінці 1969 р. я звернувся з приватним листом до знайомої
мені співачки Ніни Матвієнко. Листа я вручив їй в руки, але вона поділилася
ним… з подругами, і він став надбанням багатьох». І далі вдається до мотивації,
мовляв, «виступив проти спроби обивателів зробити з цієї винятково обдарованої
солістки щось на зразок мене біля пам’ятника Франка». Твердить, що «1969 року
формально, а фактично ще раніше» перестав ходити до приватного музею скульптора
Івана Гончара – «основного притулку для охочих полоскотати животи безпредметною
балаканиною про козацькі часи». І тут же запевняє, що вже п’ять років не бере
участі «в стихійних вечорах, зібраннях та інших публічних акціях, які нерідко
закінчуються ексцесами». Продовжує нарікати, що «Відкритий лист до Ніни
Матвієнко» викликав хвилю обурення серед українського міщанства». На його
адресу надходили анонімні листи з осудом. Не заховався під псевдонімом хіба що
Василь Лобко з Борщагівки у Києві, якому надіслав відповідь. Пригадує, що той
досить зневажливо поцінував його поетичний доробок, гейби «кілька
«патріотичних» віршів – це лише випадковість».
Принагідно
зазначу, що автор послання до талановитої співачки також намагався опублікувати
його. «Наприкінці грудня 1969 р. до редакції газети «Молодь України» М.
Холодний дійсно приніс так званий «Відкритий лист до Ніни Матвієнко»… Оскільки
зміст «Листа» мав провокаційний характер, ми не рекомендували його до друку.
Через деякий час М. Холодний забрав рукопис листа, отже, в редакції його
немає», – повідомив головний редактор названого видання Л. Стефанович (8.06.72)
на запит із КДБ.
Ніби
приятелю-однодумцю ув’язнений повідомляє слідчому, що «провокаційного листа від
якогось «українського визвольного фронту» відніс до ЦК КПУ і віддав його
інструкторові Петрові Осадчуку».
Чому ж М. Холодний
не оповів про такі зізнання і послання у названих публікаціях 1994 р. в «Молоді
України»? Чи не тому, що вони – про капітулянтські наміри?
Окрім
«Українського вісника», негативні відгуки на таку поведінку М. Холодного
з’явилися й за кордоном, зокрема у журналі «Визвольний шлях» (1971). Адже ще
недавно у США були видані збірки поета «Крик з могили», «Сутеніє в душі» та
«Куди і навіщо біжить вода». Дарма що остання – лірично нейтральна, без
антирадянських поривань.
Свої образи на С.
Смальцюгу – анонімного автора статті «Поет на продаж: вже останній» Холодний
нарешті зміг висловити людині, яка вельми уважно поставилась до них, ясна річ,
сподіваючись з’ясувати все про цю особу, щоб вийти на упорядника «Українського
вісника». Такий збіг інтересів – слідчого та ув’язненого.
Спочатку
ображений запідозрив було під цим псевдо добре знайомого Зіновія Антонюка, в
якого час від часу ночував. Чому саме його? Якось дружина Зіновія прала цьому
вечірньому гостю сорочку, а той напідпитку бідкався, що звертався до КДБ з
метою вирішити проблеми із забороною на публікації. І ось «ці дві деталі
гіпертрофовано «інтегрувалися» Смальцюгою».
Згодом у
власноруч писаних заявах Холодний висловить інше припущення з приводу
Смальцюги, який так допік йому. Позаяк у тій публікації «відчувається почерк
психолога», то її міг зготувати Сверстюк, який з кінця 1969-го перестав з ним
спілкуватися «через відхід од товариства Мешко та ін.».
Після тривалих
роздумів щось підказує Миколі вдатися до текстологічного аналізу: «За стилем
наклеп Смальцюги витриманий у дусі Чорноволових «писань», хоч я, безперечно, не
можу твердити, чи цю статтю написав сам Чорновіл, чи хтось із його «школи».
Від себе додам,
що і в нові часи ніхто не зголосився об’явитися під псевдонімом Смальцюги.
Попри моє опитування вірогідних авторів тієї статті. Судячи з обізнаності,
сміливості, категоричності аноніма, можу висловити припущення, що її написав
таки Вячеслав Чорновіл.
Що ж до вражень
од протоколів перших допитів, то вони збігаються, мабуть, з тодішніми
висновками кадебістів: цей поет з антирадянськими «вибриками» давно готовий
здатися на їхню милість. І тому не дуже й поспішали з його арештом. На часі
слід було лише з’ясувати, що він виставить «на продаж», за висловом С.
Смальцюги, і чого забажає навзамін.
V. ІЗ БЕСТСЕЛЕРА КДБ
Другий том карної
справи Миколи Холодного (№ 40, арх. № 58095-ФП) можна назвати літературно-інформаційним
шедевром зі слідчого ізолятора. Написаний без довідників, завдяки його
добрій пам’яті та, напевно, обіцяній винагороді…
Зазвичай норовистий
поет спробував було спочатку покомизитись, розірвавши протокол обшуку
(21.02.1972) у своїй хатині. Але незабаром на допитах постає детальна картина
творення і розповсюдження його поезій. В цілому це підтвердила на запит із КДБ
і відповідь з видавництва «Радянський письменник»: «Збірка віршів М. Холодного
«Золоті ворота» (перша її назва «Електростанція життя») подана автором для
видання 18.01.1964 р. Вона чотири рази – 2.03.1964, 21.05.1964, 15.08.1967,
16.01.1968 – поверталася йому на доробку. У квітні 1964 р. збірку рецензував
поет Микола Нагнибіда».
Хто конкретно
передавав його твори за кордон – не знає. Висловлює припущення, що до цього
«міг бути причетний і Світличний». І взагалі «пасивно» підтримував Холодного
«на шляху, що вів не в мистецтво, а до катастрофи». Щодо читання віршів біля
пам’ятника І. Франкові (1966) «Собаки» та «Монолог Івана Франка», то його
«спровокувала» Оксана Мешко, в якої замешкав після виключення з університету.
Продовження в наступному
числі