Кому «забагато» Павличка?

199

Відкритий лист голові Комітету з Національної премії  України імені Тараса Шевченка М. Г.
Жулинському

 

Шановний Миколо Григоровичу!

Надто добре знаю стан українського книговидання, щоб вважати
Вас головним винуватцем того, що запланований до 80-річного ювілею Дмитра
Павличка та упорядкований мною для видавництва «Основи» том його поезії в серії
«Бібліотека Шевченківського комітету» 2009 року так і не вийшов. Особисто Вам
можу закинути тільки те, що коли при обговоренні на колегії Держтелерадіо
України питання, що видавати до ювілею: том 2-й «Вибраних творів» чи том БШК, –
Ви як голова Шевченківського комітету чомусь не обстоювали необхідність
одночасно фінансувати обидві позиції, а… віддали на заклання том БШК. Вочевидь,
Ви тоді вирішили, що видати до 80-річного ювілею аж дві книжки цього (нехай і
видатного!) поета буде… забагато!

Пригадую таку репліку Івана Драча: «Дмитра Павличка забагато
було завжди, як і забагато сьогодні. Не могло це не дратувати владу і колись, і
тепер, і в четвер» («Урядовий кур’єр», 28.09.2004).

Було цілком логічним, що пожежники тоталітарної системи вже
з 1958-го року, коли з’явилася збірка «Правда кличе!», вельми дбали про те, щоб
Павличко не «запалив пожаром голови» її холуйське павутиння. Вражає інше: що в
незалежній Україні державним коштом цього унікального поета протягом майже
сімнадцяти років не видавали, а сумарний наклад дванадцяти його поетичних
збірок, що вийшли в 1994–2007 роках, навряд чи перевищив наклад однієї,
порізаної на січкарні збірки «Правда кличе!». Уточню, що практично всі оті 12
книжок оригінальної поезії Д. Павличка було видано завдяки скромній допомозі
друзів поета, а дещо – і власним коштом автора.

До чого призводить те, що поетичні книжки навіть найбільших
наших поетів виходять найскромнішими накладами? Якщо один примірник поетичної
книжки припадає в Україні в середньому на якихось 50 тисяч населення, – країна
і нація не знають своїх поетів. Не знають поетів читачі, бібліотекарі,
журналісти, вчителі, викладачі, критики, літературознавці…

Як скромна спроба подолання такого становища проект
«Бібліотеки Шевченківського комітету» з’явився в ХХІ столітті. В цій серії вже
вийшли 26 книжок поетів чи перекладачів (поміж них – нині покійні М. Бажан, Л.
Вишеславський, М. Вінграновський, П. Воронько, Г. Кочур, Д. Луценко, А.
Малишко, ­Б. Нечерда, І. Римарук, М. Руденко, І. Світ­личний, В. Симоненко, В.
Сосюра, В. Стус, П. Тичина і нині сущі В. Базилевський, П. Гірник, В.
Голобородько, І. Драч, І. Жиленко, І. Калинець, В. Коломієць, Д. Кремінь, Р.
Лубківський, П. Мовчан, Л. Талалай) і 34 книжки прозаїків, публіцистів,
критиків (покійних Р. Андріяшика, Б. Антоненка-Давидовича, І. Вільде, О.
Гончара, Є. Гуцала, В. Дрозда, П. Жура, Ю. Збанацького, В. Земляка, О.
Коломійця, М. Стельмаха, Григора Тютюнника, В. Фащенка, Р. Федоріва і, слава
Богу, живих Ю. Барабаша, І. Білика, Я. Гояна, І. Дзюби, А. Дімарова, Б.
Жолдака, Р. Іванченко, І. Качуровського, М. Коцюбинської, С. Кримського, О.
Лупія, В. Медвідя, Д. Міщенка, Д. Наливайка, С. Пушика, М. Слабошпицького, В.
Стадниченка, В. Шевчука, В. Яворівського).

Якщо скласти список видавничих боргів серії «Бібліотека
Шевченківського комітету» перед лавреатами з урахуванням актуальності й просто
художньої цінності ними написаного, то виявиться, що «Бібліотека
Шевченківського комітету» вже перейшла свій видавничий екватор: позаду вже 60
проектів, а попереду – менш як 50, і якщо зажадати від Держтелерадіо, щоб той
щороку включав до програми «Українська книга» щонайменше десять томів
«Бібліотеки Шевченківського комітету», то протягом п’яти років (2010–2014)
перше коло проекту БШК буде пройдено до кінця.

Отже, в проспекті БШК на найближчі п’ять років мають стояти:
П. Загребельний (премійований 1974 р.), Д. Павличко (1977), М. Зарудний (1978),
Ю. Мушкетик (1980), А. Мороз (1982), Б. Олійник (1983), Р. Іваничук (1985), В.
Забаштанський (1986), Л. Костенко (1987), Д. Білоус (1990), Л. Махновець
(1990), І. Багряний (1992), С. Колесник (1992), Т. Мельничук (1992), Ф. Роговий
(1992), С. Сапеляк (1993), Л. Коваленко і В. Маняк (1993), І. Чендей (1994), Р.
Рахманний (1994), Р. Конквест (1994), Є. Сверстюк (1994), Н. Світлична (1994),
В. Міняйло (1996), В. Чорновіл (1996), П. Скунць (1997), І. Гнатюк (2000), Ю.
Шевельов (2000), Є. Пашковський (2001), М. Попович (2001), С. Білокінь (2002),
В. Ге­расим’юк (2003), В. Слапчук (2004), М. Воробйов (2005), М. Матіос (2005),
Г. Гусейнов (2006), А. Кичинський (2006), А. Погрібний (2006), О. Лапський
(2007), Т. Федюк (2007), Л. Голота (2008), П. Перебийніс (2008), В. Вовк
(2008), В. Мельниченко (2009), М. Андрусяк (2010), Д. Іванов (2010), Г. Пагутяк
(2010), О. Пахльовська (2010).

Таким чином, хоч круть-верть, а хоч верть-круть, – серед
найближчих книжок, які мають вийти в серії «Бібліотека Шевченківського
комітету», повинні бути томи і Павла Загребельного, і Дмитра Павличка, і Ліни
Костенко…

Бо, хоч лусни, а маємо лишень трьох нині сущих поетів –
шевченківських лавреатів, про яких без жодного перебільшення можна сказати, що
твори їхні перекладалися багатьма мовами світу: це Іван Драч, Ліна Костенко і
Дмитро Павличко. Тимчасом у «Бібліотеці Шевченківського комітету» досі
засвітилося чомусь ім’я тільки одного із цієї чудової трійці поетів. Але ж
чому?!

Серед сучасних українських поетів є тільки один, твір якого
в японському підручнику з української мови стоїть поруч із віршами Тараса
Шевченка, і це – Дмитро Павличко.

Якось в Інтернеті я виявив, що поміж наших поетів-піснярів,
чиї пісенні тексти перекладено англійською мовою, першу позицію (за кількістю
перекладів) посідає Павличко.

Я вже не кажу про Д. Павличка як перекладача. Чи є в історії
українського перекладу хтось інший, хто дав би нашому читачеві кілька тисяч
перекладів більш як 400 поетів з 55 літератур світу, а, крім того, – ще й 9
видань власних антологій поетичного перекладу? Запитання риторичне.

Дехто дуже хотів би, і хоче, й хотітиме викинути Дмитра
Павличка з історії української літератури (як це роблять нині з багатьма нашими
класиками); що більше, викинути геть і саму українську літературу! На жаль,
розробники навчальних програм (а до них належать не тільки «видатні» фахівці
університетів, а й працівники очолюваного Вами, Миколо Григоровичу, Інституту
літератури імені Т. Г. Шевченка) не завжди усвідомлюють і свою
ганебно-потуральницьку позицію щодо цього процесу, і те, чим, власне, може
скінчитися цей бузинічно-провокаційний процес.

Космополіти, україножери, яничари і невігласи у владі довели
Україну до того, що під кінець двадцятого віку порівняно з останньою
п’ятирічкою тоталітарного режиму, сумарний наклад книг видавництва «Дніпро»
скоротився (прислухайтесь!) у 624 рази, «Українського письменника» – у 134
рази, а «Веселки» – у 289 разів. Завдяки злочинно безвідповідальній та
недолугій політиці держави та її органів ці та інші флагмани нашого
книговидання сьогодні практично знищені.

Якщо порівняти останні п’ять статистичних років незалежної
України (2004–2008) з останньою комуністичною п’ятирічкою (1987–1991), то
виявиться, що сумарний тираж видань художньої літератури українською мовою
скорочено у 24 рази.

І якщо сьогодні комусь з а б а г а т о досі не виданих у
«Бібліотеці Шевченківського комітету» Д. Павличка, Л. Костенко, П.
Загребельного, Д. Білоуса, Ю. Мушкетика, С. Колесника, В. Маняка, Є. Сверстюка,
Н. Світличної, А. Погрібного і т. д. – аж до О. Пахльовської, – то мусимо
сказати про нього бодай отак м’яко: тут якась аномалія у філософії культури та
у визначенні пріоритетів національно-культурної політики.

Щодо видання тому Д. Павличка в серії «БШК», то інформую
Вас, Миколо Григоровичу, що видавництво завершило його підготовку до друку ще
влітку 2009 р., але, не маючи обігових коштів на це видання, вимушене чекати
державного фінансування.

Пропоную Комітетові розглянути питання про видання
«Бібліотеки Шевченківського комітету» у 2010–2014 рр.

 

Упорядник і редактор згаданого

тут видання поезії Д. Павличка

Дмитро ПИЛИПЧУК.

 

23.04.2010

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!