Дивна річ. З одного боку, про
Холодного всі, чи більшість з тих, хто цікавиться українською поезією, добре
начувані. Дехто з «культурної спільноти», розохотившись, навіть може
процитувати строфу-другу – зазвичай, щось таке нонконформістське чи
батярсько-еротичне: «На стрімкім териконі ти мені віддалась…». З іншого –
боку, не терикону – вже й майже по двадцяти роках незалежності, доводиться
пояснювати, хто це такий.
Пояснював
дещо про себе й сам поет:
Та ще я, ще не народився –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
я народжусь, коли помру.
Щось,
однак, не дуже на те схоже…
Треба
визнати, що й Воландове просторікування про рукописи, котрі не горять, у
випадку з Миколою Костьовичем Холодним (1939 – 2006) викликає хіба зніяковіння,
принаймні поки що. Бо й справді: навіщо їх – навіть ті, що вціліли по
кагебістських спецхранах – палити? Коли можна прекрасно замовчати, не помітити,
зрештою, видати мізерним накладом і, зверхньо крутнувши носом, зробити вигляд,
що нічого не було.
Але
таки був. Ба, більше. Микола Холодний – поет, котрого цілком справедливо можна
назвати символом епохи. Він був одним з лідерів андеграундного
«шістдесятництва», таким собі неофіційним «хед-лайнером» тогочасної української
поетики, вже тоді залишивши позаду багатьох нинішніх «лавреатів» та
орденоносців від літератури. Зокрема, за рівнем громадянської сміливості –
компоненту, без якого справжній крупний поет, на мою принаймні думку,
маломожливий.
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
(1960)
Або:
Однак нехай ми з маловживаних
і вартові нехай на мурах,
лише б на сцені у вишиваних
мерці нам грали на бандурах.
(1959)
Хочу
звернути увагу на дати під віршами. Це, погодьтеся, трохи інше, ніж, скажімо,
чийсь вихід з партії в 90-му – вчинок гідний, але на відчайдушність здатний
потягнути хіба років тридцять перед тим.
Втім,
сміливість – то всього лише нить, хай і червона, в складній тканині художнього
слова Миколи Холодного. Публіцистичний нерв його віршів сусідує й розчиняється
в філософських глибинах аскетичних верлібрів, його живописні візії, з
переблиском у несподіваний «сюр», в «діалект Гольфстріму», де крокують сині
відра мозку й синіють надмогильні плити щік, а на морському дні сплять зелені
жирафи, хоча й не стали визначальними в творчості, але виглядають захопливо й
дихають свіжістю потепер.
і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи
(1959)
Певно
ж, цілком небезпідставно ще далекого 1966-го Іван Дзюба називав Миколу
Холодного одним з провідних українських поетів «нової хвилі», автором з
«нестримною, часом потрясаючою метафоричністю» («Український календар»,
Варшава), ставлячи в один шерег з найяскравішими «шістдесятниками» та
«пост-шістдесятниками»: Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Василем
Голобородьком. Що вже говорити про «фірмові» епатаж та ядучість від Холодного,
про іронічність та парадоксальність, з яких в повній мірі зачерпнули й
батьки-«бубабісти», ї їхні численні адепти, і ще багато хто.
А наша слава впала на порогах.
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки
у лискучих «Волгах»,
а мої друзі десь сидять за Волгою.
(1964)
В
епоху загниваючого соціалізму вірші Холодного майже не друкували, але невмерла,
жива Україна цитувала їх напам’ять.
Після
того ж, як «шанувальники поезії в погонах» понівечили поетову долю, літературні
аутсайдери почали наввипередки зловтішатися. І чим дрібнішим був черговий
«судія», тим суворіше зводив брови на переніссі, звинувачуючи в купі гріхів.
Хоча зовсім не ці люди мали право судити Холодного. Який, треба визнати, зробив
багато – може, як ніхто інший – саме для потьмяніння власного імені.
Згадуючи
Холодного, можна єхидно хихикати, кривитися й цілком справедливо обурюватися,
можна – співчувати. «По жизні» бо Микола Костьович був людиною складною.
Говорячи відвертіше, майже нестерпною – таким собі персонажем-скунсом, який
незрідка повертався спиною й до тих, хто хотів його щиро й по-дружньому
погладити. Сам мав нагоду не раз в цьому переконатися. Зокрема, й коли приїздив
він до мене в Запоріжжя влітку 1997-го, чи коли того ж таки літа їздили разом у
Гуляй-Поле, до внучатого племінника Махна Віктора Яланського. Ми перестали
розмовляти, ще не доїхавши. А по довжелезній вулиці, в кінці якої жив
Яланський, йшли різними боками. Уявляєте картину? Для її повноти: у мене в
руках пляшка з водою, спека немилосердна. Вряди-годи мовчки підіймаю пляшку,
киваю на той бік вулиці. Набурмосений Холодний, теж мовчки, заперечливо хитає
головою. Йдемо… А все через те, що на світлих брюках Костьовича його пакет,
ним же ж покладений на коліна й за час подорожі розігрітий заавтобусним сонцем,
відпечатався плямами фарби. Зрозуміло, розчервонілий «хед-лайнер» звинувачувати
себе не міг і не хотів… Вже в хаті Махнового брата Карпа, одному зі штабів
Нестора Івановича, увішаній портретами махновських родичів і самого Батька, під
сволоками й при столі з чарчиною, Микола Костьович полагіднішав. А вже на
автостанції був звичним Холодним, заливаючи остовпілому дядьку, що, мовляв,
бував тут колись, у Гуляй-Полі, «ще в 1941-му», і не просто бував, а «повісив
60 комуністів»…
Але
ми не про військову молодість комбатанта Холодного, який в армії, здається,
взагалі не був жодного дня. Ми про справедливість. Про ієрархію. Про шкалу
цінностей. Бо, читаючи Холодного, іноді виникає крамольна думка – а як же бути
з деякими з тих, облавреачених і не дуже, заслужено оцінених і немилосердно
перебільшених, «спілчанських» і «незалежних», старших і молодших, якщо поезія
Холодного по справжньому вросте в українське культурне повітря? Декому
доведеться потіснитися, а декому – й змаліти, факт. Хоча всі вони, певна річ,
по життю значно порядніші від непорядного й неправильного Холодного. Чи самі
себе такими вважають та інтерпретують. Є ж он один літературний «мастєр жізні»,
який навіть три холодильники на власній радянській кухні умудрився в постперебудовчих
спогадах подати як символ особистої тихої боротьби з радвладою, як намагання
відокремитися від «діянь режиму». Теплий унітаз наш борець до рівня протестної
метафори не розгорнув, але ще має час продовжити мемуари…
Я
не знаю, чи були мемуари в Холодного, і про що він у них писав. Але те, що його
вірші – навіть уже ось за піввіковою товщею часу – явно не стали мемуарним
предметом, гадаю, не викликає жодних сумнівів не лише в мене. Принаймні кращі
вірші.
І
насамкінець. «Нащо поет у жалюгідний час?» – відлунює з ХІХ сторіччя, від
Гельдерліна. Хто зна… Але фокус у
тому, що поети все рівно продовжують приходити. Хай навіть повторно, хай навіть
мертві. Але – таки Поети. І Микола Холодний – один із них.