Коли в очах – і сонце, і сльоза…

ЯКІ ВОНИ, ЧИТАЦЬКІ ВІДГУКИ
НА ДИЛОГІЮ ЯРОСЛАВА ФЕДОРЧУКА «ВОЛИНЯНИН»?

Найперші читацькі відгуки… З
яким нетерпінням письменник бере їх до рук, з яким трепетом удивляється в
рядки, ба навіть фрази, розшифровує невиразно виведені слова, раює над
всілякими закарлючками! І радіє: у добу Інтернету майже не надсилають листів, а
письмово ділитися враженнями від прочитаного – нині вже і старомодна рідкість,
і дивина… Тим-то, коли випала нагода, я, степовий мрійник, із особливою увагою
(та й насолодою!) разом із поліським інтелектуалом-прагматиком Ярославом
Федорчуком мовби самою душею вбирав відгуки на його двокнижжя «Волинянин». Ми
раділи, сумували, згадували, знову й знову гортали щиру масштабну сповідь автора
– так, сповідь, але не про себе, а про двадцяте століття, про час, у якому діяв
головний герой твору – спершу хлопчик Сашко, пізніше – зрілий представник
загадкового лісового краю Олександр Петрович.

 Враження від другої частини місткої оповіді
«Волинянин» один із найперших її читачів – громадський діяч і поет Віктор Терен
– узагальнив так: «Ця книжка, по суті, є своєрідною сповіддю і письменника, і
громадянина. І водночас сповіддю багатьох із нас. Правдивою, не лукавою…
Особисто захоплююся вмінням автора поєднати, здавалося б, сухі факти та глибокі
аналітичні роздуми з літературною лаконічністю їхнього викладу. Поєднати
суворість і часто непривабливість минулих реалій з ліризмом, ніжністю та
чистими глибокими почуттями». Це стосується й першої – заспівної – частини
своєрідної дилогії. Про неї свого часу репресована Марія Зінчук із Луцька
написала авторові: «Так правдиво змалювати події, пройнятися ними, пропустити
все через своє серце могла лише людина, яка глибоко мислить, вірує, любить свій
народ і свою землю. Від імені тих чотирьох тисяч закатованих у Луцькій тюрмі,
серед яких і мій дядько Давид, і двоюрідний брат Григорій, доземно кланяюся
Вам». Є в доброзичливому листі ще одне важливе, гостросучасне міркування: « У
цей надзвичайно відповідальний і трудний час становлення нашої державності ми,
українські патріоти, ходимо лезом ножа: трохи ліворуч або праворуч – і все
знову на віки втрачено».

 А ось іще один сердечний лист із Луцька:
«Книгу «Волинянин» прочитала запоєм. Почала о дев’ятій і завершила о 22-й.
Книжка спресована, насичена конкретними фактами, читати доводилося уважно.
Біографія українця в деталях, за хронологією двадцятого століття, без зайвих
прикрас. Паралельно змальовується політична атмосфера страшного сталінського
режиму, коли спецслужби стежили за кожним кроком, кожним словом навіть простих
людей. Я знаю ті часи й ті жахи. Їх передано точно, повно. Книжка збагатила
історію села, яку ніхто не описав й, очевидно, вже ніхто про неї не напише. На
жаль, старожилів залишилися одиниці. Є молоді, але вони здебільшого байдужі до
того, що діялося в минулому. Навіть не знаю, що їх по-справжньому цікавить у
житті. Пригадується, як ми, хутірські діти, пасли корів, усі села знали, як
своє. Час минає, та пам’ять живе. Учора була в драмтеатрі. Виступав хор із
Полтави. Бандуристи нас полонили. Тепер уже не знаємо, що чекати. Надіємося, що
раніше чи пізніше запанують добро, правда, справедливість». І підпис: Л. М.
Рубан. Автор двокнижжя вдивляється в почерк, виловлює якісь для нього особливі
дорогі подробиці й нарешті полегшено зітхає: «Ні, не забув я цю чарівну, мудру
жінку з рідного краю».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Ще довше Ярослав Федорчук «ворожив» над
розлогим листом Лідії – однокласниці старшої сестри. Ось лише деякі уривки з
роздумів сучасної справжньої українки: «У моїй сім’ї всі – від старших до
внуків – живуть працею, знають, що тільки праця зможе допомогти державі
піднятися з занепаду. До великих розкошів не було коли звикати. Батьки наші
жили заробленим гірким хлібом, стягали майно, купляли землю, самі недосипали,
недоїдали. Усе надбане пішло прахом. Залишилася єдина їхня наука – жити чесно…
Кожного року я організовую діток нашого будинку, збираю їх у дворі – ставимо
лави, столи й після концерту ласуємо варениками. З перших днів Незалежності,
коли у Романівці заново насипали Козацькі кургани, знесені радянськими
активістами, я в Луцьку згуртовувала несвічан ( тобто мешканців села Несвіч
Луцького району Волинської області. – М. С.), дзвонила до сестри Ані та
Олі, вони пекли пироги, робили квас, брала священиків і ми хресним ходом ішли
до козацьких могил. Ніхто з начальства навіть однієї гривні не виділяв, та я
збирала людей. Поставили хрести на могилах, щорічно організовуємо козацькі
ігри, спортивні змагання. На жаль, багато пасивності в нашого люду». Автор
двокнижжя скрушно зітхає: «Ось такі сучасні реалії». Читаємо листа далі – рядок
за рядком: «Я перегортаю в пам’яті прожиті роки. Жахи тоталітарного режиму,
колгоспи, висилки, тюрми… Про все це й оповідає «Волинянин». А сьогодні? Я й
донька з чоловіком – у глухому куті: немає роботи. Такий безлад не може
існувати вічно, хоча й шлях тернистий. Вірю, що Україна колись має вийти на
рівну дорогу… Пишу все, що думаю. Книгу порекомендувала студентам і викладачам
Луцького національного університету, адже вона – сторінка історії нашого краю.
Ми чекаємо тебе, пане Ярославе! Приїжджай на рідну Волинь».

 «Поїдете?» – запитую Ярослава Петровича. Він
твердо відповідає: «Неодмінно. Я не боюся зустрічей із героями своїх книжок –
земляками, давніми приятелями, знайомими… Нічого супроти правди не написав. Усе
– за одвічними законами історії, істини, вдячності українцям, які завжди, за
будь-яких обставин, залишаються українцями».

 «Волинянин» сприймається і як художній твір із
виразним документальним підгрунтям, і як мемуари, окрилені містким образним
словом. Це своєрідний духовно-інтелектуальний сплав розхвильовує почуття й
воднораз збурює думки, змушує працювати пам’ять. Книжка ще раз засвідчує: нині
потрібне об’єктивне слово не лише про час, у якому живемо, а й про те, що
передувало нашій добі, формувало її, вплелося в сучасність і як бажана, і як
небажана спадщина. Про ще не далеку – радянську – минувшину оповідається
жорстко, сухувато, мовби протокольно, завжди – без жодних загальників, зокрема
й патріотичних. Письмо автора ощадливе, строге, вивірене. Конкретика яскравих
епізодів, подробиці за подробицями – й вимальовуються переконливі сторінки
буття, які дехто хотів би забути, безперечно, знаючи, що насправді історія
нічого не забуває. Інша річ – прощає чи не прощає…

 Твір зачіпає за живе, змушує розмірковувати не
лише про минуле, а й про сьогодення та майбуття. «Прочитав Вашу книжку, –
коротко повідомляє лідер громадського об’єднання «Молодіжний фронт Луганщини»
О. Биков .– Це набагато корисніше й цікавіше, ніж вивчати історію за підручниками.
Такі книжки скоріше з’єднають молодь Сходу і Заходу України, ніж фальшиві
заклики колишніх комсомольців-регіоналів». І знову – лист із Луганщини: «Ця
книжка потрібна для всіх, особливо для молоді», – так вважає голова обласної
організації ветеранів А Назаренко. Надійшли також інші відгуки від учасників
мітингу, присвяченому пам’яті жертв політичних репресій, проведеного 16 травня
2010 року в Луганську, – мітингу, де було обговорено книжку «Волинянин». Поруч
із цими свідченнями уваги до твору – судження тих, хто брав участь в її
презентації перед студентам і викладачами Луцького державного технічного
університету. Представники старших поколінь тоді наголошували, що
художньо-документальна оповідь Ярослава Федорчука об’єктивна й воднораз
пристрасна, по-синівськи тепла, добровісна, а юнь відзначала її проблемність,
стримане чи й раціональне начало.

 Не просто важливий, а характерний (і це
принципово) відгук Людмили та Григорія Лапіних: «Ми – росіяни не в першому
поколінні. Після прочитання книжки «Волинянин» починаємо розуміти, настільки
неоднозначна й суперечлива історія України. А щирість і відчуття справжності
всього пережитого підкорює. Мемуарів та сучасних історичних книжок про Україну
в наших бібліотеках майже немає, а якщо вони і є, то це найчастіше ще радянські
видання. Побільше б таких книжок саме для Півдня та Сходу України». Як випливає
з багатьох листів, «Волинянин» потрібний і для Волині, ширше – Заходу нашої
держави. Там теж далеко не завжди знають правду про УПА, взаємини українців і
поляків, трагічні сторінки в історії взаємин цих народів. Так, мешканці
Богородчан Галина Клебан і Роман Крижанівський висловлюють авторові подяку саме
за правдиву оповідь, зокрема Галина Михайлівна зазначає: «З дому не виходжу,
болять ноги від колишніх сибірських зим. Сусід приніс книжку «Волинянин», яка
розтривожила душу, повернула в нелегке дитинство та молодість за колючим
дротом. Прошу передати дві-три книжки для родичів у США, Італії та Полтавській
області». А ось рядки з роздумів волинянина Антона Ступака: «У творі є нібито
непримітний абзац, де змальовано мить повернення тітки з Сашком із німецького
заслання: «І все ж коли побачила на горбі батькову хату і високу вербу біля
неї, тітка зупинилася, взяла за руку Сашка, сіла з ним на узбіччя дороги і
попросила його тихо посидіти поруч. Про що думала, що переживала вона, Сашко
ніколи не дізнається». Моя мама декількома місяцями пізніше – в жовтні 1945
року – із сином на руках (рік і два місяці), втікши із місць радянського
заслання (Кіровська область), теж зупинилася на перепочинок за якихось три
кілометри від домівки… Різні ситуації, але яка схожість в діях двох волинських
селянок! Певен, що такий перепочинок – не примха, а якась усвідомлена чи
неусвідомлена необхідність».

 Розлогого листа надіслав Василь Романюк: «Книжка
«Волинянин» здобула гарні відгуки читачів Долинщини. Невигадані історії
зворушують щирістю й відкритістю. Юний герой зачаровує допитливістю, прагненням
знати істину. Непростий час випав на долю сільського хлопця з багатодітної
родини: війна на кількох фронтах. У її центрі – багатостраждальна Волинь, яка
бореться проти німців, а також захищає місцевий люд від московських
поневолювачів і не піддається тискові поляків. Сашкові судилося пізнати долю
фашистського підневільника, який пройшов усі етапи принизливого для людської
гідності відбору дармової робочої сили. У нього на все життя запікся шрам над
лівою бровою як пам’ять про Німеччину. Та,
видно, хлопця оберігав Бог, бо хоч скільки чатувала смертельна небезпека,
завжди невидима добра рука відвертала її. Можливо, заслужив опіку у високості
неба, бо бабуся навчила, коли падає хліб на долівку, підіймати й цілувати його,
а ще хреститися й дякувати Господові за щедрий дар на кожен день. Три ворожі
для українців сили – німецька, польська та радянська – стерли з лиця землі не
одне поліське село. Трагедія Красного Саду – підтвердження кривавих подій в
Україні. Люди, зокрема й Сашко, почали розуміти, що народ ніколи не забуде
волинської трагедії, зокрема збройного українсько-польського протистояння 1943-
1947 років, не забуде, що справжні господарі цієї поліської землі – українці.
Їхню жертовність в ім’я свободи автор змалював яскраво й переконливо.
Загострене почуття справедливості супроводжує героя твору впродовж життя. Чи не
вперше в українській літературі Ярослав Федорчук розтаємничив, що у центрах
великих західноукраїнських міст мешкають колишні кадебісти та їхні родини. Ось
відверте зізнання одного з них: «Ми їхніх власників просто судили або без суду
– і до Сибіру. У звільнені квартири й заселялися». За «Волинянином» можна
вивчати історію. Хто прочитав книжку Ярослава Федорчука про дитинство та юність
Сашка, той, безперечно, чекає на продовження цікавої й правдивої оповіді».

 В основу другої
частини двокнижжя ліг той життєвий (уже історичний) матеріал, який нині воліють
викреслити, вилущити з пам’яті, – біографія комсомольського, відтак партійного
працівника. Усе це для молодших поколінь майже незнайоме, невідоме, піддане
осуду чи й просто затавроване. А ось у художньо-документальній оповіді Ярослава
Федорчука немає навіть натяку на те, щоб чи то поквитатися з минулим, чи то,
навпаки, вибілити його, підретушувати, щось замовчати, а щось винести на
передній план. Було так, як було, – отож поруч сусідують добро і зло, правда і
кривда, високе й нице, прекрасне й потворне.

 Хоч як стався до
радянської минувшини, але факт залишається фактом: люди жили, працювали,
мріяли. Як і сьогодні (хоча й інакше) ділилися на кілька «сортів» – еліту й так
звані маси, партійних та безпартійних, функціонерів і виконавців, улюбленців долі
та її пасинків, зрештою приховано заможних і тих різноманітних прошарків, які
позичали один в одного троячку до зарплати. Ясна річ, були й люди не просто
мислячі, а національно свідомі, ті, хто не зрікся свого родоводу, не забув про
народні святині. Серед таких співвітчизників – головний герой твору Олександр
Петрович. Постать типова для радянської епохи й воднораз виокремлена,
самобутня. У робітничому середовищі він розправляє творчі крила, прагне
зберегти свою духовність, відстояти – прямо чи опосередковано – власні
переконання. Ні, це не дисидент, не страдник і не терпеливець, котрий вичікує
слушної миті, щоб заявити про свою незгоду з поточною політикою. Перед нами
постає трудар, шукач істини, утверджувач прадавніх моральних цінностей, не
абстрактний представник радянської спільноти, а саме волинянин, виразний,
колоритний, корінний, зі своєю самобутньою ментальністю, своєрідним поглядом на
світ, місцевими критеріями чи й забобонами. Воднораз це українець, який живе й
працює так, щоб не зрадити себе, справжнього, глибинного, з народною піснею, з
рідним словом у душі. Роздуми про нього, як і про людські взаємини, – чи не
найпоетичніші сторінки твору, канва якого – багаторічні непрості стосунки і з
так званим партактивом, і, вже пізніше, – з «патріотами у вишиванках», долання
радянськості й утвердження справжньої українськості, отже, і європейськості.

 Простежується
авторська самонастанова: не піддавати прямолінійному осуду, не критикувати, а
розважливо аналізувати, спокійно, з великою гідністю (саме так – гідністю!)
розповідати не лише про здобутки, а й про втрати, прорахунки, помилки. І
розповідати так, щоб читачі зрозуміли та сприйняли стан душі головного героя,
його боління, тривоги, мрії. Є нелегка переоцінка цінностей, болючі присуди,
однак загалом маємо не розпач, а неспокій, не сум’яття, а бентегу, коли в очах
– і сонце, і сльоза.

 Канва біографії
головного героя Олександра Петровича – канва життєпису автора. Він цього не
приховує, хоча й не акцентує на очевидних збігах. Виникає довіра до оповіді як до
сповіді, – довіра на рівні душі, у ровесників зрілого автора – також на рівні
пам’яті, а в молодших – на рівні історії. Можна лише гадати, як цей матеріал
подавався б не опосередковано, як відсторонена розповідь, а від першої особи,
адже в книжці – чимало історичних постатей, реальних осіб, змальованих
об’єктивно, без замовчувань непривабливих рис і гірких фактів.

 Є в книжці любов до
того, що ніколи не повернеться й не повториться. Є й прагнення всебічно
проаналізувати минувшину, якомога повніше відтворити історичний плин, виявити
потаємні пружини та розкрити подвійне дно багатьох реалій. Чи потрібно було їх
виставляти на читацький суд? Очевидно, так. Надто у творі, де зроблено це
сумлінно, переконливо, з великою гідністю, без якихось порахунків чи образ.
Справді-бо: хто ображається на минуле, той не вдивляється в майбутнє, не
вловлює, коли воно настає. Парадокс? Ні, глибинна сув’язь часів. І право
оповідача саме на такий добір фактів і акцентів. Це велике право пам’яті серця
унеможливлює підступні аберації: так уявилося, здалося, мало не примарилося.
Отож у серцевині книжки «Волинянин» – мудрість точного погляду на минуле,
грунтовність міркувань, виваженість оцінок … І все це викладено не
по-бухгалтерському скрупульозно та нудно, а щиро, совісно чи й пристрасно –
так, що твір не хочеться випускати з рук.