Коли міф проростає крізь античний мармур

213

«ІЗ ВЕРЛІБРОМ В
ОДНОМУ РЯДКУ», – так називається персональна виставка живопису Валентини
Давиденко, що відбулась нещодавно в галереї «Печерська» і дала нагоду
поміркувати про художницю та її відчуття прекрасного.

…Я ніколи не
бачила, як Валентина працює за мольбертом. Здогадуюся, що цей акт творчості
відбувається, мов подих. Інакше яким чином вона прописує на аркуш свою
акварель, освоює простір полотна? Мазок лягає чітко, ніби японський  ієрогліф. М‘яко, але твердо. М‘яко, але
рішуче.  Задля цього потрібна не лише
інтуїція, а й мужність, бо це боротьба. Передусім з неподатливою формою. Тією,
що опирається, заграє фальшивими ликами, спокушає, підкуповує…  І тут знову спрацьовує інтуїція митця, котрий
вміє розпізнати справжню річ від надуманої, награної… Відбувається завоювання
простору білого поля…

 «Ті дорогі місця і золоті планети…» Це і
поетичний рядок художниці-поетеси, і назва її загадкової картини. Хто знає
ближче творчість Валентини, не сперечатиметься, що її полотна дихають поезією.
Власне, і поезія, і малярство настільки вільно перетинаються, входять й
проходять одне крізь одне, що це уже стало своєрідним знаком Давиденко. Мабуть,
зайве казати про їхню музикальність… Це очевидно. А хтось із літературних
критиків чи коментаторів-мистецтвознавців по ходу розумування навіть долучив би
доволі немилозвучне слово «синкретизм» чи «синергійність». Я особисто пасую
перед науковими термінами. Для мене вони – прокрустове ложе, у яке неможливо
увібгати ані вітальність полотна «Дитинство Землі», ані мереживо  ностальгії у «Присвяті Боттічеллі».

…Валентина так
легко й невимушено мандрує епохами –  «Ті
дорогі місця і золоті планети…» Притягальна сила часу і того місця, де
народжувалась рукотворна краса? Чи, може, там, у минулому, улюблені  вчителі і наставники? В іншому випадку,
мабуть, не з‘явилось би такого зізнання в любові великому флорентійцю, автору
«Весни» та «Народження Венери». Боттічеллі, Рафаель, Мікеланджело, Джотто…  Звичайно, її учнівство –  метафізичне. Інакше, я певна, вона б зі
страхом, але з відчайдушною радістю завмерла б на риштованнях у Падуї в капелі
Скровеньї, спостерігаючи, як Майстер розписує фресками храм… Розтирати і
змішувати фарби? Мала б за честь… Ось так, поступово і впевнено, долається шлях
до відчуття власного кольору…

 Нам невідомо про таїну проростання зернятка…
Хто і коли непомітним жестом заронив її в серце малої дитини? Мабуть, тоді,
коли ще звірі й птахи говорили, а дитина розуміла їхню мову: і про що сокотять
обережні кури на батьківськім зеленім подвір‘ї, і що відповідає їм красень
півень. Іржавий скрик сойки, ніжне «тінь-тінь» синиць, писк ластів‘ят під дахом
– ціле багатство… Тільки і цього було замало для проростання… Щось іще… Не менш
прекрасне, ніж солов‘їна трель у татовім вишняку, пахощі, пасма світанку… Щось
таке, що дасть поштовх тій несміливій зернині… І хто зна? Може, коли доросла
вже жінка вперше стоятиме у Флоренції, в галереї Уффіці перед полотном
Боттічеллі – ідеалом, який колись із журнальної репродукції поманив її в тім
далекім-далекім дитинстві, вона згадає… Ні, їй просто привідкриється таємниця…
Той дивний зв‘язок невипадкових випадковостей – немов дежавю…

Валентина Давиденко. Переліт

А ще мені
хочеться витягнути із небуття ймовірну розмову Валентини й Гогена. Чому Гогена?
Частково через те, що цього геніального пана теж вела стихія творчого
відкриття. Стихія, якій неможливо опиратися – настільки вона доленосна! Він теж
шукав своє ідеальне місце, планету, острів… Золотий простір дитинного світу,
коли ще люди були невинними, а звірі розмовляли… У двох митців могла би
скластись цікава концептуальна бесіда. Звісно, не без іронії… Наприклад:
«Мадемуазель?» «Мадам, з вашого дозволу…» Гоген гречно схиляє голову і
промовляє з притлумленим лукавством: «Мадам, даруйте, мені здається, що ваша
сила саме в стихії, а ви її немов боїтеся і намагаєтесь на океан накинути
римську тогу…» «Пане Гоген, я схиляюсь перед вашою сміливістю, ви обрали шлях,
на який мало би хто міг відважитись, але… Пане Гоген, запевняю, що це не
схоластична тога, це моє визнання вірності та любові до колиски мистецтва –
Італії. Я не можу відкинути цивілізацію, як ви, спаливши за собою мости і дім».
Вочевидь, якщо митці на роздоріжжі століть на мить зустрічаються, то вони
кажуть правду один одному, проте, не виключено і навіть напевне, що кожен
залишається при власній думці…

Отже, всі дороги
ведуть до Риму, Флоренції, Падуї, Сполето, Венеції. Себто до  розломів еллінізму, до золотого перетину
світів – коли міф, мов трава, проростав крізь античний мармур. Не дивно, що на
картинах Валентини Давиденко античні руїни, наче живі. Вони співають пісню
весни…                                     

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!