Коли душа цвіте любов’ю

 

 

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,

доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік – секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

 

І знову, як тоді, кілька років тому, коли я читав рукопис майбутніх двох книг поезій «Жито і калина» і раз-у-раз поглядав на портрет її автора, так і тепер вдивляюся в суворий профіль Петра Карася і намагаюся уявити його, усміхненого, закоханого, веселого. Ми ніколи не бачилися, але в романах, поемах, у поезіях він так щедро, із сповідальною щирістю виповідав про себе, про свою драматичну життєву дорогу, що жодні зустрічі й розмови, гадаю, не відкриють те, що пережито і оживає лише в хвилини творчої зустрічі письменника з самим собою. Згадую, як я повільно, на жаль, вимушено відсторонюючись від епічного розгортання подій в романній трилогії «Серце мусить боліти», вжився і в особисту долю її творця Петра Карася. Родина Соломії і Максима Крутоярів – це його, автора роману-трилогії, родове гніздо, в якому він визрівав, запитально озирав великий світ драматичного сільського життя і з якого випурхнув жадібним до знань і травмованим трикутничком– листом, пожовклим і прим’ятим німим листком, який засвідчив, що батька навіки «вкрали пекельні фронти».

Образ головного героя трилогії Вадима Крутояра – це художнє уособлення власної долі письменника і долі його покоління, покоління українських інтелігентів, вихідців із колгоспного села. Це історія важкого, в драматичних конфліктах і вимушених моральних компромісах становлення української людини, формування її світоглядних орієнтирів в умовах тоталітарного режиму, врешті-решт, виживання в трагічні тридцяті роки минулого століття і в роки воєнні – під час голодомору, періоду німецької окупації, повоєнного голоду…

Петро Карась провів родину Крутоярів, своїх односельчан, художньо втілених в образах Миколи Окіпного, Грицька Орчика, Варки Маляр, Гаврила Табачинського, Івана Нечесаного, Іллі Шипка, Явдошки, крізь радощі й печалі, любов і ненависть, добро і зло драматичного і трагічного двадцятого століття. Романіст сміливо, із емоційно вразливим співпереживанням увійшов разом із своїм художнім «двійником» Вадимом Крутояром у бурхливу стихію Помаранчевої революції та Революції Гідності. Це своєрідна мандрівка вглиб себе, намагання озвучити, особливо в поемах і поезіях, свої почування, образно віддзеркалити найпотаємніше і найхарактерніше, те, що боліло і що радувало, що стихійно вихоплювалося на папір, поривалося до людей.

Для Петра Карася, для його літературної моделі світу характерне переживання національної історії в формі сповіді, спогадів, емоційних рефлексій особистої пам’яті на драматичні події свого роду і свого народу. Минуле для нього живе в сучасності завдяки гостро реагуючій пам’яті поета, відлунює переживанням у нинішньому дні. Він часто і сміливо змінює, особливо в поемах, носіїв мовлення і об’єкти зображення, монологічно і діалогічно апелюючи до читача, акцентуючи його увагу на внутрішньому підтексті переживань і почуттів ліричного героя як виразника авторської свідомості.

Ліричні висловлювання героя розраховані на особливу довірливість сприйняття, його сердечні переживання задушевні, наповненні романтичними інтонаціями. Петро Карась в поезії максимально суб’єктивний, його ліричний герой наділений виразним чуттєвим спогляданням, особливо щемливим і бентежним пригадуванням образу жінки-матері, щирим і емоційним переживанням її долі, в особливо поетичному циклі «А без вас нам і світу нема».

Крізь журбу, крізь болісний спогад, сум і сльози поривається душа поета до пам’яті матері – до сих пір срібноволосому, мов сивий терен, синові «любов’ю цвіте материнська веселка»…

Ліричний цикл «Спасибі вам, мамо» Петро Карась наповнив лагідною вдячністю та молитовною сповідальністю, «вирощуючи» в своїй уяві образ зболеної матері до символу української мадонни, берегині роду і народу в погибельний час голоду, холоду, сирітства і колгоспного підневільництва.

 

Довіку молюся на Вас, моя ненько,

На Вашу, як сонце, ясну сивину,

Що зважились Ви, і худенька,

й маленька,

На плечах нести всю планету земну.

 

Наскрізним образом-символом голодного повоєнного дитинства в цьому поетичному циклі проходить топос колосків, житньої хлібини, червоної калини, білої хати, полотняної сорочки, криниці, вишиваного рушника, сувою білого полотна. Ці ж топоси, ці ж образи-символи органічно вплетені в художню тканину поеми «Соломія», яку автор присвятив пам’яті своєї матері Соломії Петрівні.

Це ім’я Соломії в поемі свідчить як про реальний образ, зримо виразний в своїй біографічній візитації, так і про образ символічний, в якому уособлена доля «розіп’ятої в двадцятий вік» української жінки, «гордих Соломій, не зламаних повік».

Петро Карась вивищує образ своєї матері, її страдницький шлях «на килимі журнім життя» до символу розіп’ятої України на хресті самопожертви.

 

О дочки Вкраїни, ганьбою й терором

Віками у вас убивали ім’я.

Нехай вам постане Любов’ю над горем

Соната подільська, покута моя!

 

Логічно і за темою, і за настроєм-переживанням долі української жінки пропонує Петро Карась вжитися в «Сонату подільської осені». В цій поемі доля старенької, хворої жінки сюжетно розгортається її старим чоловіком – оповідачем нелегкого сучасного життя самотніх, похилих людей. Співпереживання автора настільки глибинно співчутливе, емоційне, що  оповідь так і «вибухає» в’їдливими інвективами, спрямованими на новочасних «реформаторів», зажерливих, заповзятих на різноманітні засоби і прийоми пристосування заради кар’єри і збагачення. Взагалі, образно-виражальний арсенал Петра Карася не вельми багатий на поетичні форми та жанри – поет сповідує класичну форму вірша, любить «закроювати» тематично панорамні поеми, з особливою втіхою розкошує в інтимно ліричних поезіях.  На це звернув прихильну увагу ще в далекому 1965 році молодий тоді поет Борис Олійник, відгукуючись на рукопис віршів 26-літнього журналіста Петра Карася «Озаріння». Їх обох єднала літературна студія Київського університету, з якої вийшли у великий літературний світ той же Борис Олійник, Василь Симоненко, Юрій Мушкетик, Володимир Підпалий, Володимир Коломієць, Василь Діденко…

Борис Олійник тоді привітав ще одного новобранця поезії з чистим голосом: «Мені здається, що особливо сильний Петро Карась у віршах ліричних» і закликав послухати ось такі рядки:

 

Як упала, як упала

Золота зоря у воду,

Я купала, я купала

Білі коси, білу вроду.

 

***

Солов’їно, волошково,

Перепалене шептанням

Сплески хвиль гойдали слово

Не розлукам – лукам раннім.

Там задзвонять кроки-роки

На жарі солодкім глоду.

Не суди мене жорстоко –

Я купала білу вроду.

 

Цей вірш молодий поет назвав «Пісня». Із тих пір пісенна хвиля його поетичного захоплення виростала, поширювалося Україною ансамблем «Подолянка». Нині пісні Петра Карася, згадаймо бодай «Козацькому роду нема переводу», «Вкраїно, матінко моя», виконують «Козаки Поділля». Я не раз чув ці та інші пісні Петра Карася і якось не звертав уваги, на чиї ж слова такі популярні звучать пісні.

Чудова й інтимна лірика Петра Карася! Читав із особливим замилуванням його ліричний цикл «Ти – подарунок небес» і радів: «Який же серцем молодий і щасливий в своєму зачудуванні жінкою, коханою, дружиною цей суворий на вигляд поет».

Петро Карась майстерно використовує художні засоби народної мови, його погляд на історичне минуле рідного народу, згадаймо поеми «Мазепа»,

«Ми не ляжемо в курган!», серію поезій, присвячених визначним, легендарним постатям нашого минулого («Я, Наливайко», «Іван Підкова», «Іван Богун», «Смерть Кармалюка», «Отаман Орел», «Отаман Гальчевський», «Монолог Петлюри», «Роман Шухевич» та ряд інших зорієнтованих народним світосприйняттям, національною традиційною системою цінностей.

Митець і сьогодні перебуває в напруженому творчому вдивлянні в сучасне життя свого народу, болісно переживає всі його проблемні скрути, він увесь в тривожних роздумах про долю України. Скажімо, його поетичні цикли, такі як «У рядки спресовані віки», « Здолати хижий перемет», поеми «Ми не ляжемо в курган!», «Уставаймо з колін!», з особливою публіцистичною гостротою і співпереживаючою емоційністю відтворюють вистраждані поетом, чутливо пережиті ним уболівання за молоду, ще не визрілу для гідної постави серед інших націй українську державу, яку так несподівано і гостро травмувала агресивна Росія. Та в творчості Петра Карася домінує важлива, духовно зріла наскрізна ідея – віра в животворні сили рідного народу, який надзвичайно трагічні й драматичні періоди національної історії пережив з вірою в «силу духу» (Іван Франко), в неминучість виборення свободи і незалежності. Ця віра, ці переконання й надихали Петра Карася на поетичні розмисли про історичну долю України, про її гідних всенародного пошанування героїв, державних та громадських діячів, про національну гордість українців та громадянський обов’язок сучасника.

Любов до рідного краю, до батьківщини, до свого народу, до матері, до коханої жінки – джерело світлих спогадів, поетичних переживань і життєтворних прагнень поета.

Слава Богу, душа поета наповнена цим благородним почуттям – любов ще не випита до краю, йому ще й досі чутні пісні, якими цвіло його кохання, ще в поезії воскресають блискавиці гарячих почуттів і, віриться, ще в його поетичних рядках не раз стрепенеться зігріте любов’ю серце.

 

Залишити коментар