Колуни

Cпровокований рішенням харківської міської влади
демонтаж  меморіальної дошки Юрієві
Шевельову став подією резонансною, але навряд чи – несподіваною. І справа не
лише в агресивному неуцтві.

Міські й обласні чиновники й депутати міськради звинувачують
вченого в колабораціонізмі під час Другої світової війни. Вживають, щоправда,
слів більш замашних, як і отой колун, що ним руйнували пам’ятну дошку, хоч
підстав для таких звинувачень явно бракує.

Великий норвезький письменник Кнут Гамсун  відверто підтримав націонал-соціа¬лістичну
ідеологію, подарував  Йозефу Геббельсу
свою медаль лауреата Нобелівської премії, і хоч був розчарований нацистським
режимом під час окупації Норвегії, все ж написав сповнений хвали некролог на
смерть Гітлера.

Великий український, 
визнаний світом вчений Юрій Шевельов під час нацистської окупації
працював завідувачем кафедри української 
мови в університеті,  його
публікації в місцевій газеті – виключно з гуманітарних питань.

Кнут Гамсун після війни потрапив під суд – на нього був
накладений досить поважний штраф.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Юрій Шевельов «рідної» влади не чекав. І резонно – до суду
притягали навіть бригадирів відновлених німецькою адміністрацією колгоспів,
начальників заводських цехів, та й просто звичайних слюсарів чи механіків,
усіх, хто при гітлерівській окупації перебував на легальній роботі.  І про який штраф мова! – Тюрми, табори… Аж до
вищої міри.

Норвегія у 2009 році широко відзначила Рік Кнута Гамсуна (до
речі, відзначався він і в Росії). Працює на батьківщині письменника його музей,
є пам’ятник Гамсуну,  і нікому до голови
не прийде дурна думка гепати по ньому якоюсь довбнею. Навіть тим, чиї рідні
потерпіли від гестапо чи маріонеткового режиму Квіслінга.

Що стало з меморіальною дошкою Юрієві Шевельову, побачив
світ. Надійшли вже і далі надходять запити спантеличених вандалізмом  вчених найповажніших університетів світу
–  Колумбійського, Альбертського,
Гарварду.

То виходить, у нас на один гектар більше недоумків, ніж у
тій самій Норвегії? Не думаю. Бог, напевне, розподіляє цього добра народам
порівну.  Просто не скрізь їм випадає
така нагода – напнути каптура на голову і взяти колуна в руки. А щодо Кернеса
чи Добкіна, то це не тупаки, але їм однаково, хто там такий Шевельов  – 
лінгвіст, ентомолог чи збирач сірникових етикеток. У них інші
пріоритети. Але їм байдуже доти, доки не побачать у ньому – його працях,
увічненні його пам’яті  –  загрозу для збереження того поживного
пострадянського-проросійського бульйону, в якому їм так комфортно існувати. І
це триватиме, доки не здобудемось на здорову державну ідеологію, при якій
культурні, історичні цінності підтримуються і захищаються державою, всіма її
інституціями. А державний суверенітет і у правовому полі, й у історичній науці
трактуватиметься в часовій тяглості, що унеможливлює правомірність поняття
«общєй вєлікой родіни» і  з чого
виходить, що від упадку УНР та ЗУНР  аж
до 1991 року Україна незмінно перебувала під окупацією – польською, російсько-більшо¬вицькою,
ні¬мецько-нацист¬ською. Але тільки в хворій голові може виникнути думка про
применшення в українській літературі творчості і самої постаті поета Володимира
Сосюри на тій підставі, що у свій час він, вояк УНР, перейшов до ворожої армії,
а потім друкувався в часописах окупаційної влади, видавав книжки у державних видавництвах.
Геніальному поетові  Павлу Тичині таки
довелося «поцілувать пантофлю папи», та для нас він залишився геніальним
(написане не генієм, а переляканим чоловіком, уже на наших очах перейшло в
доважок). Проза Уласа Самчука для нас не менш цінна, ніж поезія Олега Ольжича і
Олени Теліги, хоч він не ставив так сміливо чоло, як вони, нацистській владі, й
тому залишився живий. Так само трагічна смерть великого поета Василя Стуса не
нівелює творчості  найталановитіших сучасників,
котрі не розділили його долю (інша справа, що поетова могутня постать
притьмарила його ж неперевершену поезію, досі як слід нами не вчитану). Отже ж
і великий український вчений Юрій Шевельов за час проживання в Україні змушений
був працювати при двох окупаційних режимах. Обидва були йому чужі, проти них
він, однак, не боровся і ласки теж не запобігав (маючи німецьке походження, не
скористався пільгами «фольксдойче»). У нього була інша місія – він вивів
українську науку в світ.

Мучена окупаційними режимами Україна завдяки таким постатям
зберегла свою духовну силу, свою національну притомність. Це золотий фонд
нації. У світі ці речі розуміють. Тому, що національне самоусвідомлення дійсно
національне, усезагальне, а не тільки 
для  «свідомих». Саме так, у
лапках, і пише Міхаіл Добкін.  Для якого
і для йому подібних (а вже ось цього «добра» в нас великий надлишок) Україна є
всього лише необачно відламаний шматок від Росії. І всі цінності ними
визначаються за колишніми й  нинішніми,
найчастіше ортодоксальними, критеріями «вєрності отєчєству». Звісно,
імперському. Тут у одне сплелися всі три визначені Шевельовим наші біди:
Москва, український провінціалізм  і  комплекс Кочубеївщини. Чого й сліду немає у
нормальних європейських державах. У вже згаданій, наприклад, Норвегії входження
країни до Данії чи Швеції сприймається просто як історичний факт. Щоправда, їм
легше, бо і Данія не марить поверненням собі цих «північних кресів», і Швеція
рівно дихає  при згадці про колишні
кордони. Та ми своїх сусідів не перевиховаємо. Мусимо щось робити у себе вдома.
Місто Каразіна й Шереха-Шевельова і рабська ліліпутність Кернеса й Добкіна –
надто великі, макабричні якісь ножиці…

 

м. Фастів на Київщині