Колоритна проза Леоніда Ісаченка

169

Далеко не кожному літератору, який розпочав свою творчу
стезю з журналістики, вдається 
перемогти  цю сурогатну музу,
зрадивши її музі письменницькій.  Скільки
творчого люду, особливо зійшовши на пенсію, жалкує, що вчасно «не зрадили»,
зволікали, заробляли копійчину тяжким 
трудом у редакціях газет, на телебаченні чи радіомовленні.  Борони, Боже, не хочу, аби колеги журналісти,
вірні своїй професії, супили невдоволено брови, мовляв, усі ми вийшли «з однієї
шинелі».

Мої слова спрямовані тій невеликій когорті творчих
особистостей, яких не зламали й не підкорили ні редакційні «летючки», ні
залізобетонні «заказухи», ні жорстокий цинізм сучасної української
журналістики. Вони вистояли! І зберегли в собі дитячі, наївні почуття –
творити, як серце велить, як того душа хоче – вільно, легко, майже в
невагомості… 

Є ще рідкісніші екземпляри – митці, які живуть винятково
із журналістського хліба, та ще й віртуозно вмудряються зробити з того зиск для
художньої творчості. Це – майже релікти. 
Серед таких унікумів хочу назвати 
відомого журналіста, багаторічного кореспондента газети  «Урядовий кур’єр», нині – редактора
чернігівської обласної газети «Деснянська правда» Леоніда Ісаченка. 

Нещодавно у чернівецькому видавництві  «Букрек» побачила світ книга белетристики Л.
Ісаченка з чудернацькою назвою «Хуго і фігу». 
Книга, яка примудрилась народитися зі сторінок того самого  казенного «Урядового кур’єра».  Адже частина новелок та есеїв в різні роки
були видрукувані саме на сторінках  цього
офіційного  урядового видання. 

Чи то керівництву газети образливо  було за своє  
«сухе обличчя» і воно вирішили хоч зрідка  надавати шпальту-другу Леонідові Ісаченку,
аби він порозкошував  там зі своїми
художньо-публіцистичними нарисами-оповідя­ми, взятими прямо із життя… Чи
Леонідові просто пощастило з тим-таки керівництвом, але саме  « Урядовий кур’єр» дав політ таким есеям, що
ввійшли згодом до книжки: «Церкви та мости Івана Голковського», «У сутінки,
перед Різдвом», «Море пахне кавуном», 
«Добрий вечір тобі» та низці інших матеріалів, які газетними можна
назвати з великою натяжкою.   Більшість
же новел, розміщених в  «Хуго і фігу», за
своєї виняткової художності не могла з’явитись в газеті, тому вперше читач із
ними знайомиться саме в книзі.

То що ж це за книга така, «Хуго і фігу»? Я би порівняв її
із філософським мереживом людських доль та характерів сьогочасся.  Образні, красиві портрети людей простих:
кочегара, двірника, прибиральниці…  Неначе
відчуваючи те, що про таких навряд чи хто напише, Леонід Ісаченко виклично
береться за перо і робить із них  цікавих
героїв.  Пише він правдиво, красиво,
художньо, з великим добром у серці.  Таке
письмо нині в дефіциті. Воно позбавлене каламуті та відстояне, як вода в
криниці. А ще насичене образами,  свіжими
порівняннями. Тексти щільні, густі, читаються на одному подихові.  Наведу хоча б уривчасті фрагменти з різних
текстів Л. Ісаченка, де вчувається колорит його мови:

 «Семен обкопував
дерева, а через його душу пропливали хмари. Проте кому і що до наших душ і
наших хмар?!» («Сусідка збирала бандолі»).

 «Запорожець»
сіпнувся, ніби п’яний гикнув, і не до ладу швидко поцілив у прочинену браму.
Незаперечний сімейний авторитет Флоря навіть не поглянув на ґаздиню, а тільки
напівпідняв праву руку над кермом, як той фюрер». («Ошихлібський
Кашпіровський»).

 «Увечері з підвалу
повіяло, наче від оповідань Гіляровського. Здавалося, ніби й сміття побільшало,
і павутина розрослася та потовстішала, і за котельними дверима гуркіт став
ворожішим». («Остання чортівня вулиці Кобилянської»).

 «Було одного разу,
що в дядька піна на губи найшла і очі зробились червоними. Схопився дядько за
рушницю, але тітка вчасно на тій рушниці повисла, то так і не ясно, куди хотів
дядько стріляти – по козах чи куди? Та й слава Богу».  («Море пахне кавуном»).

Що далі вчитуєшся в нехитрі тексти Ісаченка, то більше
тебе заворожує його щирий виклад, рівний, без надриву і штучного намагання щось
прикрасити.

А ще автор  має
безмірне почуття гумору.  Тому в його
коротких новелках-оповідках сльози 
встигають хутко змінитися  на сміх
і навпаки.  Це також надає особливого
житейського колориту, світла і витонченості.

Осібно хочу сказати про мову автора та його героїв. Мова
автора – образна, чиста, довершена. Мова героїв – справжня, така як є в
житті,  без зайвини і перекручень,
пересипана діалектизмами, мов  яблука
сіном.  Але саме ось така безпосередність
мови персонажів надає практично усім творам Леоніда різноманітності та
різнокольоровості.

Ці новели я б порівняв із 
картинами свого земляка із Сумщини, 
художника від Бога Нестора Кизенка.  
В них на першому плані  якимось
дивом проступає не майстерність, не 
стиль, а – щирість. Глибока, непідробна щирість.

Вітаючи Леоніда Ісаченка з його книжковою первиною, хочу
побажати, щоб за цією книгою прийшли у світ нові. Адже вочевидь цей автор
стверджується в літературі своїм неповторним голосом. А неповторність у
мистецтві  – то найцінніший скарб.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!