Кохання у стилі Володимира Даниленка

Володимир Даниленко. Тіні в маєтку Тарновських.
Повісті.  –  Л.: Піраміда, 2012. – 180 с.

Персонажі Володимира Даниленка вільні від зовнішніх
обставин, завжди керуються тим, що Еріх Фромм називає спонтанними
почуттями  і ніколи про це не шкодують.
Їхній морально-етичний кодекс – внутрішній голос, який  не зраджує. Вони завжди в пошуках щастя, що
дуже часто криється у них же, у гармонії самих із собою. Чимало героїв
Володимира Даниленка переживають почуття самотності, відчуженості, «інакшості»
себе, але часто знаходиться вихід – в інший світ: у творчість, мрії, сни,
фантазії. У його творах немає трагізму, насилля,  порнографії, а є внутрішній спокій
персонажів, вияв власної волі, еротика, неможлива без кохання чи захоплення.

У попередніх Даниленкових книжках «Місто Тіровиван», «Сон із
дзьоба стрижа», «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх
Сікорського» герої  або піддавались
цілком пристрасті, а вона так і не трансформувалась у вище почуття (як-от у
«Коханні в стилі бароко»), або хіть переростала в Любов, але фізично недосяжну
(у «Капелюсі Сікорського»).

У повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» із нової книги
повістей «Тіні в маєтку Тарновських» кохання «еволюціонує», бо персонажі, хоч і
можуть змінити партнера, але залишаються в сім’ї.  Романтичне захоплення творчого Євгена Луньо
до дружини  Лілі з часом згасає, тому
що  з’являються побутові проблеми, через
які він мало не залишає родину. Музикант надто не пристосований до сучасних
умов існування: принциповий, непрактичний, не може забезпечити дружину і сина
матеріально, починає дратувати жінку. Стримує цей деструктивний процес та ж
Ліля, яка й почала конфлікт: вона  знову
відчуває приязнь до чоловіка, слухаючи його музику. Євген же, вибираючи між
порожніми інтелектуальними розмовами Любові Дєньгі та прихильністю Лілі, надає
перевагу дружині. 

Ще одна прикметна риса повісті (як, зрештою, й інших творів
Володимира Даниленка) – це афористичність. У творі «Сонечко моє, чорне й
волохате» чимало крилатих висловів: «Кохання починається з романсів під
вікнами, а закінчується дітьми й розлученням», «Лицарське кохання – це кохання
жінки, що зраджує своєму чоловіку з самотнім самцем, якого будь-якої миті
можуть убити в поєдинку чи на війні», «Кохання – це сон, який зникає під час
пробудження». Герої осмислюють проблему тривалості кохання, яке, здається,
приречене на швидкоплинність, якби не епізод у наступній повісті «Тіні в маєтку
Тарновських», у якому Алла, спостерігаючи за літньою австрійською парою, що
закохано тримається за руки, розуміє фальшивість своїх стосунків із чоловіком.
Напрошується висновок: вічне кохання існує, але воно може бути там, де партнери
ідеально підходять одне одному. Початок же таких стосунків, безумовно, –
пристрасть, емоційність, а не холодний розрахунок чи страх перед самотністю.
Тільки переживаючи справжній емоційний підйом у почуттях, чоловік та жінка
можуть відчувати себе щасливими.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Вигорання емоцій спричинило руйнування сім’ї Тадея й Алли в
повісті «Тіні в маєтку Тарновських». Основою їхнього зв’язку стала взаємна
вигода: Алла вийшла заміж за заможного та врівноваженого чоловіка, а Тадей
одружився з порядною жінкою. Як виявилось, така модель стосунків зберігається
тільки тоді, коли партнери погоджуються терпіти одне одного, бо ні інтимного,
ні емоційного задоволення від спільного життя вони з часом уже не отримують.
Цей шлюб – наслідок надто строгого консервативного виховання обох героїв, які
завжди стримували свої природні бажання і, звіряючись із загальноприйнятими
нормами добропорядності, зробили невдалий вибір партнера. Тадей обирає не свій
тип жінки, бо подобаються йому жінки-вамп, а Алла замість романтичного чоловіка
в Тадеєві бачить лише інертного міщанина. Зв’язок зумовлює особистісну
деградацію героїв, бо тільки справжнє кохання може  змінити людину на краще. Такі висновки можна
зробити після психоаналітичних сеансів Менделя, який виявляє, що стримувати
бажання не можливо, бо, як з’ясувалось, добропорядність у родинах батьків
героїв була лише позірною, а насправді матері Тадея й Алли зраджували своїх
партнерів.

У повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» Аліса Цицалюк
відчувала повноту життя тоді, коли за нею упадали два хлопці: вона отримувала
гострі відчуття, які залишились у спогадах на все життя. Більше героїня не
переживала схожих почуттів, а тому за тридцять залишилась усе ще самотньою
жінкою.

Отже, Володимир Даниленко творчо осмислює  думку психологів про те, що любов –
біохімічна реакція організму, але науковці стверджують, що вона триває кілька
років, і тільки тоді, коли чоловіка й жінку єднає спільність світоглядів,
виховання, схожість психічних властивостей, кохання зберігається назавжди. У письменника
ж справжнє почуття пов’язане передусім із переживаннями, які зберігаються лише
тоді, коли знаходиться ідеальний партнер. Автор 
розширює і дещо змінює семантику самого поняття: кохання (пристрасть,
яка з часом минає), любов (почуття, що з часом не змінюється). Ще інший варіант
– псевдокохання,  більш схоже на умовний
контракт, що ґрунтується на взаємній вигоді, втечі від самотності, комплексі
вини. Автор вбачає в останньому варіанті той сурогат, який робить людей рано чи
пізно глибоко нещасливими, змушує їх шукати справжніх емоцій з іншими,
ініціюючи зраду або спробу залишити партнера.

У повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» постає нова для
автора  тема (у «Капелюсі Сікорського»
вона залишилась так і не розкритою),  але
дуже актуальна в сучасному суспільстві  –
проблема самотності дітей у неповних сім’ях, де батьки, зайняті влаштуванням
власного життя, забувають про дитячі потреби. Мовою підліткового сленгу автор
дуже точно передає трагізм покинутого молодого покоління: Ія вважає  Славка багатим «шльоциком», тому що він має
батьків, які його люблять.  Луньо
молодший  дуже переживає конфлікт між
батьками, особливо після того, як знайомиться із Дєньгою, що видається хлопцеві
неприродною і нудною. У повісті «Тіні в маєтку Тарновських» доля дитини визначена
по-іншому, бо Алла й Тадей, розуміючи 
неможливість подальшого співіснування, очевидно, розлучаться.

У творах актуалізується не лише проблема самотності дітей, а
й загубленості людини загалом: Славко з повісті «Сонечко моє, чорне й волохате»
називає це психологією мурашника, коли  в
місті смерть сусіда майже непомітна, але зовсім інакше вона сприймається в
селі, де людина відчуває себе частиною Всесвіту. Отже, відірваність людини від
природи, прагматизм роблять її нікому не потрібною й непомітною серед інших.

У нових повістях 
Володимир  Даниленко не зраджує
своєму стилю і зі скрупульозністю доброго дослідника виявляє  мотиви вчинків своїх героїв, асоціюючи їх
(учинки) із епізодами життя відомих людей. У книзі «Тіні в маєтку Тарновських»
психоаналітик Мендель припускає, що би змінилось у стосунках подружжя
Швагуляків, якби Алла приводила Тадеєві для інтиму інших жінок, як це робила
для Винниченка Розалія Ліфшиць. 
Вочевидь, це могло би врятувати шлюб від руйнації. Розуміючи,  що така 
модель  поведінки неприйнятна для
Алли, Мендель привозить пару в палац Тарновських, атмосфера якого має або
відновити зв’язок, або остаточно його зруйнувати. Для цього психоаналітик
підбирає подружжю ідеальних партнерів, завдяки яким  Швагуляки зрозуміли свої справжні бажання.

Шукачкою пригод та гострих відчуттів видається й Марко
Вовчок, деталі  біографії якої
розкриваються, можливо, для того, щоб зрозуміти одвічне людське бажання
отримувати насолоду від стосунків. Проте у письменниці воно перетворилось у
патологію. Біографією письменниці цікавиться Алла Швагуляк, бо розуміє, що стає
дещо схожою на Марію Вілінську потребою наповнити своє життя новими емоціями.

Проза Володимира Даниленка – психологічна,
інтелектуальна,  містична, сатирична, а
тому  завжди цікава й  легка для сприйняття.  

У новій книзі автор продовжує осмислювати давно важливі для
нього проблеми: істинності кохання, подолання внутрішньої дисгармонії,
самотності, відчуженості. Ці питання, однак, актуальні для кожного, хто шукає
шлях до щастя, рецепт якого  Володимир
Даниленко має свій.

  м. Луцьк