Віталій АБЛІЦОВ
Про сьогодення не просто говорити. Кажуть, що велике бачиться лише з відстані. Минуть часи й наші нащадки іронізуватимуть, читаючи опуси нинішніх літературних «геніїв».
А, може, все буде зовсім інакше.
Та як би там не було, але, гадаємо, певне пояснення принаймні двом явищам можна дати вже сьогодні. Перше – як би оптимістично ми не дивилися на сучасний вітчизняний літературний процес, висновок безальтернативний: в ньому досі переважають ті, про кого влучно сказав Максим Рильський. В його збірці “Зимові записи» (1964) є рядки «Вони ще й досі ходять поміж нами. І ми їм руку подаєм…». Вони – ті, хто байдуже спостерігав за сталінськими репресіями (моя ж хата скраю), а то й допомагав беріївським поплічникам знищувати всіх, хто чинив опір комуністичній владі, а в період хрущовської «відлиги» й пізніше всі ВОНИ перелицювалися й стали найщирішими захисниками демократії й українськими патріотами. Більше того: ВОНИ та їхні віддані наступники нині процвітають і знову «товпляться, щоб то ближче стати коло САМИХ» (Т.Шевченко комедія «Сон» (1844).
А друга біда захопила у свої цупкі обійми молоді творчі покоління, що стали жертвами десятиліттями насаджуваного у посттоталітарну добу аполітизму. Ці (тут автор вимушено вживає вирази зі слів, що відсутні в його словнику) – «пофігісти» (мовний запас юних сленгістів), як кажуть, без бою – легко «інтелектуально» збагатили когорту попереду йдучих сучасної літератури. У більшості портретів нинішніх її «зірок» переважають сірі фарби, бо так вигідно: і з читачами загравати, декларуючи свій егоїстичний популізм, і з владою не конфліктуючи, відгукуючись на її вимоги та замовлення.
Вище висловлені думки мимоволі виникають, коли читаєш інформацію про сьогоднішню ситуацію, що склалася навколо найпрестижнішої премії України – Шевченківської.
ТАКОГО справді ще не було.
У березні минулого року Президент України своїм указом призначив новим головою Шевченківського комітету відомого письменника, дипломата Юрія Щербака (якщо хтось з читачів подумав, що вже подані абзаци стосуються передусім Ю.Щербака, вони помиляються й переконаються в цьому, читаючи до кінця пропоновані нотатки).
У травні Ю.Щербак подав список членів нового Шевченківського комітету, що був узаконений (не у варіанті Ю.Щербака) лише 23 грудня 2016 року. Не виключено, що створена робоча група для формування комітету керувалася певний період й тодішнім одіозним очільником президентської адміністрації Б.Ложкіним. У всякому разі, склад комітету наштовхує на подібні припущення.
Головне інше: «київські» перемогли «івано-франківських» (що не кажи, а перші ж ближчі до столичних владних пагорбів; у всякому разі, їх легше приручити).
На відбір достойних кандидатів на Шевченківську премію 2017 року було відпущено всього 17 днів (3.01 -20.01 2017).
Наш мудрий народ про подібне говорить «Скорий поспіх – людям посміх».
30 січня новопризначений комітет провів відразу два тури (?!) конкурсного відбору, а заключний – третій тур призначений на 20 лютого.
Не будемо сумніватися в намаганні призначеного президентом журі зробити все швидко, а головне – вчасно, зауважимо лише, що тут перед нами парадоксальна ситуація: щороку Львівський книжковий форум ( і не лише він) демонструє незбагненний факт – незважаючи ні на що, український книгодрук живе й розвивається. Маємо достатньо талановитої творчої молоді, є багато-багато книжкових новинок, немає тиражів – в цьому біда; а ще література й взагалі тема культури тотально зникли з засобів масової інформації – особливо телебачення, й це закономірно – всі газети й телеканали у власності олігархів (останнім все, що не пахне «зеленими», байдуже).
І все ж не виключно про це належить говорити, а передусім про те, як діє сьогодні урядовий блок, що покликаний реалізовувати державну гуманітарну політику – якщо вона взагалі є в Україні.
Нинішня влада не здатна зрозуміти, що патріотів виховують не гроші, а культура й освіта; що цивілізовані країни вкладають кошти не лише в бізнес, але й в розвиток духовного життя народу.
Прапорці розставлені –
комітету діватися
нікуди
Коли Ю.Щербак обійняв посаду голови Комітету з Національної премії України імені Т.Шевченка, він, наскільки відомо, рішуче взявся за справу й був налаштований справді змінити ситуацію.
Але…
Першою мохастою колодою на стежці реформатора лягло діюче законодавство, яким регламентується діяльність Комітету. Не будемо деталізувати, але наголосимо, що вся проблема у тому, що Шевченківська премія є не Національною, як декларується, а державною (?!).
Іншими словами, статус високої нагороди не осучаснувався від року заснування – 1961.
Зміни-то сталися, але які?
В.Щербицький, котрий підписав постанову про заснування Шевченківської премії, був тоді головою Ради Міністрів. Нині премія під контролем Президента України.
Косметичні «удосконалення» не торкнулися процесу висування на високу відзнаку. До Міністерства культури, Держтелерадіо, Національної академії наук, Академії мистецтв, творчих спілок та інших додалися тепер «культурні інституції». Трактування цього абзацу Положення про премію відсутнє.
Але ж долю лауреатів повинні вирішувати читачі – їм якраз і немає місця в рингу, де вирішується, хто нині буде переможцем.
Плутанина дезорганізувала й визначення кількості номінацій та розуміння їхнього змісту. Наприклад, одна з номінацій сформульована так – «література, публіцистика, журналістика». А що, публіцистика – не література?
І так далі й тому подібне.
Як повідомив Ю.Щербак в однім з своїх інтерв’ю, комітет проситиме (?!) Президента внести зміни у кількість та перелік номінацій.
Словом, коли проаналізувати нові владні рішення щодо діяльності Шевченківського комітету, то виникає просте запитання: «А навіщо взагалі ця структура, якщо їй залишена лише можливість зімітувати відбір та визначення майбутніх лауреатів?» А головне: для кого Шевченківська премія – для влади чи для народу (тобто читачів).
До речі, питання статусу нагороди тривожить й Ю.Щербака. Коли його запитали «Чи існують у світі державні нагороди для відзначення творчих досягнень», він згадав іспанську Премію Сервантеса, яка присуджується міністерством культури, а вручається королем.
Кажуть, що всі порівняння шкутильгають. Наведене вище тим більше.
Іспанія не Україна.
М. де Сервантес написав роман «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» в 1605-15 роках, а І.Котляревський «Енеїду» – перший твір нової української літератури – на початку дев’ятнадцятого століття (1809). Іспанія має 6 лауреатів Нобелівської премії й давні літературні традиції, що сприяє демократичному визначенню лауреатів премії Сервантеса. Там все вирішує не влада, а національна гордість та усвідомлення високого значення престижності іспанської культури. Історія ж Шевченківської премії – це насамперед літопис партійних інтриг в минулому й сьогоднішнього затятого протистояння як творчих угруповань, так і навколовладних.
В Україні ситуація в гуманітарній сфері наскільки критична, що, потягнувши за одну ниточку, захопиш не кілька ниток, а цілі клубки проблем.
Отже, зрозуміло, що нинішні шевченківські лауреати з’являться в результаті не кваліфікованого відбору гідних, а випадкового суду: кого поспішно знайшли, того й, образно кажучи, увінчають вінком переможця.
Єдине, чого, гадається, не можна обійти мовчанкою, так це висування на Шевченківську премію скороспілих книг на тему війни в Донбасі. Агресія Росії проти України потребує часу, щоб зробити всебічний аналіз того, що переживає нині не лише східний індустріальний регіон, але й вся Україна. І не тільки – вся східна Європа, а то й весь світ. Поспішливі видання насамперед є кон’юнктурні, про їхній художній рівень говорити немає сенсу, а тим більше вести мову про відзначення Національною премією Т.Шевченка.
Відоме явище в історії світової літератури – «втрачене покоління», з’явилося набагато пізніше після закінчення І Світової війни (наприклад, роман Е.М.Ремарка «На Західному фронті без змін» побачив світ лише 1929 року, тобто через понад десять років). Те ж саме можна сказати про Р.Олдингтона чи Е.Хемінгуея.
А судді хто?
Оскільки склад Шевченківського комітету й групи так званих експертів був сформований на Банковій, то також є резон зупинитися на його членах (в президентському Положенні про комітет чітко сказано: «До складу Комітету включаються громадяни України, які здобули авторитет у сфері культури»).
То хто ж вони, ті загадкові «авторитети у сфері культури»?
Почнемо з «найпопулярніших».
Сайт «Ракурс» відносить С.Жадана до «моральних авторитетів українців» (того самого Жадана, котрий є відданим апологетом Е.Лімонова (харків’янина Савенка) – московського класика літературної «творчості», тканина книг якого сплетена часто-густо з нецензурних висловів).
Очевидно, молоді покоління мають свої критерії трактування понять «художність», «естетика», «мораль»… Але світова літературна класика – це передусім вишукана мова, високий стиль, унікальна художня особливість тощо.
У виданні «Ворошиловград» С.Жадана достатньо сторінок, «уквітчаних» нецензурними виразами. Але це зовсім не завадило харків’янину одержати чергову премію в Німеччині, щоправда, там «Ворошиловград» вже іменувався як «Зародження джазу на Донбасі», а на його обкладинці художник-оформлювач книги розмістив фотознімок сільського туалету (очевидно, хотів сказати «Бачите, пани закордонні, як комфортно живе «щаслива» Україна»).
Хто має можливість читати німецькомовні рецензії на «прозові «шедеври» С.Жадана, той знає, що особливого захоплення у німецького читача не спостерігається. Навіть рецензенти, зокрема, «Die Zeit» та «DER SPIEGEL», й ті висловлюють втому від читання багато- й швидкописучого автора. Коли б інші українські прозаїки були представлені зарубіжному читачеві, «жаданівське читво» загубилося б у книжковому потоці.
Успіхи жаданів створює не талант, а жалюгідний стан перекладацької справи в Україні.
«За видатні досягнення в галузі художньої літератури» – так аргументується нещодавнє відзначення С.Жадана Президентською премію «Книга року».
Як бачимо, суддя достойний, щоб визначити, хто гідний Шевченківської премії.
Юрій Макаров у минулому претендував на високу премію Шевченка, але омріяної мети не досяг. Не поталанило в здобутті нагороди, то тепер буде вирішувати долі охочих претендентів. Цікаво було б прочитати аргументацію тих, хто увів цього суддю до складу комітету.
Мирослав Слабошпицький. Якщо переглянути публікації, присвячені українському кінематографу, то виходить, що нарешті ми одержали можливого ініціатора відродження цього популярного виду мистецтва.
Дай, Боже.
Фільм «Плем’я» зібрав десятки різних призів. Та як би там не було, але порівнювати твір, зміст якого визначають аномальні явища людського життя, з класикою – зокрема, фільмом «Тіні забутих предків», очевидно, не просто не коректно.
Світ справді змінюється, але хіба виключно у негативному відношенні?
Тема Чорнобиля поки що основна у творчих пошуках молодого режисера.
Якби у подібний хворобливий спосіб розвивався світовий кінематограф (й взагалі культура), то ми ніколи б не побачили на екрані, зокрема, «Ромео і Джульєтту» (вже скільки варіантів екранізації шекспірівської трагедії, написаної в 1595 році, а фільми створюються все досконаліші й цікавіші).
До речі, два Слабошпицьких (син в складі комітету, а батько – експерт) викликають сумніви, що це позитивна ситуація. Тим більше, що Ю.Щербак останнім часом видає свої романи у видавництві «Ярославів вал», власником якого є Слабошпицький-батько. Це що – сімейний підряд у практиці діяльності Шевченківського комітету? Очевидно, треба уважно прочитати нагадування на сайті Шевченківського комітету під рубрикою «Запобігання проявам корупції».
Отже, рішення щодо створення групи експертів потребує громадського обговорення. Якщо експерти потрібні, то формувати їх належить не за принципом «по знайомству». В Україні достатньо навчальних та науково-дослідницьких інституцій, з середовища яких і повинні прийти експерти.
Потрібна не «група підтримки» Ю.Щербакові, а фахові незалежні радники. Тим більше, що нинішні кандидатури ще й наділені правом висувати (чи номінувати) своїх кандидатів.
Наведемо приклад для аргументації.
В групі нобелівських експертів кілька років був авторитет світового рівня – український історик О.Пріцак (він 1967 року номінував на престижну нагороду П.Тичину, І.Драча та Ліну Костенко). Але діяльність О.Пріцака, як і тисяч його колег, була конфіденціальною (такою, що не підлягає розголошенню). Все це для того, щоб уникнути зовнішнього (упередженого) впливу на експертів.
Спірною є й присутність у Комітеті та групі експертів видавця журналу «Кур’єр Кривбасу» Г.Гусейнова, літературознавця Д.Дроздовського та перекладача І.Рябчія.
В Положенні про Комітет чітко визначено, що члени його «постійно відстежують та аналізують процеси, що відбуваються в національному і світовому культурному просторі». Названі особи досі не продемонстрували переконливих доказів щодо особливої успішності та відданості цій діяльності.
Якщо деталізувати критичне ставлення до кандидатури комітетника Д.Дроздовського, то досить одного факту – його ганебна участь (на замовлення навколовладних його прихильників) у брюсельському представлені ще одного «геніального українського письменника» – одіозної Ганни Герман (франкомовне видання «Дівчинка і косміти», уривки якого читала присутнім народна артистка України Лариса Кадирова (?!). Головний редактор журналу «Всесвіт» Д.Дроздовський у своєму виступі порівняв Г.Герман з класиками світової літератури Г.Маркесом та В.Фолкнером (?!). «У принципі, політика повинна формувати нормальне суспільство, а література має змінювати, руйнувати цю нормальність, яка часто призводить до катастрофи» – цікаво, чи ці «глибокі і, головне, модерні» думки визначають діяльність редактора й дослідника Д.Дроздовського? Якщо так, тоді зрозуміло, що не лише фінансові проблеми знищують «Всесвіт», а й світогляд його очільника.
До речі, дивно, що серед цьогорічних кандидатів на Шевченківську премію відсутній Б.Ложкін з своїм опусом «Четверта республіка», провідна думка якого – нині в історії України розпочався відлік доби Четвертої республіки (від 2014 року). І ще дивніше, що практично ніхто не дав невігласу гідну відповідь (очевидно, це закономірне явище для суспільства, класиками літератури якого оголошуються германи, жадани…).
Взагалі, проблеми світорозуміння, державотворчої ідеології та особистих переконань – лакмусові для нинішнього складу Шевченківського комітету. Які барви імпонують новопризначенцям – не просто зрозуміти. В інтерв’ю Ю.Щербака висловлена чітка думка: теперішній голова комітету вважає великою помилкою неприсудження Шевченківської премії відомому українофобу Г.Грабовичу – американському літературознавцеві. Це означає, що все може повторитися, а загальновідомо, що історія повторюється лише жалюгідним фарсом.
Повне й оптимістичності, й трагічності сьогодення вкотре переконує, що одні віддані Україні на словах, інші – переконують в цьому своїми справами.
Окреме питання: роль в структурі Комітету секретаря В.Костюченко. Про це багато говориться, як кажуть, в кулуарах, але ніхто не наважиться поставити якусь крапку. До чого зводиться її обов’язкова присутність на засіданнях Комітету й активна участь (якщо не пряма, то опосередкована) у прийнятті рішень? Якщо вона учасник обговорення кандидатур, то на якій підставі? В.Костюченко – не видатна письменниця, не живописець і не музикант. Бути керівником секретаріату Комітету зовсім не означає вирішувати (чи хоча б впливати на це) долю кандидатів на Шевченківську премію.
Треба наголосити, що можна лише дивуватися, як затято в Україні ігнорується корисний для наслідування досвід функціонування Нобелівських комітетів, який перевірений століттям.
Наприклад, вже оприлюднені визначені імена висунутих членами та експертами Шевченківського комітету на здобуття Шевченківської премії. Фактично обговорення, як такого, просто не було (у всякому разі глибокого, всебічного), а тепер ще й ЗМІ втрутяться в цю дискусію (ЗМІ, як відомо, в Україні належать майже виключно олігархам та владі). Хіба це об’єктивна незалежна оцінка творчості представлених кандидатів?
Словом, виходить, що «новий» комітет, як кажуть, йде по граблях попередників.
А все це тому, що треба нарешті визначитися, яка у нас Шевченківська премія – державна чи незалежна національна?
І не чинне законодавство заважає справжнім змінам. Якщо Президент видає укази щодо призначення Голови Комітету, членів і т.д., то чому він не може поширити цю ж практику на всю діяльність Комітету? Хоча б до прийняття парламентом відповідних змін у законодавстві.
Причина зрозуміла: Шевченківська премія, на думку можновладців, не повинна вийти з-під їхнього контролю. Але це покищо добра премії не принесло.
Шлях відкритий: створення фонду Шевченківської премії за рахунок меценатів та спонсорів – передусім олігархів-доброчинців (це їхній моральний обов’язок, адже нажили вони свої багатства в Україні, й як її громадяни, повинні дбати про розвиток національної культури); створення громадської представницької ради з широкою участю всіх верств суспільства, що концептуально визначить діяльність комітету та інші питання.
Тоді й буде справді незалежна Національна премія Т.Шевченка.
Не можна далі ігнорувати й вимогу дня – розширення видноколів премії. Перш за все надання можливості бути відзначеним нею не лише представникам творчої інтелігенції, але й наукової, політичної, військової.
Й тоді не було б плутанини у визначенні номінацій. Наприклад, література; мистецтво (від живопису й музики до театру й кіно); науки й технологій, суспільної діяльності (політика, система управління, армія, економіка), окремо – міжнародна премія Т.Шевченка.
Відбір (номінування) передусім повинен зосереджується не у навколовладних колах, а у відповідних університетах, академіях, міністерствах – в такому разі процес відбору охопить все суспільство. Тоді й буде об’єктивність й незалежність рішень.
Т.Шевченко – ідеолог українського державотворення, а не лише Поет-Художник.
***
Коли стало відомо, що Комітет з Національної премії України імені Т.Шевченка очолив Ю.Щербак, один з наших літературних старійшин іронічно зауважив: «Юрій Миколайович тепер може заспокоїтися – омріяний Орден Свободи безумовно одержить».
І справді: так і сталось.
Правда, він другий в Україні за престижністю – після Героя України.
Але через два роки можна стати й Героєм: влада любить тих, хто її любить.
№3 (191) 10 лютого 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал