«Кобзар» у подарунок

Видатний наш учений Михайло Туган-Барановський вважав, що
ціна на хліб не впливає на економічну ситуацію в країні, бо в часи лихоліття за
шматок насущного буде віддано останнє. На іншому полюсі того, що «не впливає»,
перебувають ювелірні вироби: за гострої кризи промисловість, яка їх виробляє,
першою лягає в руїни. Але й першою відроджується, коли з’являються ознаки
поліпшення ситуації, бо в людській душі вперто живе відчуття краси виробів
цього рукотворного мистецтва як офіри, що її можна покласти на олтар у разі
випробувань долі. Родинні скарби, як і родинні легенди, нагромаджувалися
поколіннями, і самий факт їхнього існування створював відчуття причетності
короткого людського життя до Вічності. Часто «перстень із бабусиної скриньки»
ставав якорем порятунку від бур житейського моря або ж талісманом, який
віддавали хіба що на порозі голодної смерті.

До рангу, за старозавітнім висловом, «скарбу вашого дому»
нині піднесено Шевченків «Кобзар» – подарункову книгу, що вийшла в світ
накладом тисяча примірників на честь 70-річчя Київського ювелірного заводу –
постійного учасника найпрестижніших виставок як на Батьківщині, так і за
кордоном. В активі цього підприємства такі високі відзнаки, як національний
громадський знак якості товарів та послуг «Вища проба», «Європейська якість»,
«Платинова зірка якості». КЮЗ – лавреат міжнародного конкурсу, організованого
фірмою «Де Біре» і національного рейтингу «100 кращих товарів України», удостоєних
почесних звань «Лідер галузі», «Золота торговельна марка» та багатьох інших.
Майстри цього заводу виготовляють державні нагороди та почесні призи, оздобу
церковних святощів: тут, зокрема, створено шати до ікони Успіння Пресвятої
Богородиці в Свято-Успенській церкві Києво-Печерської Лаври…

Геній, приречений на страдницьке, майже аскетичне життя і
коштовне обрамлення його творчого спадку… А чому б і ні? В передмові до цього
унікального видання його ініціатор – президент Асоціації ювелірів України С.В.
Цюпко пише: «Споконвіку поруч із духовними існували матеріальні цінності. І
вартіснішими вони ставали лише за умови високої духовності. А ще – у багатьох
українських родинах «Кобзар», який, як і ювелірні коштовності, традиційно
передавався із покоління в покоління як найдорожча реліквія. Отже, ювеліри до
своїх неповторних виробів нині додають ще один коштовний подарунок – діамант у
слові». І в епоху побудови ринкових стосунків, які нам даються нелегко, такий
вчинок звучить символічно.

Перед нами великоформатна книга з палітуркою з натуральної,
оздобленої художнім тисненням шкіри, де на щонайкращому папері видрукувано
справді діамантове підґрунтя української духовності – «Кобзар», ілюстрований
малярськими та графічними творами самого Тараса Шевченка. Її відкриваєш з таким
відчуттям, ніби вступаєш до храму, і навіть людина, добре обізнана зі спадком
нашого генія, ловить себе на тому, що в такому форматі набувають особливої
значущості й тіні на обличчі Катерини, й погляд з виконаного італійським та
білим олівцем портрету вже забутого Т.З. Єпіфанова – такий проникливий, ніби
зазирає навіть не в наше століття, а в те, що гряде за ним.

Таке враження – від творів, з дитинства знайомих якщо не з
музейних експозицій, то зі сторінок шевченкознавчої літератури. А потім погляд
зупиняється на акварелях та сепіях, які їх автор робив «між ділом», перейнятий
прагненням зупинити мить, означену чиїмсь колоритним обличчям, цікавою вуличною
сценкою чи розлогим деревом. І починаєш розуміти, як же ти мало знаєш Кобзаря
як маляра, улюбленого учня Брюллова. А роздивившись фрагмент автоілюстрації до
поеми «Сліпий», починаєш перечитувати теж ніби давно знані рядки і знову
дивуєшся: та як же сталося, що свого часу ти не оцінив інформаційну ємкість
образу: «Невидющими очима мов сонце побачив» та наповненість цього твору
високою мораллю, такою необхідною в наш прагматичний час. І по-новому осягаєш
глибину теж ніби хрестоматійних слів:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тільки, щоб
панувать…

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! Глибоко!

Дізнаються небожата,

 Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і
премудрих

Немудрі одурять!

Важко відірватися від маловідомої автоілюстрації «Старець на
кладовищі»: чоловік з дуже виразним обличчям, склавши біля ніг дорожній ціпок
та капелюх, простягає світові розгорнуту книжку… Який же він світлий, який
переконаний у власному покликанні і… який самотній, бо люди юрмляться десь
оддалік. І особливої значущості набуває вірш, який Шевченко написав на
Кос-Аралі:

Неначе праведних
дітей.

Господь, любя отих
людей,

Послав на землю їм
пророка –

Свою любов
благовістить!

Святую правду
возвістить

…І мужа свята… Горе
вам!

На стогнах каменем
побили.

І праведно Господь
великий,

Мов на звірей тих
лютих, диких

 Кайдани повелів кувать,

 Глибокі тюрми покопать.

І, роде лютий і
жестокий!

Вомісто кроткого
пророка…

Царя вам повелів
надать!

І пригадується гіркий докір Лесі Українки землякам, котрі
справжніх своїх поводирів віддають катам, звикнувши бігти за пустодзвонами, бо
не вміють пізнавати псевдопророків не за словами, а за ділами їхніми. Чи не
через цю рису народного менталітету звершується доля України, бо надто вже
повторюється в її історії той самий мотив: очільники, прагнучи якнайскоріше
відірватися від «сіроми», з якої самі ж і вийшли, зраджують ідеали, що їм клялися
служити. Чи не відбувається щось подібне й тепер?

Оце нове прочитання Шевченка зумовлене доброю продуманістю
композиції цього літературно-художнього видання – унікального тим, що висвітлює
Кобзаревий світ у всій його повноті та єдності: адже і вірші та поеми, і
картини та навіть випадкові замальовки породжені душевним станом нашого генія,
котрий крізь щемке сьогодення, що випало на його долю, постійно прагнув
прозріти майбутнє України, закономірності її історичного поступу. Найвідоміші
«Кобзарі» ілюстрували інші художники, котрі, хотіли того чи ні, але нав’язували
читачам своє бачення творчості апологета нашої національної ідеї. Тим часом
Шевченко потребує саме автооформлення, і не тільки популяризованими картинами,
а всім своїм художнім доробком, де для нас не може бути більш чи менш вагомого.
Той же «Старець на кладовищі» існує в двох варіантах – і за однакового сюжету
це зовсім різні образи, з різним психологічним наповненням. А які інформативні,
як беруть за душу дані крупним планом замальовки, ескізи до картин, жанрові
сценки, що часом і назви не мають, бо й сам автор не надавав їм значення.
Цінність видання в тому, що й поетичні твори подано в різних редакціях, без
неминуче означеного суб’єктивізмом фахового відбору. Редакторський колектив
дуже серйозно, з великим чуттям відповідальності попрацював і над літературним,
і над митецьким Шевченковим спадком.

Так, цей «Кобзар» не для масового читача: видання дуже
дороге. Але ж існує ще й світовий рівень, на якому нашій молодій державі
необхідно утверджуватися – і хіба не достойно вручати високим гостям без
перебільшення коштовність, яка водночас є доробком національного генія? Щоб
прислужитися державі, президент Асоціації ювелірів Сергій Цюпко пропонує
власним коштом перевидати цю книжку і безплатно передати її керівництву України
для представницьких потреб, знявши деталі, котрі можуть бути сприйняті за
рекламу, бо ж, як написано в Святому Письмі, ліва рука не повинна знати, що
робить права. Справді патріотичний намір… Цю ініціативу підтримав і голова Українського
фонду культури, видатний поет і громадський діяч Борис Олійник.

Кілька слів про Сергія Вікторовича Цюпка, з чиєї ініціативи
видання з’явилося на світ. Народився 1963 року в селі Ведмежому Роменського
району на Сумщині. Земляки про нього кажуть, що він з раннього дитинства
відзначався організаторськими здібностями та рідкісною цілеспрямованістю: хоч
би за що брався, досягав успіху; переконавшись що марно часу не згаяв, міг
переключитися на інше. Так і сталося, що, попрацювавши по закінченні Київської
сільськогосподарської академії старшим науковим співробітником в НДІ
овочівництва, став випускником ще й Київського інституту інвестиційного
менеджменту у Міжнародній кадровій академії. Паралельно очолив наглядову раду
низки підприємств, де було оцінено його менеджерський хист аж до ВАТ «Київський
ювелірний завод». Його обрано президентом Асоціації ювелірів України. Тим, що
удостоєний найвищої нагороди київського міського голови «Знак пошани» за
особистий внесок у розвиток підприємництва та формування ринкової структури,
навряд чи кого здивуєш. А от стати кавалером ордена православних хрестоносців
Гроба Господнього – «Малого хрестоносця» – то вже для України нечувано. За що
така честь? Бо перед Великоднем 2009 року з ініціативи Сергія Цюпка було
зроблено Храму Гроба Господнього Ієрусалимської патріархії неоціненний дар –
дванадцять великих і дванадцять середніх культових предметів, оздоблених
коштовним камінням: 150 кілограмів самого тільки срібла пішло на них. І все це
виконано за кресленнями вісімнадцятого століття на київському ювелірному
заводі. З часів Івана Мазепи Україна не робила такого щедрого дарунку.

Само собою, Сергій Вікторович багато займається рідним
Ведмежим, де за його матеріальної підтримки відремонтовано школу, прокладено
дороги з твердим покриттям. З ініціативи Цюпка відроджено київський театр
«Браво»; під час катастрофічних повеней у Західній Україні Асоціація ювелірів
привезла потерпілим кілька десятків тонн гуманітарної допомоги.

Не чужа Сергієві Цюпко і літературна творчість: разом з істориком
і письменником Данилом Кулиняком написав книжку «Тисячолітнє Ведмеже», яка
стала подією не тільки для села, а й для цілого регіону.

У грудні 2009 року в Києві в кількаповерховому приміщенні
відкрився для відвідувачів новий музей сучасного образотворчого мистецтва
України, фундатором якого теж є Цюпко. У ньому кілька тисяч творів, які сам він
і придбав. Адже нині мистецтво очищається, бо за часів зосередженості на
економіці йому зберігають вірність тільки справжні, Богом дані для порятунку
цього світу таланти. Однак їх самих необхідно комусь рятувати, бо тільки з
відстані часу стає зрозумілою істинна цінність духовних скарбів, які
нагромаджує людство.

Коли Сергія Вікторовича запитують, звідки в нього така любов
до творчості Тараса Шевченка й до мистецтва взагалі, він відповідає: «Від
школи». Сільської школи, де понад сорок років працювала вчителем біології і
завучем його мати – Валентина Панасівна Цюпко, котра й нині мешкає в селі
Ведмежому. Беручи участь у акціях сина, вона незмінно вертається до своєї хати,
свого садочка, свого оточення.