Міф про «українську душу» чи
полегшена і легкоперетравлювана форма взаємодії профанного і сакрального?
«Кобзар 2000» братів Капранових –
доволі цікава, часом епатажна форма переосмислення й новітньої рецепції
Шевченка в ХХІ столітті. Ця книжка видається чудовим матеріалом для
компаративістського аналізу, оскільки є формою відображення текстів класичних у
проекції на ХХІ століття. По-друге,
«Кобзар 2000» – книжка, що писалася протягом кількох років, а отже, мала
кілька редакцій (остання опублікована – 2010 року).
«ВЕЛИКИЙ ЛОХ»: НАУКА ВІД КАПРАНОВИХ
Сам по собі проект книжки, що час
від часу дописується і доповнюється, вельми цікавий із компаративістичної
площини. Він показує еволюцію письменницьких смаків, зміну в стилі, а також
зміну самої соціокультурної ситуації. Так, у оповідці «Кавказ» знаходить
відображення і сюжет помаранчевої революції. В останній «редакції» «Кобзаря»
братів Капранових додалося чотири твори: «Якби ви знали, паничі», «Кавказ», «І
мертвим, і живим», «Молитва». По-третє, композиційно це видання існує у двох
паралельних вимірах (узагалі книжка у своїй основі має за провідний принцип
дзеркальності, двійництва, вираженого на різних рівнях: сюжетному,
психологічному, композиційному): «Soft» (для читачок) і «Hard» (для мужніх
читачів). Цей принцип розташування оповідей у книжці, щоправда, видається
штучним: навряд чи вдасться вгадати, що саме з «Софту» обов’язково припаде до
смаку жінкам. Можливо, все відбудеться навпаки, або ж не сподобається нічого з
написаного. Залишається питанням, чи варто одразу умовно розподіляти читачів за
ґендерною (чи навіть статевою) ознакою, обігруючи різні сюжети і мотиви
по-чоловічому й по-жіночому. Щось у цьому є навіть патріархальне, оскільки
одразу обмежується право вибору. Кожен отримує оповідку відповідно до своєї
статі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наприклад, оповідання «Сон» із
«харду» не видається маскулінним. «Тарасикова ніч» (оповідка про
безглуздо-стихійне божевілля на селі, пов’язане з війною проти опирів) також
навряд чи буде цікаве чоловікам-мачо. В історії «Дівочії ночі» тема
інфернальної сексуальності мавки, несамовитої потойбічної хіті також видається
занадто схематичною і часом втрачає на художності, пропонуючи «грубий екшн»,
фізику замість характерів. Також викликає сумнів, наскільки «софтовими» і
жіночими є оповідки «СОН-6» і «Великий лох» (хоча остання, як на мене,
видається однією з найкращих у всій книжці, оскільки майстерно розкриває
психологію і життя «шпільових» у проекції кількох сюжетних дзеркальних відображень.
І навіть конструює особливий етично-моральний кодекс «справжніх», який сьогодні
занепадає, бо за справу взялися дешеві гендлярі, які мистецтво перетворили на
здирництво і фальш). Ось лише один фрагмент розмови між журналісткою та
«метром»-шпільовим, що відбувається в потязі:
– В старі часи існувало святе
правило, – мій супутник продовжував повчати невідомо кого. – Ніколи не забирай
у лоха все. Завжди лиши хоч би на таксі додому…
– Вас послухати, так раніше був
суцільний гуманізм.
– Це не гуманізм. Це техніка
безпеки. – Федір Іванович видобув з кишені цигарки і ґречно простягнув мені
відкриту пачку. – Пригощайтеся.
– Дякую.
– Справа полягає в тому, що лоха
не можна заганяти у глухий кут. Загнана людина здатна на все. Раніше не
гуманізм був, а поняття. Все було спокійно, по-людському. Кожен шпільовий мав
на зиму пригодовану компанію лохів, яку бомбив потроху, на прожиття. Хтось грав
у преферанс з науковцями, хтось у буру з м’ясниками. А у травні всі підіймалися
на море. Там, на пляжі, можна було за сезон злегку взяти тисяч
двадцять-тридцять. На зиму верталися до своїх. Раз на два-три роки могли
дозволити собі якусь авантюру. Коротше, жили зі смаком. Задоволення отримували
від життя. Не те що зараз. Стара школа, і люди поважні. Є що згадати, чорт
забирай. – Він глибоко затягнувся, наче розмірковуючи, і сказав: – Ви б
записували. Для книжки.
Хоча, скажімо, такі історії, як
«І мертвим, і живим» будуть усе ж таки більшою мірою прочитані і сприйняті
жінками в силу особливих порушених у оповідці тем (про роль виховательки в
садку, про ставлення виховательок до дітей, взаємодію між жінками, «материнську
любов» до дитини, яка в силу різних обставин (алкоголізм, смерть) не має
власних батьків).
НОВІТНІЙ «КОБЗАР»: ТРОХИ ВІД ПОСТМОДЕРНІЗМУ, ДЕЩО – ВІД МАСОВО ЧИТВА
Хтось може заперечити і одразу
сказати, мовляв, від Тараса Шевченка в цій книжці залишилися тільки попсові
назви творів (і то часом гротесково чи іронічно перелицьовані), узяті за основу
для назв розділів у частинах «Soft» і «Hard» («Сон», «Гайдамака», «Варнак»,
«Розрита могила», «Кавказ» тощо). Проте дозволю припустити, що це не зовсім
так. «Кобзар 2000» братів Капранових – безперечно, можна прочитати як форму
художнього обігравання, як перелицювання і шарж. Шевченківські назви часом
видаються справді звульгаризованими, по-постмодерністськи трансформованими,
як-от «Тарасикова ніч», «Катеринка», «СОН-6», «Великий лох».
І все ж таки, книжка вартує
уваги. Насамперед, із психологічної точки зору. Опус братів Капранових – це
неореалізм за стильовим визначенням. Можливо, хтось дорікне і зверне увагу на
численні міфологічні образи, фольклорні сюжети, наявні в книжці. Це так.
Зрештою, це природно, оскільки за претекст узято саме Шевченка, творчість якого
виростає з фольклорних первнів. «Кобзар 2000» виростає з магічного реалізму,
осмисленого в українській традиції. І в середовищі ХХІ століття існують мавки,
вовкулаки та потерчата. Отже, людська свідомість аніскільки не змінилася,
порівняно з шевченківським часом. Але, як на мене, в цій книжці найцікавішою
постає психологія людини третього тисячоліття. Психологічна ситуація в ХХІ
столітті видається центральним предметом письменницької уваги, автори
звертаються до аналізу «усередненої» масової свідомості, показуючи її темні
місця. «Кобзар 2000» Капранових важко назвати просто постмодерним твором. Я,
наприклад, від постмодернізму тут знайшов досить-таки мало. Це легке читво,
розраховане на масового читача (про це свідчить «аляпувата» від героїв у
коміксному стилі, а тому не вельми естетична обкладинка і газетний папір, на якому
надруковано оповідки). Інтелектуал не візьметься за подібний культурний
продукт, бо йому бракуватиме рефлексійності, драматизму. «Кобзар 2000» –
легкий, жвавий, його читаєш на одному подиху. І, незважаючи на товстенький
формат, його легко читаєш навіть у метро. Тобто це масове читво (зрештою, і
Шевченка можна назвати «масовим», звичайно, з багатьма умовностями, бо все ж
таки Шевченко є загальнонародним, а це значно інший, вищий і відповідальніший
статус). Капранови розраховували на читача пересічного, але сама по собі спроба
переосмислення «Кобзаря» видається цікавою і перспективною. Такі книжки
потрібні, тим більше, вони виставляють перед людиною двоїсту систему дзеркал.
Попри всю зниженість риторики новітніх Шевченків (братів Капранових), їхня
книжка прагне змалювати широкий психологічний зріз нинішнього суспільства,
хворого на меркантильність, споживацтво, просто хворого через інформаційну
засмиканість і перевтому, хворого на психоз і національну забудькуватість. Це
суспільство, яке ось-ось може відірватися від своїх коренів, від фольклорних
традицій.
МОТИВИ – «АНТИУРБАНІСТИЧНІ», ПРОЕКТ – «СОЦІАЛІСТИЧНИЙ»
У «Кобзарі 2000» простежено цю
відчуженість, дистанційованість міста від села в наш час. І здається, що саме
село в цих оповідках постає рятівним простором, що зберіг первозданну
українську силу. Саме з селом пов’язано все міфологічне, фантастичне. Проте це
свідчить і про наявність особливої віри на селі – віри в потойбічне, віри в
життя після смерті, віри в Бога чи стихії. В «Кобзарі 2000» земля сама по собі
є вмістилищем небесних сил. Можуть померти люди, які представляють сільську
культуру, але земля пам’ятатиме про ритуал і міф, зберігаючи у своїх земельних
жилах пам’ять про чудесне. Не часто в новітній українській літературі ми маємо
текст, який містить виразну антиурбаністичну риторику. Антиурбаністичні мотиви
в книжці пов’язані саме з превалюванням поетики магічного реалізму
по-українськи. І все ж таки, художній простір у Капранових далекий від
гоголівського чи маркесівського, радше це якась полегшена і легкоперетравлювана
форма взаємодії профанного і сакрального.
Людина, яка з міста потрапляє в
село, відчуває неспокій, вона має знову пройти своєрідну зворотну ініціацію (як
от хлопець, який стає свідком і жертвою полювання на «опирів»), аби стати
природною частиною села. Село є живильним і міфологічним, воно постає
праосновою української цивілізації. Часом Капранови занадто захоплюються цією
темою. Тому, звичайно, інтелектуальному читачеві в «Кобзарі 2000» бракуватиме
саме інтелектуалізму, якому в книжці протиставлено забобонність, міфологічне
двосвіття, стародавнє поганство. З другого боку, все, що є раціональним
(соціальний, виховний, академічний дискурс), постає слабким і спрощеним,
механістичним. Воно не дає людині справжньої свободи. Зрештою, розум позбавляє
людину відчуття кожної хвилини, відчуття цінності життя. Людина, яка керується
раціо, стає елементом у машині, що бореться за виживання в непростих умовах
ринку. «Кобзар 2000» – проект «антикапіталістичний» і «соціалістичний».
Порятувати може спільнота, однодумці, якщо людина знайде можливість і сили в
собі, щоби попросити про допомогу. І тоді допомога з’явиться з потойбічного
світу, як в оповідці про яхту «Перебендя», з якої відлунює сюжет про «Вічного
Голландця». Проте мертві душі потопельників рятують живих. А чи допомогли б
живим інші живі?
Інтелект не може бути формою
пізнання дійсності в книжці Капранових, бо інтелект обмежений. Там, де працює
тільки розум, виникають, як у Бароко, численні непорозуміння та конфлікти. Бо
світ більший за раціональну складову людського мислення. Герої Капранових у
кожній оповідці на цьому наголошують. Розум програє, магія – всесильна. Але для
магії потрібне не раціо, а віра, готовність зустріти чудо. І герої в «Кобзарі
2000» мають пройти ініціацію, аби стати готовими для такої зустрічі.
Мольфарство, як видається після прочитання книжки, не занепало. Мольфари живуть
своїм життям, тільки в нього все менше дотикових із магістральною лінією
цивілізаційного розвитку (представленого як великий бізнес-ринок або ж божевільня).
Цивілізація в книжці Капранових існує за схематичними розрахунками збагачення,
комерційної наживи, сексуальних потягів. Люди в цьому світі поступово з’їдають
одне одного й себе заразом. Українська цивілізація потопає в пиятиках, сім’ї
розпадаються через втрату морально-етичного кодексу в суспільстві. Світом
правлять юристи, які мають зовсім інше «звичаєве право».
СТЕЖТЕ ЗА РУКАМИ
В «Кобзарі 2000» наскрізною є
лінія порятунку українського світу, хоч вона і вимальовується через художній
підтекст. Людство не виживе без повернення до праоснов. Хоча, звичайно, гоніння
за поганством у книжці також висміюється, як і все, що є штучним, надривним.
Воля природна. Віра – автентична. А от теперішній світ звироднілий, це світ
бізнесюків і політиків. Навіть той-таки «метр»-шпільовий, який мріє, щоб про
нього написали книжку, видається старосвітським інтелігентом на тлі молодших
гендлярів. Знову процитую фрагмент розмови між ним і журналісткою-попутницею.
– А чого ви так скептично? Ви
думаєте, я гірший За якогось бізнесюка чи політика, що про них усі пишуть?
<…> Бізнесмени і політики дурять людей без карт. І про них пишуть книжки,
статті, спогади, аж гай шумить! А я використовую, точніше, використовував
карти, значить, про мене – ні.
Я знітилася.
– Ви неправильно мене розумієте.
Політики дурять людей, і всі про це знають. Просто для книжки потрібен яскравий
матеріал. Щоб людям було цікаво. А тут про що писати? Як ви карти тасуєте?
– Дитино моя, – Федір Іванович
по-батьківськи обійняв мене за плечі. Я швиденько викрутилася…
– Шановна! Якщо ви думаєте, що
все обмежується тільки тасуванням карт, то ви сильно помиляєтесь. От, до речі,
Котляревський. Це ж якраз по вашій спеціальності. Ви знаєте, що він написав
«Енеїду» тільки завдяки грі в карти?
– Тільки?
– Ну, майже. Хто був першими
слухачами Котляревського? Картярські партнери. А весь шпільовий фольклор
будується на перефразуванні класики, як і «Енеїда». – Він подивився на мене,
явно очікуючи на якусь реакцію, але я на зло ніяк її не виявила.
ЯК ВРЯТУВАТИ УКРАЇНУ? РЕЦЕПТ ВІД БРАТІВ
Книжка написана у вельми
спокійному стилі, читається вона неквапно, але, поринаючи в текст, навіть і не
хочеш кудись поспішати. Порятунок українського світу брати Капранови, принаймні
їхні оповідачі, вбачають у поверненні до всього українського. Їхні герої
спілкуються обов’язково правильною українською мовою (що часом, звичайно,
дивує). Хотілося б, аби так було насправді. І в такому разі не знаєш, як
трактувати цей художній прийом: як наївну віру в перемогу українського над
колоніальним? Таким чином, і «Кобзар 2000» також має дотикові з проблемами
колоніального становища, проте сучасний український вимір змальовано на стадії
видужання. Реальність, звичайно, далека від таких оптимістичних прогнозів.
Українські персонажі в книжці зворушливі, приємні, толерантні, одне слово, це
«позитивні герої», якщо цей термін, що більшою мірою пасує до літератури ХІХ
століття, можна використати цього разу. «Кобзар 2000» якоюсь мірою можна
назвати ідеологічним, у ньому приховано ідеологічні моменти. Але передовсім
читачеві потрібно звернути увагу на сьогоднішню психологію стосунків людей:
вона лякає і віднаджує. Чи справді незнищенне українське село врятує всю
Україну? Чи справді міф непереможний?