"Книгу – в маси!"

168

 

Це гасло стало популярним наприкінці 1950-х років. Проте цей заклик залишається актуальним і досьогодні

 
Сергій КУЛІДА
 
Тоді, після прийняття компартійним з’їздом пріснопам’ятної постанови «Про культ особи і його наслідки» у суспільстві настала «відлига», і це «потепління», певним позитивним чином, позначилось і на літературному процесі. Звичайно, були свої, скажімо м’яко, «нюанси» – «всевидяче око» «партії та уряду», літературознавці із «контори глибокого буріння», прес цензури, переслідування інакомилячих та «буржуазних націоналістів», які аж ніяк не сприяли «вільному» розвою українського красного письменства. Але я про інше…
Згадуючи той час, Вадим П’янов писав у своєму «мемуарі», що «друковані органи відчули деяке послаблення ідеологічного пресингу та цензурних утисків, з’явилися певні ознаки демократизації суспільного життя, що одразу знайшло відображення у нових творах письменників, значному зниженні рівня тематичної та ідеологічної «заданості», а також у виступах читачів на конференціях… Відчутно зріс потяг читачів до книги. Щоб задовольнити його, Укркниготорг і Укоопспілка відкривали навіть у віддалених селах книгарні, знаходили нові форми обслуговування читачів».
На підтвердження цього наведу наступну інформацію, оприлюднену журналом «Вітчизна» в третій книжці за 1958 рік. «Книжковий раймаг Кегичівського району на Харківщині розпочав торгівлю книжками без продавця, – писав репортер. – Уже з перших днів обіг магазина вдвоє збільшився. Обладнано також автомашину для обслуговування книжками сіл і колгоспних бригад». А, для прикладу, повідомляла та ж сама «Вітчизна», Закарпатське державне видавництво налагодило торгівлю своїми книжками в Угорщині, Словаччині та Румунії. Отоді-то по всій Україні зазвучало гасло, по-теперішньому слоган, – «Книгу в маси!»
Автор далекий від наївності і добре розуміє – реалії часу були інші. Література, забарвлена «ідеологізмами», була покликана (і націлена), перш за все, виховувати у підростаючих поколінь «беззавітну любов» до своєї «соціалістичної Батьківщини». А щодо літераторів, то їх, керуючись принципом розділяй та володарюй,  поділили на касти – «сучасний класик», «видатний», «знаменитий», «відомий» тощо. За цим «табелем про ранги» письменники наділялися усілякими гараздами: комусь – багатотомне зібрання творів, хтось мав змогу видати три– чи двотомник, іншому писючому «плебсу» було достатньо і однієї книжки. Втім, навіть тонюсінька прозова брошура чи збірничок віршів давали змогу на безбідне існування. Отож, отой самий дехто сподобився на п’ятикімнатні апартаменти, інший – отримував скрому «двушку», одним «полагалась» – престижна (бажано чорного кольору) «Волга», «другі» і «треті» мали за щастя володіти «Москвичем» чи «Жигулями». І всі були безмежно щасливі. Як кажуть, контора пише, а гонорари, часом немалі, капають на ощадкнижку…А ще ж були усілякі привілеї у вигляді Будинків творчості, лекцій за сприяння Товариства «Знання» (це додаткові кошти) і таке інше та різне…
Потому – минулося… Незалежність, яка впала як сніг на голову, змінила правила гри. Наступили часи ринкової економіки. Письменники потирали руки: ото вже ми напишемо… Все, що думаємо, про все, що наболіло… Та згодом виявилося – письменницькі шухляди у більшості літераторів виявилися пустими, немов жбан з-під непомітно випитого вина. Як стало зрозумілим, мало хто писав «у стіл». А життя продовжувалося, і їсти хотілося… Держвидавництва почали банкрутувати, «товсті» журнали ледь жевріли. Поступово ліквідували Укркниготорг, а Укоопспілка тепер ледь дихає на ладан. До того ж, поступово зникли книгарні не тільки у селах, а й у районних центрах. Та що там! Навіть у великих містах книжкові магазини можна нині порахувати на пальцях однієї руки. Знищили, по суті, і знаменитий колись письменницький магазин «Сяйво», що в Києві, цей клондайк літератури, культове місце української літератури. Дожилися…
Нині, якщо зайти у один із нечисленних книжкових магазинів (вони ж – книжкові супермаркети), «укрсучліт» (яке принизливе слово придумали!) представлений обоймою найбільш розкручених письменників (заради справедливості – небезталанних), що зробили собі ім’я епатажністю та вмінням робити «промоушен». А от письменникам, може, й більш талановитим, але менш «гнучким», у «книжкові храми» – зась! Коли я говорив про це з одним із менеджерів у книгарні, він підняв на мене здивовані байдужі очі: «А кто же їх знаєт? Тєх, о ком ви гаваріте… Оні же нє знамєнітиє…»
А як тут бути – «в часи оні» – знаменитим, популярним або, принаймні, відомим? Для того, щоб видати книжку, необхідні грубі гроші, колись відомі літературно-мистецькі журнали або ледь жевріють, або припинили існування. Почили в бозі і такі інформаційні видання як, скажімо, «Друг читача». «Книга UA», що виходить на Першому телеканалі, попри назву, інформації щодо нових видань українських письменників, про літературний процес теж не дає. А цікаві, наповнені інформацією газети «Літературна Україна» та «Українська літературна газета», які виходять, на жаль, невеликим накладом, передплачує зовсім незначна кількість шанувальників письменницького слова. Я вже не кажу про відсутність такого значущого стимулу до творчості як літературна критика, що мала б зацікавити потенційних «споживачів» книги.
Отож, і питається: звідки читаючі (поки що) люди можуть дізнатися про ту чи іншу літературну новинку? А як зорієнтуватись у літературному просторі представникам «Windows generation», що впевнені – в країні виходять книги лише Андруховича, Дереша чи Кокотюхи. А всі інші – то анахронізм. Таким же атавізмом радянської доби навіть у деяких  досить «високих кабінетах» вважають і саме існування Національної спілки письменників України (хоча подібні об’єднання літераторів є і в країнах Євросоюзу – Польщі, Литві, Румунії, Болгарії). Дивно, що «заспівувачами» мантри про недоцільність існування НСПУ виступають і певні її, з дозволу сказати, «члени». Хоча чого простіше: не подобається такому «члену» Спілка – йди геть, ляпнувши наостанок важелезними дверима Банкової, 2.
Зараз, коли голові НСПУ Михайлу Сидоржевському у спадок від попередників дісталося руїна, потрібно, на мій погляд, не ятрити рану, а загоювати її. Причому терміново і всім разом, не зважаючи на минулі заслуги перед літературою. І ті нечисленні активісти, які розуміють загрозу існуванню НСПУ, намагаються зробити певні кроки для підняття її втрачених реноме та авторитету. Одним із таких методів є проведення книжкових фестивалів, які започатковані на Київщині з ініціативи голови Спілки. Звичайно, не можна сказати, що подібні заходи не існували до цього – фестивалі, книжкові ярмарки, зустрічі із читачами проводяться по всій Україні. Але тепер до них стали підходити системно – вже втретє 24 серпня у мальовничому парку приміської Бучі відбудеться, вибачте за тавтологію, «Книжкова Буча», на якій організатори вручають премії імені свого шанованого земляка, Шевченківського лауреата Леоніда Череватенка. Відбулись поетичні фестивалі в Борисполі, Book-fest’и у Бородянці, де, до речі, у радянські часи існувала своя літературна премія, у Макарові – тут вперше була вручена новостворена літературна відзнака імені Володимира Малика, уродженця села Новосілки, та Ірпені. Плануються все нові і нові заходи. Але, але…
Перше, про що хочу зазначити, – це індиферентність, подекуди, влади. Так, для прикладу, в Макарові на анонсований повсюдно книжковий фестиваль, не з’явився жоден із керівників району. Всі були страшенно – у вихідний день – зайнятті «державницькими» справами. У районному центрі…
Та й ми самі, тобто письменники, часом поводимося, на мій погляд, не цілком адекватно ситуації. Бородянці запросили на своє дійство видавництво «Самміт-книга», а її керівник Іван Степурін, в свою чергу, композитора Володимира Бистрякова, що саме випустив свою книжку «бабайок». В ході свята усі письменники мали змогу виступити перед «відкритим» мікрофоном, чим бажаючі і скористалися. Потому організатори запросили місцевих шанувальників книги піднятися на других поверх Будинку культури, на презентацію книги композитора. За зацікавленими читачами пішли, забравши свої книги з торговельних яток, і наші літератори. Бистряков, уродженець київського Подолу, виступив російською, втім як і поетеса (забув її ім’я) з «пулу» Степуріна. По мені, так нехай собі виступають тієї мовою, якою краще володіють. Тим паче, що російська у нас не заборонена, а чимало українських (я підкреслюю – українських) письменників пише саме нею. Взяти хоча б колишнього секретаря НСПУ, відомого в Європі саме як письменника українського, Андрія Куркова…
Отож, Степурін і К° виступили, але це не на жарт збурило делегацію гостей Book-fest’у. Із зали почали лунати образи на адресу «русскіх», прозвучало і слово «провокація», яке ще більше роз’ятрило лють. Далі «вороги» поспіхом покинули сцену, а мікрофоном заволоділи «переможці», які і скористалися цією нагодою вповні…
Я не знаю, чи личить шановним колегам забувати про толерантність. Тим паче, що вишукана українська мова чи «вишиванка» не є, на жаль, мірилом чесності та порядності. Он скільки «щирих» українців грабують неньку. А оті «русскоязичні» кладуть голови в українській Вандеї. Отож, питання про те, «хто кому більший патріот» потребує дискусії, а не відвертої зневаги. Та чи й захочуть знову приймати скандальних київських гостей керівники Бородянки? Питання відкрите… А ви, панове письменники, не ображайтесь на автора цього матеріалу, бо саме йому доводиться вислуховувати від місцевих керівників усі «фе».
До речі, про письменницькі делегації, які їздять на книжкові «форуми». Зазвичай, і за це їм «гранд-мерсі», майже одні і ті ж люди! А де ті, хто весь час говорить про те, що їх забули? Де представники Київської обласної організації на чолі з її головою, який замість роботи в організації не вилазить із судів, обливаючи багном її керівництво і судячись із Спілкою і у трьох чи чотирьох судах одразу? Чи вони, може, не знають про подібні книжкові свята? Не думаю, принаймні, «ЛУ» кожного разу друкує об’яву про їх проведення. Та й автобус завжди підвозить-привозить бажаючих до Будинку літераторів. А ще організатори щедро годують-поять гостей…
Якщо ж серйозно, то давайте будемо взаємно ввічливими, давайте не втрачати нагоду порадувати читачів своїми творами, давайте спільно піднімати Спілку із забуття. Досить вишукувати компромати, виливати лайно на голови один одного. Письменника подібна поведінка не прикрашає, а лише додає аргументів недоброзичливцям.
І ще. Якщо хтось думає, що він може зробити краще і ліпше – прапор у руки. Почніть із чогось реального та прикладного – для Спілки і для колег. І тоді гасло «Книгу в маси!» стане реальністю. Тільки спільно ми піднімемо свою значущість і авторитет… Повагу один до одного… Годі чубитися!..

№15 (203) 28 липня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!