Книга братів

184

 
Петро ЗАСЕНКО
 
Майже все українське шістдесятництво вийшло з-під селянських стріх. За іронією долі воно наче дотримувалося предківського хліборобського календаря – починало посівну кампанію на ниві духовності у пору потепління – саме у «хрущовську відлигу». Скористалося погодними умовами – адже промине всього кілька літ, і люта імперська зима знову закує душі брежнєвськими морозами. А Григір Тютюнник у своєму записнику занотовував же: «Літературі, як і хлібові, і яблукам, погоди треба».
 
Дехто із сучасників і нині, чи не відаючи і не бажаючи знати, в яких умовах творилася на той час нова література, огульно нарікає на тодішніх молодих, що вони, мовляв, займалися угодовством із владою, боялися на повен голос заявляти про національні болі, оспівували, бачте, сільських дідів та бабів. Але ж на подібні «глибокі розмисли» Василь Симоненко вже тоді (понад п’ятдесят років тому) застерігав, щоб не «розмішували правди в брехні», і афористично заявляв: «Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста».Не зважаючи на «мінливу хмарність» на українському політичному небі, шістдесятники все-таки встигли заявити про себе як про неперемінну духовну силу, яка пробудилася після глобальних потрясінь нашого народу на чорноземних гонах двадцятого століття і змусила задуматись декого з мохоротих політиків про те, що суспільні вітри можуть народжуватись не лише на високих урядових трибунах, а й під селянськими стріхами на далеких хуторах.
І тоді ж напрошувалося запитання: «Чому ж «непобєдімая, широка, горда» мілітарно озброєна до зубів імперія, тотально обезпечена численною агентурою, так жорстоко боролася з безоружним шістдесятництвом?.. А згодом до кожної творчої особистості з цього покоління з боку влади вироблятиметься індивідуальний підхід: слабодухих обробляли кнутом і пряником, славолюбних, отже, й піддатливих, обвішували орденами і преміями, упертих і неупокорених запроторювали у психушки (нелюдське покарання – майже на смерть), інших же посилали спостерігати, як «за Сибіром сонце сходить», гордих доводили до самогубства, неслухняних карали арештом їхніх книжок і забороною виступати в пресі, а на декого влада, раз-два тупнувши ногою, з притиском наказувала: «Цить!» І бідолаха замовкав…
А поки що столична молодь збиралася-гуртувалася щопонеділка вечорами у приміщенні видавництва «Молодь» за київською адресою вул. Пушкінська, 28. На п’ятому поверсі гуділи коридори і редакційні кімнати від розмов, декламування віршів. Присутні обмінювалися прочитаним, обговорювали нові публікації, сперечалися. Розголос про творчі зібрання поширювався поза межами Києва. Прибували літстудійці з навколишніх сіл, а невдовзі уже й із сусідніх областей. У видавничому приміщенні ставало людно, гамірно. У масових гарячкових розмовах почали проскакувати прояви «вольнодумства», що насторожувало «довговухих» слухачів. А Борис Антоненко-Давидович тоді писав, що українська молодь у часи козаччини, аби перевірити гарт своєї звитяги, беззастережно рушала на Запорожжя, як нині, мовляв, пробує гостроту словесних шабель у літературі. Влада ж намагалася тримати свою кістляву руку на пульсі часу. Із уст головного ідеолога Спілки письменників України прозвучала настанова: «Слід зупинити посполите рушення молоді в літературу».
Керував же знаменитою студією при «Молоді» відомий поет, педагог-навчитель Дмитро Григорович Білоус. З-під його легкої руки у світ випурхнуло могутнє плем’я шістдесятників.
Літературу поповнили молоді сили – дякуючи Олесеві Гончару – він їм відчинив двері Спілки письменників: «Заходьте…» Ота акція для декого з ортодоксів соцреалізму була некомфортною. Один із них на Президії СПУ виголошував: « Я вам казав, щоб не пускали цей злий дух до Спілки. А ви не послухали. Тепер нюхайте…»
Віталій Якубівський у 60-і роки, коли дозволяв йому час, відвідував літературну студію при видавництві «Молодь». Його біографія дуже схожа з біографіями багатьох шістдесятників, яких пізніше назвуть «дітьми війни». Я особисто не сприймаю такого визначення. Адже війна дітей не народжує – вона їх часто робить сиротами, калічить, або й знищує. Ми діти своїх батьків і матерів, яким випала трагічна доля. До речі, мені довелося зустрічатися з дев’яностолітньою матір’ю Віталія й Михайла Якубівських Домкою Данилівною. Які схожі між собою, наші матері-українки: мати Григора Тютюнника Ганна Михайлівна, мати Дмитра Чередниченка Софія Романівна, моя мати Настя Прокопівна. Вони знали сотні українських пісень, визначалися життєвою мудрістю, благородством, добротою на грані милосердя, хоч змушені були вистоювати по сорок літ зігнутими над колгоспними буряками.
Буває, розгорнеш книгу – і в твоїй пам’яті прошумить чи не ціла епоха, пов’язана з людьми, із якими ти знався і спілкувався, із подіями, у яких тобі довелося брати безпосередню участь. Адже сторінки тієї книги «озвучені» тими бентежними переживаннями, які затрималися в рядках непроминулих поезій. Природа публіцистичного звучання віршів була зумовлена тим, що тоталітаризм і в 50-і, і в 60-і роки своїх позицій не здавав. Найменша спроба того чи іншого поета бодай натяком зачепити і піддати сумніву роль «всеперемагаючої партії» можновладцями розцінювалася як спроба державного перевороту. А з боку читачів (звичайно, не всіх) така позиція літератора сприймалася не лише як сміливість, героїзм, а й мірою його поетичного таланту. А оскільки в Росії московська цензура не була такою «зубатою», як деінде, то в пресі первопрестольної з’являлися порівняно сміливі публікації, а через те тамтешні поети вважалися найталановитішими «во всем Союзе».
Недавно вийшла книга вибраних поезій братів Якубівських – Віталія «Материнка» та Михайла «Собори пам’яті» під однією обкладинкою (Житомирське видавництво «Рута», 2014р.)  Таке видання не могло з’явитися раніше – на те були вагомі причини. По-перше – у брежнєвські часи вірші братів не публікувалися через політичну неблагонадійність, а вже у роки незалежності України – через брак коштів на видання. Про життєвий та творчий шлях авторів книги розповідають у своїх есе відомі політв’язні брежнєвського режиму Олесь Шевченко та Василь Овсієнко.
Принагідно не зайве нагадати, що в українській літературі бували брати письменники: Панас Мирний та Іван Білик, Григорій та Григір Тютюнники, Захар та Яків Гончаруки… До речі, 1977 року в Чехословаччині вийшов збірник новел радянських письменників у перекладі словацькою мовою. Там було вміщено і новелу Григора Тютюнника «Оддавали Катрю», але тій публікації передувала біографія саме Григорія Тютюнника – старшого брата – автора знаменитого роману «Вир». Словацькі видавці допустилися помилки. Григір на те не обурювався. Взяв у руки книгу, пригорнув до серця, мовив: «Тепер ми з тобою, брате, поріднилися ще ближче». Теплою братерською добротою дихає книга поезій і спогадів братів Якубівських.
Народився Віталій Якубівський 1936 року в селі Вербівка Ружинського району на Житомирщині. Родина Якубівських, починаючи з часів колективізації, піддавалася жорстоким репресіям – прадід і дід Віталія загинули в голодному 1933-у, а батька Михайла Герасимовича «розкуркулили» і відправили до концтабору в Уссурійський край. Після ув’язнення він повернувся у рідну Вербівку, пройшов Другу світову війну. Нагороджений медаллю «за відвагу». Помер 1955 року.
Початкову освіту Віталій здобув у своєму селі, а семирічну й середню завершував у школах сусідніх сіл. Цікавим є той факт, що він, як і Василь Симоненко на рідній своїй Лубенщині, у будь-яку погоду пішки міряв чималі відстані від села до села. Ті щоденні мандрівки були для юнаків своєрідними уроками самопізнання себе серед природи, серед навколишнього світу, пробуджували в душах школярів поетичне сприйняття земного буття.
Опісля до біографії Віталія Якубівського ніби прилучиться якась темна сила. Вона щоразу перешкоджатиме його бажанню бути ближче до літературного життя, жити в Україні, до якої завжди прагнула його душа. Він службу проводитиме в повітряних військах, потім зарахують його в Харківське авіаційне штурманське училище. Згодом Віталій навчатиметься в Київському технікумі радіоелектроніки, після закінчення якого його направлять у Підмосков’я у місто Ногінськ до Центрального науково-дослідного інституту. Одночасно навчався у Москві в Інституті сталі і сплавів. Там він писав:
 
Я вернусь до тебе, Україно,
Так, як повертаються хмаринки,
Щоб попити молока на сіні,
Щоб відчути запах материнки.
 
Лише 1963 року Віталій Якубівський повернувся в Київ, де почав працювати на заводі автоматики, а 1970 року закінчив факультет журналістики столичного університету ім. Т.Г.Шевченка і почав обіймати посаду головного редактора багатотиражної газети «Передовик виробництва». На сторінках цього друкованого органу були опубліковані його перші поезії.
Національно-державницька ідея уже тоді починала проникати в молодіжне середовище, і Віталій Якубівський не лишався осторонь. Трагічна доля родини Якубівських, про що вже згадувалося, і спілкування із друзями-шістдесятниками не проминали безслідно і ставали чільними мотивами у творчості поета-патріота.
 
Згубили совість, втратили гординю,
Залякані, снуємо день за днем,
Існуємо, немов раби й рабині,
Молебни правим і коліна гнем.
Коли ж у нашій вільній Україні
По-людськи врешті-решт ми заживем?
 
Така відверта чесна позиція українського речника не розминалася із творчістю його сучасника-правдолюба Василя Симоненка. Вірші таких поетів широко декламувалися на молодіжних зібраннях, зокрема, 22 травня біля пам’ятника Тарасові Шевченку, звідки Віталієві доводилося не один раз утікати від міліцейських арештів.
Художня цінність його поезій у тому, що громадянський голос автора звучить не як трибунна декларація, а як щире довірливе слово, яке було суголосним із настроєвістю тодішньої молоді.
Наближалися сімдесяті роки, посилювався нещадний ідеологічний прес, чи не на кожне українське слово чатувало лихо. Агентура КДБ не спускала ока з Віталія Якубівського. 1975 року його було звинувачено в «українському буржуазному націоналізмі», звільнено з роботи журналіста, а ще йому поставили в вину «згубний вплив» на молодшого брата Михайла, який ще зі школи п’ятнадцятирічним юнаком поневірявся по брежнєвських психушках.                А 1974 року Михайла підловили за читанням праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і виключили зі стаціонару третього курсу філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка і знову запроторили до психушки. Віталія звинувачували і в тому, що він не доніс на свого брата «куди треба» про перебування його у психушках.
Пізніше, уже в час так званої перебудови і після проголошення Україною незалежності, мені доводилося готувати добірки поезій Віталія Якубівського у часописі «Київ». Поет не зраджував своїх життєвих і творчих переконань, залишався вірним своєму призначенню, яке було продиктоване йому неписаною конституцією народної моралі, совісності, відданості рідній землі. Воістину: «Раз добром нагріте серце, вік не прохолоне!..»
 
Бо рідна мова – дух народу,
Це Отченаш, який забули.
Бо рідне слово – меч Свободи!
Тремтіть, Нерони, Калігули…
 
Серед чотирьох дітей у сім’ї Якубівських Віталій був найстаршим. А наймолодший – Михайло – названий на честь їхнього батька. Він від природи був щедро обдарованим. 1966 року його, шестикласника, визнали переможцем всеукраїнського шашкового конкурсу з міжнародних і російських шашок із надавнням йому другого дорослого розряду, про що повідомляла республіканська газета «Зірка». В сьомому класі Михайло на сцені сільського клубу читав напам’ять вірші Василя Симоненка. Тоді директор Вербівської восьмирічної школи, викладач російської мови та літератури, Лідія Поліщук – в устах школярів і односельців «Лідочка» – присікувалася до Михайла: «Кто тєбя  етим націоналізмом пичкаєт?» і воліла, щоб Михайла Якубівського – круглого відмінника – не приймали в комсомол. Далі слово Михайлові: «Великий вплив на моє виховання як свідомого українця зробив старший брат Віталій. Пам’ятаю, ще дошкільням цитував, бо знав напам’ять, вірші Т.Шевченка. Десь у п’ятому класі я на своїй учнівській карті з географії відділяв олівцем Україну від СРСР. Велике враження на мене справила книга вибраних поезій В.Симоненка, яку мені привіз із Києва брат». (До речі, цю книгу довелося готувати мені як редактору і упоряднику в незвичайних умовах, коли Василя Симоненка уже не було серед живих, а ім’я його і творчість суворо заборонялися. – П.З.) Та знову звернемося до слова Михайла, адже вичерпніше тут сказати просто важко: «Переломним для мене, випускника Вербівської восьмирічної школи, став 1968 рік, коли я прочитав опальний роман «Собор» О.Гончара. Вразили мене також тодішні політичні події – окупація «миролюбною»  Радянською Армією незалежної Чехословаччини: душею чистою підлітка я зрозумів, попри безугавну пропаганду, вовчу сутність СРСР, КПСС і великого вождя Леніна. Мені, сільському хлопчакові, здавалося, що я один до такого додумався… У мене, певно, настав якийсь дитячий, школярський невроз і з’явилася хвороба «антиленінізму», «антибільшовизму», «антисталінізму».  Її не годен був вилікувати жоден на світі психіатр… Отож за необережне посвячення у свої думки «доброжелателей» я був хитромудро живосилом відправлений «на лікування» («Пусть вас профессор посмотрит»)  до Київської обласної психлікарні (с.Глеваха), маючи від роду 15 років, де мене піддавали найжорстокішим приниженням, знущанням і тортурам, залякуванням і побиттям «хворими», впорскуванням сильнодіючих нейролептиків». «Ой, нелегкий шлях крізь Глевахи,/Житомирську божевільню,/Кирилівське Києва,/Крізь Валуєво й Ємські укази!»
Та цими сказаними словами страждання-поневіряння Михайла Якубівського, на жаль, не закінчуються. Ще буде всякого в його житті: творча праця, яку так успішно почав поет у юності, буде перервана непередбачуваними тяжкими випробуваннями. Він закінчив школу круглим відмінником, але золотої медалі не отримав. Мав неабиякий талант до вивчення іноземних мов, володів гострим пером журналіста. Він ще успішно складе вступні іспити в Київський університет ім. Т.Г.Шевченка (філологічний факультет), та на третьому курсі його відчислять від навчання «за поведінку і дії, не сумісні із званням радянського студента». Найповніше про все це Михайло Якубівський написав у есе «Фабрика душогубства» у своїй же книзі «Собори пам’яті».
Тоталітарний режим, у якому править єдина брутальна сила, масове божевілля сприймає за норму. Але того, хто мислить не так, як усі, правляча каста оголошує божевільним. Достовірною ілюстрацією до сказаного були проведені в березні 1974 року загальні збори третього курсу філологічного факультету. Всі студенти (крім Тетяни Шевчук із російського відділення), а також викладачі одностайно затаврували «ворожого елемента» Михайла Якубівського, виключили з комсомолу і вигнали з університету. Навіть відомі викладачі – учений із класичної філології А.О.Білецький зі своєю дружиною Т.М.Чернишовою (М.Якубівський проходив у неї студії новогрецької мови) – заборонили бувати в них і телефонувати.
 
Мені достатньо хліба й солі,
Водиці з джерела нап’юсь…
Мені потрібно тільки волі –
Я сам до себе притулюсь!
 
У передмові «З родини чесної і патріотичної» до добірки поезій Михайла Якубівського у часописі «Київ» №7-8, 1996 р. (мені також довелося готувати цей матеріал до публікації – П.З.) Дмитро Павличко писав: «Гнаний, репресований, не маючи надії на опублікування своїх творів, Михайло Якубівський продовжував їх писати. В його віршах, що їх можна трактувати як документи розвитку молодої обдарованої людини, найбільше вражає протест проти духовного пригноблення: «Я людина, не амеба», – визначає себе поет і до наївності щиро показує справдешні рани своєї душі… Його старший брат Віталій так само пише поезії, гідні уваги, але думаю, саме Михайло своїм голосом найбільше виділяється в тій славній сім’ї, із села Вербівки Ружинського району Житомирської області, де він прийшов на світ 21.ХІ.1952 року».
Такі думки висловлював Дмитро Павличко майже двадцять років тому. Тоді ще не було можливості оглянути творчість братів-поетів Якубівських у повнішому обсязі, як це можна здійснити сьогодні. Нині ж добре помітно, як зріднені голоси двох братів зливаються в один мужній патріотичний голос.
Лише 19 серпня 1993 року Михайлові Якубівському було вручено офіційний документ із таким текстом: «Експертна комісія Асоціації психіатрів України у складі голови комісії лікаря-психіатра С.Ф.Глузмана, лікарів-психіатрів В.М.Чернявського, Н.І.Вергун 19 серпня 1993 року провела огляд громадянина Якубівського Михайла Михайловича, 1952 р.н. На підставі вивчення медичних документів і результатів нинішнього обстеження експертів дійшли висновку, що громадянин Якубівський Михайло Михайлович у період з 1968 по 1975 рік хронічним психічним захворюванням (шизофренією) не страждав і ознак психічних хвороб у даний час не виявляє».
Так, діагноз «шизофренія», у свій час поставлений нелюдами, знято через двадцять п’ять років. А хрест мученика Михайло Якубівський несе по сей день, оскільки соціальної реабілітації він не одержав. Йому на все життя запам’яталися слова Семена Глузмана: «Психіатрична лікарня – дуже серйозне покарання, майже на смерть».
Журналіст Микола Кіпоренко засвідчував: «Те, що не зуміла вбити куля Сталіна, зробила психушка Брежнєва. Куля звалить одного, двох, але лишаються інші, психушка ж немов хімічна потрава на полях – губить усе підряд з корінням».
«Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тече невеличка річка Роставиця. Серед долині зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка». Вербівчани на Руженщині зі шкільних років пам’ятають оці слова з повісті Івана Нечія-Левицького «Микола Джеря» і впевнені, що це написано саме про їхню Вербівку, а всі вони є нащадками славного Миколи Джері. Я відвідував мальовниче село Вербівку, милувався далекими краєвидами, ходив по родинному подвір’ю Якубівських, помагав їхньому братові Анатолію косити конюшину для корови, а в привітній сільській оселі слухав задушевні і сумовиті, і трагічні спомини їхньої матері Домки Данилівни про революції, колективізації, голодомори… У цій же хаті 2 січня 2005 року трагічно обірвалося життя Віталія Якубівського.
На сільському цвинтарі його могила. На стелі з чорного базальту викарбувані слова поета:
 
Як поклик правди із трибуни віча,
Мій гнівний вирок вбивцям і катам.
Тобі я все віддав, двадцятий віче,
Та тільки мову рідну не віддам.
 
І я піду в життя по жалу бритви,
Вкарбую часу віковічний плин.
Моя душа – мільйонне поле битви,
Я – нації нескореної син.
 
Та знайте, вороги, давно пора вам знати:
Є небо голубе, є сонце золоте.
Є Україна – Батьківщина-мати:
Вона вогнем в душі моїй цвіте.
 
Неподалік від могили Віталія урочище Дубки, в якому брати Якубівські ще в юності поклялися присвятити своє життя Матері Україні.
Книга братів Якубівських засвідчує факт, що на літературному полі в шістдесяті роки трудилося численне коло талантів, та не всім були сприятливі «погодні умови». А ще книга братів Якубівських є суттєвим доповненням до історії шістдесятництва, яке стало дійовим духовним прологом до Руху опору в Україні.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!