Клопоти Мамай-гори

1

Такої Гори й такого виду, що відкривається з її вершини, не знайти більше ніде по всій Україні. Стоїш на землі Запорізької області, а бачиш перед собою, на правому боці штучного Каховського моря, куточок Херсонщини і шматочок Січеславщини (Дніпропетровщини). Висота над рівнем моря 80 метрів. П’ять курганів увінчують вершину Гори, три довгі і два округлі, які складали одне з небагатьох, певно, скіфських святилищ: на найбільшому довгому (за формою) кургані розташовувався жертовник. Поруч, на 30 гектарах, – стародавній могильник, виявлений професором Б.М.Граковим, котрий іще до Другої світової та опісля досліджував Кам’янське городище. Незначну частину могильника складали невисокі кургани, станом на середину минулого століття всі розорані так, що від більшості навіть пагорбців не лишилося, а решта поховань – безкурганні, тобто облаштовані без насипів. Унікальний комплекс! Єдиний на все Північне Причорномор’я. Без жодних натяжок і перебільшень його можна назвати стародавнім кладовищем наших предків, адже, як показали дослідження, перші поховання (звісно, безкурганні) з’явилися тут 8 тисяч років тому, за енеоліту, а останні в добу пізнього середньовіччя, ХV століття. Характерно, що знайшли тут свій останній притулок люди із простих верств населення.
Своєю північно-східною окраїною некрополь спрямовувався до знаменитого Кам’янського городища, столиці Скіфії в ІV-ІІ століттях до нашої ери. Кажу «спрямовувався», бо зараз некрополя в його первісному вигляді уже не існує: упродовж 30 останніх літ студенти-історики Запорізького університету під незмінним керівництвом кандидата історичних наук Геннадія Тощева та його дружини Світлани Андрух розкопали більше 700 стародавніх поховань. Розкопки тривають і досі, а значну частину скіфської столиці упродовж 1955-1958 років поглинуло «море». Те, що вціліло, зайняте городами мешканців Великої Знам’янки, по городах проходять залишки (близько трьох кілометрів) захисного валу, що колись оперізував городище. Висота уцілілих ділянок валу – від одного до трьох метрів, а ширина до десятка.
Буваючи у Знам’янці, інколи, «для інтересу», запитую у місцевих мешканців:
– Що то за пагорби?
– Тут колись був турецький вал, – лунає тверда відповідь. Та, яку чув і десять, і двадцять, і тридцять, а надто сорок із гаком літ.
Нічого не змінилося.
Долею Мамай-Гори я став опікуватися відтоді, як 1974 року познайомився з Інокентієм Петровичем Грязновим, засновником Кам’янсько-Дніпровського археологічного музею, і що ж удалося надбати за перші півдесятиліття? Насамперед, про існування Гори і про її можливу трагічну долю дізналося суспільство. Далі: городище, точніше, його залишки у вигляді фрагментів валів та незатоплених ділянок отримало «паспорт» – путівник «Каменское городище». Хоча й усього лиш путівник, але ж накладом 15 тисяч примірників! У сумі це привело до того, що в Запорізькому обласному управлінні культури вголос заговорили про необхідність порятування Мамай-Гори. Здається, 1980 року вже навіть було складено проект, який передбачав спорудження уздовж усього підніжжя-узбережжя Гори такого собі кам’яного валу, об який розбивалися б хвилі «моря», не дістаючи материка; навіть визначено кошторис. На практиці все мало виглядати дуже просто: на баржах доставляють каміння й, вивантажуючи його, формують своєрідний вал уздовж підніжжя Гори. Таким валом-дамбою (із гранітних каменів!), до речі, оперізане все узбережжя Великої Знам’янки, сусідньої Кам’янки-Дніпровської і Водяного. Зроблено це в рамках програми створення Каховського гідроенерговузла ще в першій половині 50-х років минулого століття. Позаяк спорудження Каховської ГЕС та створення водосховища передбачало також неухильне дослідження і збереження археологічних об’єктів, то на Мамай-Гору слід було б звернути увагу в першу чергу, адже про її можливий зсув під дією хвиль будівельники здогадувалися уже тоді. Відтак, гранітна гряда і дамба, які захищають 18-кілометрове узбережжя Великої Знам’янки, Кам’янки-Дніпровської та Водяного, повинні були починатися біля Гори. Але чомусь не почалися. (Мабуть, Олексіївська затока, що розділяє Гору й південно-західну околицю Великої Знам’янки, стала тому на заваді…) Усього лиш кількасот метрів, ну нехай навіть кілометра рятівного валу не дотягли. Не вистачило граніту для захисту всесвітньо відомої історико-археологічної пам’ятки, котра, до речі, є частиною Державного заказника «Мамай-Гора».
Словом, не захистили Мамай-Гору, хоча в ті роки доля унікальної пам’ятки ще хвилювала багатьох. Тоді ж, наприкінці 70-х минулого століття, до Запоріжжя, як наче спеціально для зміцнення історичного прошарку у місцевому науковому соціумі, передислокувався із Одеси молодий кандидат історичних наук Тощев Г.М. Позаяк – вузівський викладач, то осів Геннадій Миколайович у Запорізькому педінституті (з 1987 року – національний університет). У свої неповні 30 років Тощев зумів набути археологічного досвіду і до Запоріжжя, окрім усього іншого, либонь, прибув ще й із рожевою мрією стати дослідником курганної групи на вершині Мамай-Гори. Себто долучитися до слави Івана Забєліна, який розкопав курган Чортомлик (1863); Миколи Вєсєловського, що досліджував Солоху (1912); Василя Бідзілі, хто пов’язав своє ім’я з Гаймановою Могилою (1970); Бориса Мозолевського, котрий явив світові Пектораль із Товстої Могили (1971)… І ось тепер Геннадій Тощев, який дослідив(-ть) цілий комплекс курганів на Мамай-Горі – останньому скіфському святилищі!
Останньому… Те, що за цим похмуро безнадійним словом стоїть доля степової окраси Нижнього Дніпра, усього нашого степу, значна частина духовного капіталу всієї України, до уваги не бралося. Я давно помітив: люди, які прагнуть знищити пам’ятку духовності під виглядом її порятунку, сентиментами, штибу «окраса» або та ж «духовність», не переймаються. Саме таким видався мені й Г.Тощев уже під час нашої першої зустрічі у газеті «Комсомолець Запоріжжя», де я працював. Напередодні вийшла моя стаття на захист Мамай-Гори, і Геннадій Миколайович терміново прибув до редакції, аби одним наскоком з’ясувати, а то одразу й вирішити ряд питань. 1. З якої-такої біди долею пам’яток археології займається нефахівець – «ви ж філолог, а не історик»? 2. Хто замовляв статтю? 3.Ви самі були на Горі, бачили, в якому вона стані? 4. (Щось на зразок резюме): не заважайте фахово вирішувати одну з найважливіших проблем сучасної вітчизняної археології.
Чемно, популярно й вичерпно я відповів на всі запитання, але гостя почуте не влаштувало. Молодий, амбітний і доволі успішний археолог наполягав на одному: не підніжжя Мамай-Гори слід укріплювати, а негайно шукати кошти на розкопки її курганів. «Не мине й чотирьох-п’яти літ, – гаряче запевняв мій візаві, – як Гора сповзе у воду. Хто тоді відповідатиме за втрату недослідженої пам’ятки?»
З того дня минуло не чотири-п’ять, а тридцять (!) років. Звісно, ситуація з Горою не поліпшилася, хоча пам’ятку ще можна врятувати. Але хто візьметься за це сьогодні, коли без жодного пострілу здали Крим, дозволили окупувати шматок території Донбасу, коли з бідолашного середньостатичного та ще й пересічного українського громадянина, ледь не в прямому розумінні знімають останню сорочку!
І все ж…
Тридцять років тому особисто мені уявлялася така собі громадська структура – своєрідний штаб, секція, та навіть секта чи комітет – справа не в назві, аби лиш врятувати кургани на Мамай-Горі і всю Гору. Є обласна інспекція з охорони пам’яток історії та культури, але це державна, офіційна організація, всіляко підпорядкована чиновникам. А для справжньої і – результативної! – опіки потрібна структура не-за-леж-на, котра об’єднувала б не просто ділових, ініціативних, а й компетентних, авторитетних, впливових людей. Приміром, директорів обласного краєзнавчого музею і хортицького заповідника, декана історичного факультету Національного університету, заслуженого вчителя-історика, такого ж археолога. І вже тоді, мовби задля ідеологічного доважку, – народний артист, сталевар-орденоносець, Герой Соціалістичної Праці, журналіст і т.д.
Нічого не вийшло. У приватному спілкуванні і мене, й Мамай-Гору підтримували і ті ж директори, і декан, і навіть проректор університету, знаходив я спільну мову не лише з провідними акторами Запоріжжя, зі сталеварами, археологами та журналістами, а й з ветеранами міліції, з видатними спортсменами, ветеранами партії, комсомолу та профспілок, проте ніякого штабу ніхто засновувати не збирався. Навіть на оголошене мною організаційне засідання ніхто не прийшов. А потім і самої розмови про Мамай-Гору, принаймні, у спілкування зі мною стали уникати…
Чим тільки міг, намагався посприяти Мамай-Горі. Я навіть пропонував зібрати гроші «усім миром» на спорудження гранітного валу біля підніжжя пам’ятки. А щоб процес збору коштів проходив жваво й результативно, знайшов кінорежисера на одній із обласних телестудій, щоб зняти про Гору фільм. Сам написав проникливий сценарій десь хвилин на тридцять-сорок. Запевняю: аби той фільм зняли, ми отримали б шедевр. Принаймні, в галузі пропаганди пам’яток історії неодмінно. Зробили кілька пробних кадрів, і далі кінорежисера засмоктала «текучка». Сам же я продовжити справу не міг. І ніхто більше ні «гу-гу».
Власне… Дуже навіть «гу». Зокрема той же Геннадій Тощев. Упродовж останніх десятиліть чоловік, либонь, спить і бачить себе дослідником головних курганів на Мамай-Горі. А щоб перебувати якомога ближче до здійснення заповітної мети, 1988 року заповзявся розкопувати могильник – стародавнє кладовище – про яке я вже казав.
А як в царині поповнення наукових свідчень? Наскільки далі, вперед просунулася історична наука, внаслідок дослідження (знищення) стародавніх поховань?
Нелегке запитання. Уперше потрапивши до археологічної експедиції у вересні 1975 року, одразу помітив, що особливого захвату ані мій приїзд, ані тим паче моя кількаденна присутність у членів експедиції не викликали. Відтак інформацією ділилися зі мною неохоче. А мій репортаж, який наша газета опублікувала за тиждень, викликав іронію. Чому? Накрутив щось із датами? Ні. Факти перебрехав? Жодним чином. Похвалив того, кого слід було б гудити, а достойних людей не згадав? Нічого навіть подібного не було. У чому ж річ?
Відповідь знайшлася дещо пізніше. По-перше, більшість із експедиційників елементарно не поділяли мого захоплення, навіть піднесення, з яким я сприймав тоді їхню роботу і розповідав про неї, точніше, про суть їхньої роботи. По-друге, про ту ж їхню роботу, в нашому разі, повідала стороння людина, тоді як дослідники воліли б казати про себе самі. По-третє… А отут, як на мене, і закопаний собака. Археологи, як з’ясувалося, хотіли б, щоб ні про них, ні про їхню роботу взагалі ніхто не розповідав до тих пір, поки не будуть підбиті остаточні підсумки.
Які підсумки? За який період? Повідомлення про те, що… Власне, загляньмо в один із археологічних звітів розкопок, зокрема, біля тієї ж Мамай-Гори… «Погребение 2 – эпохи поздней бронзы (рис 18,3). Выявлено в 6,3 м к СВ от репера на глубине 1,4 м. Контуры ямы не прослежены. Костяк мужчины частично поврежден бульдозером. Лежал на «животе» с разворотом влево. Ориентирован на ЮВ. Правая рука согнута в локте, ее кисть находилась на грудной клетке» . Або: «Погребение 7 – КМК, основное (рис 34,3). Выявлено в 8 м к С от Ро на глубине 1,7 м. Яма подовальной формы… Костяк мужчины (?) лежал у южной стенки скорчено на спине с подогнутыми вправо под тупым углом ногами. Левая рука согнута в локте под тупым углом, кости правой отсутствуют». Ось іще: «Погребение 10 – КМК (рис.36,6)… Кроме погребений, в насыпи на различных уровнях выявлены и отдельные находки. В 4,5 м от Ро, на глубине 0,53 м обнаружен стоящий наклонно сосуд, рядом с которым находились мелкие фрагменты костей человека и обломок раковины».
Оце й уся шана небіжчикам, водночас і пам’ять про них. Конкретний, діловий, вважатимемо, науковий звіт. Та широкому громадському загалу його недостатньо. Люди повинні знати, про що всі оті «КМК», «развороты» та «обломки раковины» свідчать, яку проекцію дають на середовище, де мешкають зараз вони.
Серед археологів мало таких, хто готовий вичерпно й дохідливо розповісти про це. А без популярних розповідей-пояснень, погодьтеся, робота дослідників позбавлена суспільного сенсу. Та навіть сенсу взагалі. І то ще нічого, коли досліджуються залишки якогось стійбища, поселення чи стародавнього міста… А коли розкопуються могили (нехай навіть у зв’язку з виробничою необхідністю)! Коли тривожать вічний спочинок наших предків! Що, які здобутки-відкриття здатні виправдати, а тим паче компенсувати це святотатство, та ще й за умови, що при цьому руйнується довкілля, зокрема, історчний ландшфат!
Закінчення в наступному числі.
Костянтин СУШКО,
письменник, лауреат премії імені Іван Франка
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Прокоментуєте?