Класик Коцюбинський і «напівкласик» Тичина?

Михайло Коцюбинський і Павло Тичина
— класики української літератури, і чернігівці пишаються тим, що вони жили сто
років тому у нашому місті. Та однозначне «але» розрізняє їхню творчість.

Коцюбинський
писав геніальну прозу і пішов із життя ще у неповні п’ятдесят років. Тичині ж
принесла славу його перша поетична збірка «Сонячні кларнети» та деякі пізніші
вірші і цикли, як скажімо «Панахидні співи». Решту ж життя Тичина був
неперевершеним виразником комуністичних ідеалів, а свій «знаменитий» вірш
«Партія веде» написав у1933 році – у голодний для України рік. Навіть перед
своєю смертю, а прожив він довге життя, уже після хрущовської відлиги, із
пафосом говорив: «Партія накаже — тоді і напишу». Недаремно Євген Маланюк
колись сказав гірко-жорстокі слова: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась».

Обоє працювали у
Чернігівському губернському земському статистичному бюро. Коцюбинський аж
десять років. Тут, на Застриженні, народжувалися герої його творів, тут він
зустрічався з друзями. Тичина ж працював тут лише у 1914-1916 роках та й то
роз’їзним інспектором. Як він сам зізнавався у «Щоденнику»: «В статистиці. Ціле
літо на підводі та по селах».

 І все ж рік тому, відзначаючи 120-річчя від
дня народження Павла Тичини, на одноповерховому будинку колишнього
статистичного бюро (нині Деснянський райвідділ соціального захисту населення)
по вулиці Олександра Молодчого, 9-А до меморіальної дошки Михайла Михайловича
додалася і меморіальна дошка Павла Григоровича. Відкрили її урочисто. Та ось
яка халепа трапилася: дошку розмістили над дошкою Коцюбинського, ніби
немає  між вікнами інших простінків. Чому
ж не повісити їх паралельно? Та ще й Тичинина дошка тяжіє своєю чорнотою (що,
звичайно, суперечить всякій логіці: автору «Сонячних кларнетів» – на чорному
тлі) над білою дошкою Коцюбинського. Ще на урочистому мітингу дехто відверто
сказав, що це образа для Михайла Михайловича. Вже хоч би тим, що Тичина був
учнем Коцюбинського.

Я живу недалечко
і майже щодня ходжу мимо будівлі колишнього статистичного бюро, поблиизу
педуніверситету, що по сусідству з ним, мимо пам’ятника Т.Г.Шевченку, що перед
центральним входом до університету, і бачу, як Тарас Григорович мовчки дивиться
якраз на ту будівлю і, мабуть, думає про те, які ми ще безладні у нашому
грішному сьогоденні перед ними, класиками…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

м. Чернігів