Закінчення. Початок у ч. 17
Саме поняття кітчу виникає у Західній
Європі десь із середини ХІХ ст. на позначення псевдомистецьких явищ у масовому
мистецтві в умовах нігілістичних стосовно духовності процесів індустріалізації
та урбанізації. З того часу це явище активно осмислюється. Цікаво, що ще 1937
р. у Львові художник Микола Бутович організував симпозіум «Кітч на Галичині». А
це випереджає відому студію кітчезнавця Климента Грінберґа «Авангард і кітч».
Цікавою, хоч і невеликою за розміром, є студія за 1994 р. діаспорної авторки
Аркадії Оленської-Петришин («Кіч: поза межами народного мистецтва»), яка чітко
визначає, що у кітчі «під начіпкою мистецтва подаються антимистецькі ідеї», що
саме індустріалізація сприяла наростанню кітчу в мистецтві, що кітчизації
сприяло підіграванння митцями смакам покупців, тоталітарне використання
мистецтва у Радянському Союзі мало саме кітчевий характер (портрети щасливих
робітників та селян, пам’ятники комуністичним вождям та ін.).
Приклади новітнього антимистецтва, зокрема
й кітчевої антилітератури, в яких девальвується ідея художності, можна віднайти
передусім у межах течій, явно чи приховано зорієнтованих універсалістськими
ідеологіями (лібералізму, комунізму, псевдотрадиціоналізму, неолібералізму та
ін.) – декадансу, авангардизму, космополітичного різновиду модернізму, соцреалізму,
націонал-соціалістичного «великого мистецтва», постмодернізму тощо.
Класичним виразником кітчевих ідей може бути поп-арт Енді Ворхола чи молодіжні
андеґраундні (контркультурні) рухи (панки, рокери, готи, ему та ін.).
Антихудожню природу мають численні, на жаль, популяризовані в сучасності саме
як мистецькі, зразки порнографічної, сатанинської, ксенофобської та ін.
літератури. Це ж саме можна спостерегти у більшій частині так званої сучасної
«музики», у космополітичних мультфільмах із культивуванням еротоманії,
насильства, нігілізму, у переважній більшості голлівудських та російських
«антитерористичних» бойовиках і серіалах («Чоловіча робота»), молодіжних
комедіях («Американський пиріг»), вульгарних комедіях, криміналах, тріллерах,
еротичних та порнографічних стрічках та ін.
Так, у мистецькій сфері у ХХ столітті
(особливо у його другій половині), якщо зважити, окрім власного досвіду, ще й
на спостереження М. де Унамуно, Х.Ортеґи-і-Гасета, М.Гайдеґґера, Д.Донцова,
Г.Зельдмайра, Е.Шарґафа, Т.Адороно, Л.Костенко та ін., на обох рівнях художньої
культури – умовно «високій» та масовій – починає домінувати девальвований під
культурним оглядом тип антимистецтва, зокрема кітчу. Тип, що перетворює вільну
й розумну людину у бездумного раба різнотипних політичних господарів –
будівників новітньої Вавилонської вежі неоімперіалізму. Перетворює у раба,
екзистенція якого, як і життя плебеїв Римської імперії, сумно залежить від
новітніх «хліба й видовищ». Сутність кітчу на прикладі американської
модерно-постмодерної повоєнної культури, її нівеляцію під впливом ідеології
ліберальної демократії (про неї свідчать «патефони продажної преси» та «лідерів радіобрех») добре виражає верлібр
Євгена Маланюка «Епос зачинається так…» (1963):
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Тоді
мовкнуть
Патефони
продажної преси,
Обнажається
лідерів радіобрех,
Криклива
косметика літератур
(Сміття
паперових бур!),
І
всі раптом побачать
Очима,
повними гніву,
Що
то все тільки розхлюпана
пазуха
кіновенери
Та
порожня гума презервативу –
Лірика
клоачного каналу
Електронічної
ери.
Однак вплив імперських ідеологій на
суспільну свідомість у сенсі її деестетизації, у сенсі підготовки до сприймання
явищ антимистецтва як мистецьких творів, у сенсі девальвації художніх ідеалів,
очевидно, не міг би бути ефективним без теоретичного обґрунтування схожих
настанов у сфері наукових досліджень. Показовим прикладом такої свідомої чи
неусвідомленої ідеологізації науки, що впливає на сформування хибних,
антихудожніх стереотипів у читацькій свідомості, може бути збірка есе Тамари
Гундорової «Кітч і Література» (К., 2008). Детальніше цій студії варто
присвятити окреме дослідження, однак тут важливим для нас буде лише механізм
девальвації у ній поняття популярного (і не лише) письменства.
Основними моментами, що прикро вражають у
роботі відомої авторки і не отримують пояснення з точки зору наукової логіки,
стають наступні: відсутність бодай робочого визначення поняття кітчу,
самосуперечливі уявлення про нього то як
чогось тотожного масовій культурі, то лише як «однієї з форм» її. То
дослідниця вважає кітч естетичним, то антиестетичним феноменом. Інколи авторка
наполягає на тому, що кітч антихудожній, культурно-деструктивний феномен,
породження імперської ідеології, космополітичний засіб культурної колонізації,
елемент постмодернізму (тобто «інший бік мультикультуралізму», що виступає в часи
глобалізації як «колоніальний кітч»). Але водночас кітч нею реабілітується та
виправдовується як засіб «секуляризації» та «демократизації» мистецтва, як
«людяність, чуттєвість, світло», як синонім масової літератури, а тому одним із
основних завдань цілої книжки вважає «зруйнувати міф про кітч як поганий смак і
показати, що кітч явно чи неявно присутній у багатьох літературних творах».
Еклектизований у такий спосіб термін «кітч»
унеможливлює наукове тлумачення, проте стає достатньо зручним засобом для маніпулювання
читацькою свідомістю. Причому виключно за бажанням дослідника, без будь-яких
наукових фактів. З одного боку, за допомогою цього поняття (тут кітч
розуміється як антимистецький феномен) дослідниця доволі непривабливо, навіть
тенденційно-негативно оцінює начебто «кітчеву» творчість одних авторів (при
цьому найбільше за «кітчевість» перепадає українським класикам –
І.Котляревському, І.Нечую-Левицькому, О.Кобилянській, Лесі Українці, Л.Костенко
та ін.). Особливо багато місця у роботі Т.Гундорової чомусь відводиться
демонізації роману Л.Костенко «Маруся Чурай». Виявляється, цей твір і
«патріархальний», й антижіночий, і «народницький», і «хворий на героїзм»
«романтизований кітч». Не випадково авторка позитивно розглядає типово кітчеву
інтернет-гру, фактично стьоб студентів «Могилянки» «Маруся Чурай. Мафія в
Полтаві» як «своєрідний спосіб лікування чи, точніше, хірургічного вилучення
ракової пухлини героїчного кітчу».
З
іншого боку, за допомогою цього самого терміну (тут кітч розуміється вже
«деміфологізовано» – як мистецький феномен, синонім популярної літератури)
авторка толерантно пояснює неабияку цінність інших авторів. Наприклад, ніякою «хворобою» чи «раковою
пухлиною», а зовсім навпаки – дотепними ліками, на думку авторки, постає кітч у
«піснях» Вєрки Сердючки чи «драмах» О.Подерв’янського: «Мета такого кітчу (у
Сердючки. – П.І.) – розсмішити й об’єднати людей, давши їм пародії на різні
комплекси».
Навіть наведені факти не дозволяють
розглядати роботу Т.Гундорової як об’єктивну, переконливу, власне наукову
інтерпретацію масової літератури чи кітчу (наукові елементи в ній, а є й такі,
просто розчиняються у переважаючій суміші елементів контроверсійних,
малонаукових, політичних). На жаль, перед нами, швидше, черговий квазінауковий
неофеміністичний міф про українську літературу як кітч, покликаний фальшувати
(«десакралізувати», за Л.Костенко) українську літературну дійсність в інтересах
неоліберальної колоніалістичної ідеології, як це часто спостерігаємо у роботах
й інших постмодерних інтелектуалів. От тільки після прочитань такого типу
текстів залишається нез’ясованим питання з питань: який для українського
вченого може бути позитивний сенс у девальвації національної літератури, хай
навіть і популярної? Чи не краще її просто вивчати? Гадаємо, наявність саме
наукових розвідок про популярні культуру, мистецтво, літературу унеможливить
спекулювання цими поняттями, унеможливить ані надмірну ідеалізацію, ані
незаслужену демонізацію їх.
Петро ІВАНИШИН,
доктор філологічних наук,
Науково-ідеологічний
центр ім. Д.Донцова
м. Дрогобич