Кітч. Десакралізація національних міфів

238

У країнах, які
вже мають міцну традицію осмислення питань масової (чи популярної) культури, до
якої зараховуємо і мистецтво та літературу, все ж спостерігається проблема із
її визначеннями. Так, наприклад, Раймонд Вільямс (у роботі «Keywords», Лондон,
1983) пропонує чотири визначення масової культури. По-перше, це «те, що
подобається великій кількості людей». Тобто, запитаємо ми, і, наприклад,
Шевченко, і Данте, і Пушкін, і Міцкевич, і Шекспір? Сумнівно. По-друге,
«низький різновид культури». Можливо. Але варто уточнити поняття «низький»,
оскільки, як пам’ятаємо, ще романтизм переконливо заперечив схожу класицистичну
тезу. По-третє, «культурні твори, свідома мета створення яких – здобути схвалення
народу». Не зовсім ясно, що мається на увазі під словом «народ»: прості, мало-
чи не­освічені класи суспільства? суспільство загалом? етнос? націю? І вже
зовсім загадковим постає феномен «схвалення»: це визнання, вшанування, купівля,
преміювання? визнання фахівцями-вченими?.. По-четверте, «культура, що її люди
створюють для самих себе». Чи мається тут на увазі один із типів художньої
творчості – «мистецтво для мистецтва», естетизм, декаданс та ін.? Чіткості й
однозначності тут дошукатися годі.

Отож насамперед
варто запропонувати власне робоче визначення лише одного (найбільш важливого
для філолога) із елементів маскультури – популярної літератури, спираючись на
ненігілістичні, буттєво-історичні гносеологічні досвіди та іманентну
українській епістемології національно-екзистенціальну інтерпретаційну традицію.
Природним чином, таке визначення буде передусім культурологічним – випливатиме
із врахування органічного входження популярної літератури у сферу художньої
літератури загалом, літератури – у сферу мистецтва, а цього останнього – у
сферу культури, найширшу можливу галузь, у якій пізнавальні феномени набувають
свого якнайповнішого розкриття.

Культуру варто
розглядати як, услід за Максом Вебером, сферу, що охоплює «усі вияви
духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої», або, за
Полем Рікером, як «комплекс цінностей», що конституюють народ як народ. Тобто
йдеться передусім про потужну духовнотворчу систему, систему людино- і націо­творення.
Оскільки культура є об’єктивацією духовності та історичного досвіду народу, то
вона завжди специфічно національна і неповторна. Безнаціональної,
універсальної, «загальнолюдської» культури досі не виявлено.

Культуру як
систему утворюють підсистеми – побутова, релігійна, політична, економічна,
наукова, філософська тощо культури, – між якими не останнє місце займає
культура художня – або мистецтво. Під мистецтвом, яке є органічною частиною
національної культури,  «найчастіше
розуміють специфічну – художню форму суспільної свідомості та людської
діяльності, в якій органічно поєднується образне пізнання дійсності з творчістю
за законами краси та добра і яка є найважливішим засобом естетичного освоєння
світу та невичерпним джерелом національної екзистенції» (В.Іванишин). Як і всі
інші види культури, культура художня обов’язково здійснює культивування
духовності, тільки робить це за допомогою образної дійсності. У залежності від
специфіки образотворення виділяють низку видів мистецтва: музику, графіку,
живопис, скульптуру, архітектуру, театр, оперу, балет, кіно та ін. Між ними
вирізняється красне письменство – художня література, – яка створює образну
дійсність засобами людської мови.

Варто зауважити,
що художньою літературу робить відповідність критеріям художності (художності
як ідеї мистецтва). Критеріїв, із врахуванням об’єктивних та суб’єк­тивних
факторів, можна назвати досить багато, однак до атрибутивних, неодмінних варто
віднести лише три. Йдеться насамперед про «техне», за допомогою якого пізнаємо
та оцінюємо естетичний рівень художності на субрівні зовнішньої форми. Тобто за
його допомогою дається оцінка майстерності володіння автором художньою мовою та
мовленням. Другим критерієм є ейдологічність (образність) твору, яким
оцінюється естетичний рівень художності на субрівні внутрішньої форми. Йдеться,
отже, по образотворчу майстерність автора. Нарешті третій критерій – духовно­творча
телеологічність – стосується оцінки змістово-смис­лового, інтенціонального
рівня твору.

Духовно-історичні
досвіди різних народів показують нам, що жодна культура не може обійтися без
популярного рівня в межах кожної зі сфер (від релігійної до філософської) свого
існування. Тому прикладів популярного мистецтва і, зокрема, літератури можна
віднайти дуже багато і в ме­жах націо­­­­­нальної, і в межах світових традицій.
Уже у фольклорі та давній літературі можна помітити тяжіння певних жанрів до
масового типу створення та побутування. Ідеться, наприклад, про коломийки,
анекдоти, жартівливі (особливо весільні, козацькі, стрілецькі) пісні,
колискові, бувальщини, побутові казки, байки, інтермедії, італійську комедію
масок, французькі фабльо, німецькі шванки та ін. Не випадково не лише художня
література, а й, наприклад, українська естрадна лірика (В.Івасюк, І.Білозір,
І.Попович та ін.) активно використовувала фольклорний потенціал для створення
своїх творів. До апробованих жанрів популярної літератури відносять
пригодницьку літературу, детективну літературу, наукову фантастику, дитячу й
підліткову літературу, фентезі, а також жіночі романи, вестерни, триллери та
ін. У межах найбільш впливового на сьогодні кіномистецтва достатньо якісними
можна вважати такі масові твори, як «Сім самураїв», «Чудова сімка»,
«Апокаліпсис», «Хоробре серце», «Холодна гора», «Хрестоносець», «Затоічі»,
«Хроніки Нарнії», український серіал «Украдене щастя» та ін. Серед дитячих
мультиплікаційних фільмів прикладами якісного популярного мистецтва можна
вважати голландський серіал про гномів-смерфів, радянські стрічки «Вінні Пух і
всі, всі, всі», «Жив-був пес», серії мультфільмів про козаків, сучасний
український серіал «Лис Микита» та ін.

Варто
підкреслити, що у різних історико-соціальних контекстах масове мистецтво
набирає різного характеру та різного рівня художності. Очевидно, що естрадний
поп-арт шістдесятників вигідно відрізняється у всіх відношеннях від різномовної
«попси» наших днів. Крім того, художній рівень масового мистецтва безпосередньо
залежить від загального мистецького рівня тієї чи іншої культури. Чим
вищий  цей загальний мистецький рівень,
тим більш якісними, художніми будуть і твори масового мистецтва. Характерним
може бути приклад негативної оцінки у середині ХІХ століття Миколою Гоголем
романів Олександра Дюма, оцінки, даної з позицій високохудожніх стандартів
тогочасної літератури. Тоді як сучасним поколінням читачів, в умовах прикрого
зниження рівня якості красного письменства, ці твори часто сприймаються як
зразки вже не масової, а художньої літератури.

Іншу картину
спостерігаємо, якщо письмовий твір так чи інакше відповідає лише двом першим
критеріям («техне» й ейдології), але не відповідає критерієві духовнотворчої
телео­логічності. Так ми зустрічаємося із різновидом антимистецтва –
антилітературою. Йдеться про псевдомистецтво із деструктивною інтенцією
маргіналізації та знищення національної літератури, взагалі – мистецтва,
культури. Антихудожня образна система не ушляхетнює окрему людину, не формує
здорову національну свідомість, не відкриває сенс національного буття, а
навпаки: знелюднює індивіда, нищить націо­нальну ідентичність, фальшує
дійсність. Найчастіше спрямовує ці мистецькоподібні твори, покликані руйнувати
національну духовність, ідеологія культурного (чи культурологічного)
імперіалізму.

Антимистецькі, як
і  мистецькі, твори можуть існувати на
двох рівнях: а) так званому «елітарному» та б) масовому (чи егалітарному),
складно між собою переплітаючись. На масовому рівні твір антилітератури хоча й
відповідає двом першим критеріям художності, але не демонструє виразної
художньо-мовної та образотворчої майстерності. Власне у  межах популярного антимистецтва, зокрема
й  антилітератури, ми і зустрічаємося із
кітчем (чи кічем). Кітч – це низькопробне псевдомистецтво, характерні ознаки
якого – художній несмак, примітивізм, моральний релятивізм, ідейно-світоглядне
звиродніння; у ньому низькопробна естетичність прикриває антихудожню
інтенціональність.

 

Закінчення у
наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!