Кіно та інформаційна війна

«У вас державні чиновники багато говорять про самосвідомість… Водночас держава дуже недооцінює тих можливостей в прищепленні культури й самосвідомості, які може дати кіно. Кіно тут ефективніше, ніж низка указів, наказів і декретів».

Єжи Гофман

 
В Україні півроку  ніхто не очолював Державне агентство з питань кіно і стільки ж часу держава не фінансувала кінематограф. Здавалося б – кепсько. Однак фінансування таких фільмів, які з´являлися останнім часом, було б великим глупством. Бо країна нині в стані неоголошеної війни з Росією, а казна практично порожня. Тому давати гроші на кіновитребеньки (навіть якщо окремі з них одержують міжнародні призи) не варто.
Підтримати слід інше кіно (художнє і документальне), яке візьме кваліфіковану участь в інформаційній війні з Росією. Фільми мають бути на високому професійному і творчому рівні, щоб їх можна було демонструвати не лише в Україні, а й у міжнародному кінопрокаті. І не тільки, щоб заробити гроші, а й для поширення наших ідей.
Росія не шкодує величезних коштів, щоб у ЗМІ паплюжити Україну. Й поступово це, особливо через телебачення, впливає на свідомість іноземних громадян. Не протистояти цьому – державний злочин. Бо, програвши інформаційну війну, ми можемо програти й дипломатичну.
Наші громадяни дивуються, чому керівництво кількох провідних європейських держав неприхильно ставиться до українських спроб приборкати нашу північно-східну Вандею. Хоча чудово знають, що наша країна воює не з якимись сепаратистами, а з військово могутньою Росією. Причиною такого ставлення є не лише інтереси певних бізнесових структур, які не бажають загострювати конфронтацію з Росією і всіляко тиснуть на свої уряди, а й те, що, завдяки російській пропаганді, народи європейських країн починають думати: чи справді Росія вчинила агресію й порушила міжнародні угоди, захопивши Крим та чи справді вона неправа, приборкуючи бандерівців? Адже хіба не заради встановлення демократії і припинення геноциду албанців проводили військову операцію західні  держави в Косово? В європейських країнах існує хоч якась демократія. Там уряд, якої б думки він не дотримувався, має рахуватися з думкою громадян, бо інакше цей уряд зметуть на найближчих виборах. Тому вплив на свідомість рядових європейців значно реальніший, ніж вплив на уряди цих країн. Та що там Європа! У США активно ведеться проросійська пропаганда. І російською, і англійською. Це коштує Росії великих грошей, але її влада, знаючи вплив пропаганди, їх не шкодує.
Ми ж практично нічого не протиставляємо цьому. Щось намагається робити українська діаспора, та вона, порівняно з російською, нечисленна і, порівняно з російськими можливостями, бідна. Українські діаспорні видання читають українці, які ще не забули рідну мову, то який сенс їх агітувати, якщо вони і так на боці України?
До мене нещодавно звернувся власник двох нью-йоркських російськомовних кабельних каналів з пропозицією транслювати українські новини російською мовою. Скільки він не намагався самотужки зв’язатится з нашими телеканалами, все марно. Мені вдалося з’єднати його з продюсером 5-го каналу Юрієм Стецем і за три хвилини проблема була вирішена, бо Стець людина розумна і мобільна. Я потім поцікавився, чому на інших каналах американцеві відмовили. Відповіли: «Ми знаємо, цей хитрун захотів, не вкладаючи ані копійки, заробити на нас гроші!..» А я їм у відповідь: «Ну і що? Нехай його метою є гроші, але нам, тобто країні в цілому, це вигідно: не вкладаючи грошей, розповідати американцям про справжній стан речей в Україні». А вони: «Підозріло, що це російськомовний канал, який хоче подавати наші новини російською мовою…» Господи! Хоч марсіанською, тільки була б від цього користь!
Я не раз намагався зв’язатися з нашими, так би мовити, ідеологічними інстанціями. Казав: «Давайте я вам допоможу вести пропагандистську війну. У мене є досвід з чеченської війни, на якій мені вдавалося досить успішно розкладати російські війська. Я робитиму це безплатно». Мені не відмовляли, навіть дякували, але… так і не зверталися. В Чечні я, по-перше,  знімав попагандивні відеоролики про звірства російських солдатів (для чеченців і закордону), по-друге, писав вірші та пісні (їх розповсюджували на касетах) для російських солдатів.
Ще за часів Ющенка я запропонував зняти автобіографічний фільм про долю східноукраїнського підлітка у лавах УПА. З неймовірним скрипом його включили до тематичного плану, але настала ера Януковича і фільм, зрозуміло, так і не дали зняти.
Тепер я написав безсумнівно вдалий трагіфарс «Страшний суд». Це попередження про наслідки путінської політики. При чому в формі, яка поза всякі сумніви зацікавить широкого глядача. Буду подавати на розсуд кіноагенства. Шансів мало. Бо там, якщо зрідка й звертаються до української теми, то в суто етнографічному, так би мовити, поетичному вигляді, в якому пересічний глядач кіно ніколи не сприймав, не сприймає і сприймати ніколи не  буде.  Однак пропагандивну роботу варто вести в тих жанрах, які до вподоби  глядачу. Лише тоді це вплине на його свідомість.
Я глибоко переконапний, що в теперішні часи треба перш за все робити контрпропагандивні фільми  і всіляко опікуватися їхнім розповсюдженням в країні та за її  межами, навіть у Росії, не шкодуючи на це бюджетних грошей. Гарантую, що кожний такий вдалий фільм значно ефективніший за залп із двохсот гармат.
Однак боюся, що бракує сірої мозкової речовини в головах тих, хто опікується державною  пропагандивною сферою.