"Кіно – небезпечна гра"? До 120-ї річниці з дня народження Михайла Булгакова

161

Телепрочитання «Белой гвардии»
М.Булгакова О.Роднянським та його однодумцями далеке від змісту та духу
оригіналу

 

Опоненти мають вагомий аргумент: справді, чергова кінозустріч з романом
М.Булгакова «Белая гвардия» постане перед публікою вірогідно лише цьогорічної
осені, й тому – чи є смисл обговорювати те, чого покищо немає в природі?

Але виходить, що є.

Назвемо лише дві визначальні причини.

Перша – культуротворча, мистецько-моральна.

Один з ідеологів реалізації кінопроекту О.Роднянський (відомий автор
телепроекту «Канал «1+1») декларує в «Комсомольской правде» (29.01 2011)
понадзавдання культури – «бути інструментом, що утримує людину від озвіріння».
Зауважуючи, що «телебачення спрощує світ.., а далі люди, озброєні спрощеною
моделлю світу, виходять на вулиці й діють у відповідності з цією моделлю. Ці
дії, як правило, неефективні й невдалі, а в гіршому випадку призводять до
трагічних наслідків», О.Роднянський слушно стверджує: «Кіно – це завжди
небезпечна гра».

Отже, генеральний продюсер нової кіноверсії «Белой гвардии» декларує
традиційні гуманні мистецькі позиції, котрі також, нібито, поділяє його
однодумець режисер С.Снєжкін.

Друга причина – це пошук відповіді на запитання: «Де проходить межа між
намірами творців нової «Белой гвардии» і реалізацією їхнього кіноваріанту? Або
скажемо інакше: чи дотримуються автори нової кінострічки заявлених ними
принципів творчості?

Маємо прецедент зі згадуваним у нинішніх дискусіях фільмом «Адмірал»
(режисер А.Кравчук, автори сценарію З.Кудря та Ш.Райян) з тим же К.Хабенським у
головній ролі. В майбутній «Белой гвардии» цей актор грає теж головного героя ?
О.Турбіна).

В кульмінації «Адмірала» з’являється офіцер й доповідає О.Колчаку, що
український полк колчаківської армії перейшов на бік «червоних» ( в рапорті,
ясно ж, вжито слово не «перешел», а «предал»). Зрозуміла реакція адмірала й
російських кіноглядачів…

Факт цей реальний. Серед полків, котрі складали сибірську армію
О.Колчака, були частини, укомплектовані з сибірських та далекосхідних
українців-переселенців та наших військовослужбовців, котрі проходили службу в
тих далеких краях. Прибулий на фронт розпропагований анархістами та
більшовиками полк (курінь) імені Т.Шевченка поблизу станції Сарай-Гір
Самаро-Златоустівської залізниці відмовився виконувати накази колчаківського
командування.

Але правда і в тому, що фронт тоді ж залишили ще чотири неукраїнські
полки та інші частини, зокрема Бугульмінський полк. Про них у рапорті ані
слова: тобто не йдеться у фільмовому рапорті, бо автори «Адмірала» мали своє
заполітизоване зрозуміле «понадзавдання».

Тому немає сенсу говорити про третю причину попереднього обговорення
майбутньої кінострічки: досить двох перших, щоб зробити висновок, що нова
«Белая гвардия» не стане поряд з майстерною екранізацією «Собачьего сердца»
М.Булгакова і його ж таки «Мастера и Маргариты» В.Бортка, як не продовжить вона
список вдалих фільмів С.Снєжкіна, наприклад, «ЧП районного масштабу» чи «Квіти
календули»…

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ – НЕ УКРАЇНЕЦЬ, АЛЕ КИЯНИН

 

Батьківщину не обирають. Тому
любов автора «Белой гвардии» до Києва природна – він тут народився, в місті на
Дніпрі 3 травня 1891 року, й остаточно вимушений був залишити його 1919-го).
Київський період знайшов свій мистецький відгук, крім роману «Белая гвардия», в
творах М.Булгакова: «Мастер и Маргарита», повістях, зокрема «Собачье сердце»,
інших творах. В київський період життя майбутнього Майстра сформувалися засади
його світогляду й естетичних уподобань.

Зараз нас цікавлять насамперед
два роки: кілька місяців 1918-го, 1919-й та початок 1920-го, які визначили
людську й мистецьку долі, тематику творчості майбутнього письменника. Після
закінчення Київського університету від літа 1916 року М.Булгаков брав участь у
І світовій війні на Південно-Західному фронті. До Києва повернувся навесні
1918-го. В одній з анкет писав: «1919
року, проживаючи у Києві, я послідовно закликався на військову службу як лікар
всіма владами, що захоплювали місто
». Спочатку був мобілізований до армії
Української Народної Республіки, звідки дизертирував. Коли Київ захопили
частини російської «червоної» армії, М.Булгаков вимушений був одягти
червоноармійську форму. Не встановлено, чи він потрапив у полон, чи за власним
бажанням перейшов до «білої» армії, але вже у вересні-жовтні 1919-го служив у
Добровольчій армії на Північному Кавказі (командуючий генерал І.Ерделі). У
кінці березня 1920 року ВСЮР (Вооруженные силы Юга России) зазнали поразки й
через Владикавказ відступили в Грузію. М. Булгаков у ці дні захворів на тиф, і
його тодішня дружина Т.Лаппа (познайомися у Києві 1908, одружилися 1913-го,
розлучилися 1924), яка перебувала з чоловіком на фронті, не відважилась вивезти
його в обозі відступаючих військ до Новоросійська, а звідти в еміграцію
(М.Булгаков не пробачив їй цього).

 З Владикавказу М.Булгаков не повернувся до
Києва, боячись переслідування більшовицької влади за службу в «білій гвардії»
(як тяжко хворий він уник відповідної перевірки в ЧК на Кавказі). Восени 1921
року виїхав до Москви, де прожив до кінця своїх днів, присвятивши себе
літературній творчості й ніколи не повертаючись до медицини.

 З північної столиці, що переживала складні
часи, М.Булгаков писав матері: «Найприємнішими
спогадами останнього часу для мене – вгадайте ? є що? Як я спав у вас на дивані
та пив чай з французькими булками. Багато я віддав би, щоб хоча на два дні
знову так полежати, попивши чаю й ні про що не думаючи. Так занадто втомився
».

 До Москви М.Булгаков поїхав без грошей і
речей, лише з твердою рішучістю завоювати своє місце в літературі. Через два
місяці мати померла, а син не зміг приїхати до Києва попрощатися з нею. В
одному з листів київському другові юності О.Гдешинському М.Булгаков писав: «Отже був я в Купецькому (нині паркова зона
навколо новозбудованого київського Тетру ляльок. –  В.А.), дивився на вогні на Дніпрі, згадував
своє життя. Коли вдень йшов парком, дивне почуття вразило мене. Моя земля!
Смуток, солодкість, тривога
! (акцент В.А.)» Будинок на Андріївському увійде
в романи «Белая гвардия» та «Мастер и Маргарита». Письменник жив тут в 1906-13
роках та 1918-19-му.

 Родина Булгакових прибула до Києва з
Великоросії, власне, Орловщини (історично ? колишня Чернігівщина). Належала до
тих київських лояльних до влади родин, які вважали Київ містом Російської
імперії.

 Як сприймав письменник Україну (у М.Булгакова
це основна назва рідного для нього краю: не Малоросія, а саме Україна), чи знав
українську мову?

 Це важливий момент не лише для нинішньої
суспільної дискусії, збуреної пропонованою екранізацією «Белой гвардии», а й
для спроби зрозуміти витоки упередженого ставлення частини вітчизняної еліти до
М.Булгакова.

 Трагічний програш Російської імперії у
збройному протистоянні з Японією, поразка у Першій світовій війни, події 1905
та 1917 років у внутрішньому житті північної монархії – ці та інші факти гаряче
обговорювалися російською інтелігенцією. Що внаслідок більшовицького заколоту
польське царство та фактично автономна Фінляндія вирвуться з імперських обіймів
– було безсумнівним.

 Це злило й М.Булгакова: «…ни один черт не
знал, кстати говоря, что в ней творится и что это за такая новая страна –
Польща» («Белая гвардия»).

 Через 5 років сучасник М.Булгакова поет
В.Маяковський майже повторить ці слова:

 «На польський – выпяливают глаза

в тугой полицейской слоновости –

откуда, мол, и что это за

географические новости?»

 «Стихи о советском паспорте».

 

 Отже, з Польщею та Фінляндією якось зрозуміло,
а як бути з Україною? «Мать городов русских» на очах у сучасників автора «Белой
гвардии» перетворилася в столицю Української Народної Республіки!

 Університетський випускник, начитаний і
талановитий М.Булгаков не міг думати примітивно й невігласьки відкидати новий
геополітичний факт. Навіть якщо на нього падали тіні нібито
німецько-австрійського впливу, про що безперестанно торочили
пропагандисти-українофоби. Пронімецький чи проавстрійський міфи не дають
спокійно спати й нинішнім їхнім однодумцям (зауважимо, що з таким же успіхом
можна говорити й на тему профранцузьких чи пропольських, чи навіть
проскандинавських міфів – на початку ХХ століття геополітичний інтерес до
України як незалежної держави досяг свого апогею (вершини). Чи не єдиною
країною, котра не мала виваженої політики щодо тодішньої України, були США).

 Саме тому в «Белой гвардии» з’являється
авторський монолог-діалог:

«Дело в том, что Город–Городом.., а вот что делается кругом, в той
настоящей Украине, которая по величине больше Франции, в которой десятки
миллионов людей, ? этого никто не знал. Не знали, ничего не знали, не только о
местах отдаленных, но даже – смешно сказать – о деревнях, расположенных в
пятидесяти верстах от самого Города. Не знали, но ненавидели всей душой (акцент
В.А.). И когда доходили смутные вести из таинственных областей, которые носят
название – деревня, о том, что немцы грабят мужиков и безжалостно карают их,
расстреливая из пулеметов, не только ни одного голоса возмущения не раздалось в
защиту украинских мужиков, но не раз, под шелковыми абажурами в гостиных,
скалились по-волчьи зубы и слышно было бормотание:

? Так им и надо! Так и надо; мало еще! Я бы их еще не так. Вот будут
они помнить революцию. Выучат их немцы – своих не хотели, попробуют чужих!

? Ох, как неразумны ваши речи, ох, как неразумны.

? Да что вы, Алексей Васильевич (Турбин.В.А.)!.. Ведь это такие
мерзавцы. Это же совершенно дикие звери. Ладно. Немцы им покажут».

 Як бачимо, письменник прагнув зрозуміти, що ж
таке насправді є його батьківщина ? Україна? Яке її сьогодення й майбутнє.

 Хрещеним письменника (колегою й приятелем
батька) був професор Микола Петров – член-кореспондент С-Петербургської
Академії наук, видатний український літературознавець. Його присутність в
родині Булгакових, спілкування з ним не могло не вплинути на світогляд
майбутнього письменника. Тим більше, що майбутній Майстер захоплювався
філософією Григорія Сковороди. Від Миколи Гоголя та цього мандрівного
мислителя, від батька – професора Київської духовної академії перейняв М.Булгаков
світ своїх образів-символів, що існував поза простором і часом. Давні мудреці
мали свою мову особливу, ? писав Григорій Сковорода, ? вони відтворювали думки
свої образами, ніби словами… Хай вчить без притчів той, хто пише без фарб!
Знаєш, що скоропис без фарб, а живопис пише фарбами…

 Під притчею тут розуміється, насамперед,
метафора, алегорія.

 Герої «Белой гвардии» дискутують:

Шервінський: «Край украинский, здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой
мове своей…
»

 Турбін: «Пять
процентов, а девяносто пять – русских
!..»

 В «Белой гвардии» читаємо: «…Царский сад.
Старые, сгнившие черные балки парапета не преграждали пути прямо к обрывам на
страшной высоте. Отвесные стены, заметенные вьюгою, падали на нижние далекие
террасы, а те расходились все дальше и шире, переходили в береговые рощи над
шоссе, вьющимся по берегу великой реки, и темная скованная лента уходила туда,
в дымку, куда даже с городских высот не хватает человеческих глаз, где седые
пороги, Запорожская Сечь, и Херсонес, и дальнее море».

 Викладачі Київської гімназії, зокрема,
словесник Тростянський, котрий з третьокласниками-гімназистами здійснив
екскурсію пароплавом до дніпровських порогів, пробуджували і виховували у
Майстрові любов до Києва, Дніпра…

 Мимоволі виникає запитання: чи став би
Булгаков Булгаковим без Києва, без унікальної атмосфери його рідного краю,
створеної тисячолітньою історією та традиціями?

 Очевидно, що ні.

 Автор «Белой гвардии» та «Мастера и Маргариты»
залишив своїм нащадкам багато нерозгаданих таємниць. Проблема його
самоідентифікації – одна з них.

 Щодо української мови, то письменник знав її
так, як знають її багато хто з сучасних киян: без проблем розуміють, але не
використовують, віддаючи перевагу російській.

 У щоденнику О.Булгакової (третьої дружини письменника)
на сторінці за 25 червня 1937 року читаємо: «М.О. купив на Арбаті український
словник».

 В рукописах М.Булгакова досить часті
українізми (під час друкарського набору видань творів Майстра вони вилучалися з
тексту насамперед через незнання редакторами української мови).

 Більшість зі сказаного вище про М.Булгакова
стосується й інших київських російськомовних письменників, зокрема І.Еренбурга,
Л.Копєлєва, М.Алданова, А.Кузнєцова, М.Ушакова, В.Нєкрасова… Коли останній,
висланий за межі СРСР, раптом заговорив чудовою українською на хвилях
радіостанції «Свобода», його приятелі й колеги по літературній творчості були
страшенно вражені (знову ж оте: знають, але не говорять).

 Виникають суперечки й щодо нібито
українофобства А.Ахматової, інших письменників, доля яких пов’язана з Україною.

 Не вдаватимемось у деталі, зауважимо лише, що
саме Ахматовій-Горенко належить найкращий переклад визначальної для творчості
І.Франка книги «Зів’яле листя».

 Саме Б.Пастернак високохудожньо переклав на
російську поему Т.Шевченка «Марія» й блискуче проаналізував цей твір.
Поет-лавреат Нобелівської премії зауважив: «За важливістю, безпосередності
впливу на мене й удачі результату Шевченко для мене стоїть відразу за Шекспіром…»

м. Київ

Закінчення в наступному числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!