"Кіна не буде". Друга серія

118

Закінчення. Початок у ч. 5

То чому ж Стівен Кінґ може, а
наші потенційні нобелянти – ні? Відповідь проста: мова романів американського
страхача мало чим відрізняється від мови середньостатистичного сценарію.
Залишається туди ввести розпланування, зробити розкадровку й можна давати у
виробництво. Вам потрібна детальніша інформація, як бути романістом сценарного
типу? Візьміть працю Кінґа «Як писати книжки. Мемуари про ремесло». Одна з
найголовніших його заповідей – «ніколи не розповідай того, що можеш показати».
Отак коротко і страшно. Тому Кінґа, як і його братів по розуму, я радше не
читатиму, а дивитимусь. Та, на щастя, віднедавна у нас теж з’явився автор, чиї
романи можна розглядати як повноцінні сценарії. «Покажіть мені ще книжку, за
якою можна одразу знімати кіно. Покажіть мені сучасного письменника, який
розповідає про події, а не якісь безкінечні рефлексії…» Це куратор книжкового
конкурсу Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало так висловилася про Ірину Чернову (вона ж
Люко Дашвар). Хоча самій кураторці, як і багатьом іншим фемінізованим ягідкам з
українських кущів, тоді найбільше припала до душі рефлексійна жувачка від
Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки». Гм і ще раз гм… А пані
Чернова-Дашвар, видно, недарма відвідувала сценарні курси голлівудського
професора Р.Криволіна. На її рахунку вже чотири книжки, за якими «можна одразу
знімати кіно». Щоб ви й не сумнівалися: знімають. І за абсурдністю воно,
повірте, нічим не відрізнятиметься від голлівудських зразків.

Дозволю собі ще одну цитату з
мемуарів С.Кінґа: «Критики й професори завжди ставляться до успіху в публіки з
підозрою. Часто ця підозріливість виправдовується. В інших випадках вона
використовується як привід не замислюватись». Але якщо після аналізу тексту
підозра перетворюється в упевненість, тут уже, як то кажуть, і булька вам у
руки. Золота. Звичайно, цінність книжки в кінцевому підсумку перевіряється не
критиком, а читачем. Але хто ж, як не критик, найперше усвідомлює: про
інтелектуальний рівень народу найкраще свідчить рівень його масової культури.
Не аналізуватиму мови книжок Люко Дашвар(а): як я вже натякнув, мова –
сценарна. І не їздитиму по тих ляпах, про які вже неодноразово писали
рецензенти. Просто запитаю авторку й режисерів та продюсерів, яким пощастить
екранізувати її оскароносні твори: ви здаєте собі звіт, про яке село йдеться в
романосценарії «Село не люди»? Із книжки випливає, що це – село початку ХХІ
століття. То в яких же найзабитіших селах ви бачили дебілів, котрі заливають
собі у члени гарячий парафін? У яких це селах ви нині бачили дикість
первіснообщинного ладу, помножену на мораль часів сотника Забрьохи з його
полюванням на відьом? Які це села в наші дні до цурки вигоряють через пожежу в
одній хаті? Може, ви переплутали наші глиняні мазанки з дерев’яними расєйськими
ізбушками? Так, щоденна виснажлива селянська праця огрублює людей, робить їх
черствішими, але де ви чули, щоб у наші дні ціле село в одну душу перетворилося
на центр середньовічної інквізиції? Хай так, може, ваша кінологіка вимагає
утрирування аж до гротеску, але як тоді в тому дебільно-лютому середовищі
взагалі могла вирости така добра і чиста квітка, якою ви подаєте вашу героїню і
яка, видно, взагалі не знала цивілізації та й розумом недалеко відбігла від
своїх товаришів-імбецилів, про що свідчить ота еротика у ротика й подальший
діалог на початку книжки… Вже й не дивуєшся, що у вашому романі «Рай.Центр»
досвідчений терапевт із містечка поведінкою та мовою нагадує радше сільського
дядька родом із ХІХ століття, котрий не вчився п’ять років в обласному (чи й
столичному) медінституті, не проходив три роки інтернатури й спілкувався
переважно з телятами. Може, ви переплутали, й він у вас не терапевт, а
ветфельдшер?.. Вам воно, може, й нічого, ви авторка трьох карколомних
бестселерів, а як же глядачі ваших майбутніх фільмів? Адже коли читаєш книжку,
дурниці якось губляться, згладжуються вдалими діалогами, а в кіно ж вони всі –
як на долоні!

Втім, закінчу з письменниками,
які «воліють не втручатися у кінопроцес». Запитайте Оксану Забужко, чи зможе
вона зі свого талмуда «Музей покинутих секретів» зробити вартісний
кіносценарій? Та ще не народився сценарист, на таке здатний! У своїй замітці
Аліна Денисенко пропонує екранізувати романи В.Домонтовича – «небуденні історії
про почуття кохання без приторних геппі-ендів». Заберіть у В.Домонтовича його
теоретизування, розмисли про мистецтво, про почуття, про шляхи і долі (коротше,
балаканину) – й на екрані залишаться якраз-таки звичайнісінькі любовні історії,
прості, як диполі води. Також культурна оглядачка пропонує до екранізації
«романи» Карпи, Жадана, Пиркало, Дереша… Як ви собі уявляєте твори цих людей на
екрані? Зокрема «Депеш мод» Жадана та «Зелену Маргариту» Світлани Пиркало, які
побудовані на нотатках про все що завгодно, тобто на тій-таки балаканині? Що ви
побачите на екрані, якщо хтось візьметься робити фільм за текстом Карпи «50
хвилин трави»? Про літературного трупа Дереша мовчу. Він сам за себе сказав в
інтерв’ю журналові «Azh». На запитання, чи не задумувався він про екранізацію
своїх текстів, вундеркінд відповів: «Задумувався і неодноразово. Вже навіть
сценарій бралися писати, але постійно, як тільки заходила мова про реалізацію
планів, щось постійно наламувалося. Значить, ще просто не час». Та хто
візьметься стулити фільм із його пустослівного «Архе»? Як акторці, котра
гратиме його Терезку, втілювати, скажімо, таке: «Унаслідок вервиці малопомітних
синхронізмів Терезка опинилася перед геометрією»? Або як вона зможе виразити,
що в Терезчиній голові «шалено впучуються гіперсфери, потріскують фрактали,
самозаковтуються пляшки Кляйна»? Як оператор має показати, що «у повітрі висіла
причинність кіно» чи «скриплячими лабіринтами прострочені в безодню висоти
будинку забивали памороки»? Справді вийде причинне кіно… Або взяти Дерешів
«Намір!». Хлопчина мав намір написати книжку, отож сів і погнав: куди, мовляв,
вивезе. Не вивезло, а завезло… Почав із феноменальної пам’яті героя, а звів до
того, що він мандрує в інших вимірах. До чого тут пам’ять? І правильно Гоца
Драла дала від того пентюха драла. Хоча перед тим іще йому дала. Екранізації в
Дереша піддаються три інші книжки, але ж то все авторизований перекрад із
зарубіжних авторів… Аби завоювати масового глядача, не обов’язково знімати, як
хтось бігає з пістолетом чи розмахує козарлюзькою шаблею. Фільм може нагадувати
ток-шоу (згадайте хоч би хрестоматійний радянський «Гараж» чи голлівудський
«Екзамен»). У фільмі може переважати не дія, а саме лише очікування дії, як-от
у малобюджетці «Паранормальне явище», взагалі наполовину знятій любительською
камерою. Але так, як головним героєм гоголівського «Ревізора» є сміх, у деяких
фільмах цим героєм має бути глядачева напруга. Якщо її нема – немає й фільму.

Не рятує деяких сучасних
літераторів навіть те, що у своїх творах вони повторюють кіноштампи. У першому
«Жарті» Винокурової-Садиченко письменниця Милка дуже вже нагадує письменницю з
кінофільму «Сміття» («Переробка»). Вона так само потрапляє в коло вигаданих нею
ж персонажів, для яких немає місця ні в реальному, ні в художньому просторі.
Історія Милки теж будується на проблемі пам’яті/забуття. І так само, як у
кіногероїні, в Милки є її двійник, який дописує за неї новели, що мають
властивість збуватися. «Першими до мене прийдуть діти» О.Жупанського відгонить
екранізованим романом С.Кінґа «Діти кукурудзи», а всі оті його «стражі» та інша
фурнітура нагадують «Матрицю». Наскрізь кіношне оповідання І.Гаврилюка
«Замурувати демона» (журн. «Дніпро» №5, 2010). Та й починається із того, що
тато з донькою «збивають» на дорозі жінку-привида. Подібний зачин має добрий
десяток фільмів, починаючи «Фантомами» й закінчуючи жахастиком «31-й кілометр».
За кіношними ефектами погналася й Анастасія Байдаченко в книжці «Нічого
особистого». Якщо в першій половині твору авторка вдається до агресивної
публіцистики за зразком С.Мінаєва та Ф.Беґбедера, то надуманість і
непереконливість кінологіки в другій половині все перекреслює. Повість не
просто розколюється, вона розсипається.

Послідовне й наполегливе
подолання неадекватності на трьох вказаних рівнях кінопроцесу реанімує
українську кінематографію – той пласт нашої культури, який нині лежить пластом.
І першим кроком має бути створення текстів спеціально для фільмування, тобто
сценаріїв. А в основу сценарію має лягати не «своє прочитання» того чи того
твору, а вилучена з твору сценарна ідея. Найвдалішим прикладом є віршований
фейлетон Степана Олійника «Пес Барбос і повчальний “крос”», екранізований мало
кому на той час відомим режисером Л.Гайдаєм. У фейлетоні від початку й до кінця
виписано дію, і саме дія лежить в основі кожного захопливого фільму. Якщо ця
дія затягнута, незрозуміла або ж фільм узагалі є набором красивих картинок, –
він приречений, але не на успіх. Легендарний фільм «Лебедине озеро. Зона» на
початку розтягнутий так, що рідкісна птиця-глядач долетить бодай до його
середини. Надмірна епічність, відсутність динаміки та психологічної напруги –
це не ознака елітарного кіно, це ознака нудного кіно. Якби комусь брязнуло в
голову екранізувати, даруйте за тавтологію, «екранізований роман» Левона Лайна
«Інтелігент», ми мали б фільм у стилі «нудьга зелена». Те, чим цікавий цей
літературний експеримент (порівняйте з повістю Хвильового «Іван Іванович»), від
зіткнення з десятою музою просто вмерло б.

Отже, немає сценарної ідеї –
немає сценарію – немає кіно. А щоб кіно було – дарую всім зацікавленим свою сценарну
ідею. Чоловік одружується з дочкою професійної біляшниці. Замість медового
трахання приймака одразу ж включають у бізнес: на його плечі лягає пошук
чотириногого м’яса для майбутніх біляшів. Конкуренція росте, а котиків і
собачок дедалі меншає. Отож приймак відкриває полювання на людей… По всій
окрузі зникають дорослі та діти, ширяться чутки про маніяка. Міліція збилася з
ніг, розшукуючи зниклих, яких регулярно уминає в біляшах. Додамо сюди факт,
оприлюднений прес-секретарем президента Ющенка Іриною Ванниковою: пан
президент, проїжджаючи поблизу Пирятина, часом зупинявся й купував у бабок
пиріжки, чим шокував і неабияк напружував охорону. Отож одного разу ліберальний
демократ натрапляє на нашу біляшницю. І все б нічого, та, як на зло, перша
особа держави отруюється її продукцією. Скандал зчиняється – на рівні
діоксинового. Служба безпеки України від українців і вся королівська рать за
гарячими слідами виходять на продавчиню біляшів, а вже знайти в посадці
неподалік її хати могильник із вивареними людськими кістками – справа техніки.
Й тут президент скидається на ліжку в холодному поту: вся ця канібальська
історія йому приверзлася. Ще під враженням від бачених уві сні знущально
вискалених черепів він їде на роботу й того ж дня на зустрічі з пресою вкотре наголошує,
що саме за його президентства буде поставлено крапку у справі Георгія Ґонґадзе…

Такий фільмик і я б подивився!
Можна навіть замаскувати під документальний, щоб страшніше було. І напхати
масними деталями – фізіологічними й політичними. Може, Віктор Андрійович навіть
згодиться сам зніматися в ролі президента. Але чому, спитаєте ви, я власними
руцями не зліплю з цього гідний «Коронації слова» сценарій? Бо, по-перше,
створіння я ліниве, як мумія Лєніна, а по-друге, не хочу забирати хліб у цілої
зграї дипломованих сценаристів, яка вперто не бажає перетворюватись на дієву
армію. Отож поки кіна немає, я вам заспіваю колискову:

Навіщо нам воно, оте кіно?

Ходімо в сон. Там значно цікавіше!

Там те, чого не висловити віршем,

В 3D-форматі нам давно дано…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!