Вам подобається українське кіно? Оце і я краще зайву годинку
посплю. То в чому ж проблема? Як на мій хлопський розум, проблема нашого кіно
полягає у трьох неадекватностях. Точніше, неадекватність – одна (вона і в
Африці неадекватність), але спостерігається на трьох рівнях фільмотворчого
процесу. Перший – рівень літературного матеріалу, другий – рівень режисерського
та сценаристського втручання в цей матеріал і третій – рівень зацікавленості
капіталу у власне українському кіно.
Переглянути (а то й передивитися) деякі українські фільми
мене спонукала замітка Аліни Денисенко «Кіна не буде» в рубриці «Культурний
оглядач» часопису творчої молоді «Смолоскип України» в №5 за травень 2010 року.
Я не оглядач, я глядач, але деякі констатації авторки – зокрема щодо
літературного боку справи – хотілось би прокоментувати. Бо не все ж хропіти над
шедеврами лавреатів Шевченківської премії.
Почну з третього рівня, бо саме з нього починаються всі
заупокійні речитативи над українським кіно. Ось що з цього приводу каже
культурний оглядач «Смолоскипа України»: «Російський уряд розуміє, що кіно –
хороший пропагандист. У нас або цього не розуміють, або не зацікавлені у
пропаганді. Хоча створення міфів про національних героїв ще ніякій країні не
зашкодило, лише сприяло ідентифікації і вирізненню себе на тлі інших». Усе ясно
і все точно, от тільки чому авторка в цій цитаті вживає слово «хоча», а не
конструкцію «саме тому й»? Саме тому й «не зацікавлені у пропаганді», що
«створення міфів про національних героїв» сприяє ідентифікації. Яка
ідентифікація українців на тлі «інших»?! Ви про що?! «Російський уряд розуміє»,
отож, залучаючи наші потужності й наших акторів, росіяни створюють
пропагандистські фільми, в яких, кажучи словами Олега Скрипки, «мочать і
опускають українців». І не тільки нас, а й грузинів, афганців, інші
національності. Про яке створення міфів ідеться, якщо навіть документальні
фільми про наших героїв на основі відкритих, загальнодоступних джерел майже не
мають шансів дійти до глядача? Простий приклад – художньо-документальний фільм
про Олега Ольжича «Я камінь з Божої пращі…». 2002 року цей фільм одержав
Шевченківську премію, і тоді ж я взяв інтерв’ю в автора сценарію, письменника й
дослідника Леоніда Череватенка. І він розповів про таке потужне «сприяння»
влади у з’яві цього фільму, що творча група вже була втратила надію колись цю
стрічку завершити. Більше того, в одному із владних кабінетів авторам узагалі
порадили… змити з плівок кілька кілометрів відзнятого матеріалу. Погляньте, які
люди були при владі тоді і які тепер, та подумайте: чи можуть неукраїнці й
антиукраїнці допустити, аби в нас з’являлися кінострічки на зразок фільму
«Кисневий голод» (1992), де простий український солдат протистоїть задушливій
атмосфері радянської армії, виборюючи право залишатися людиною і українцем. Про
яке українське кіно йдеться, якщо наші чиновники душать навіть дублювання
українською іноземних кінострічок? Часом буває просто смішно читати й чути наївні
репліки про українське кіно як засіб пропаганди, на які я наштовхнувся у
замітці Аліни Денисенко.
«Українські ж міфи примарні чи ледве живі. Шевченко з мечем
чи пістолетом не бігав, та і Леся Українка – не Жанна д’Арк. […] Фільм про
Олексу Довбуша сьогодні забутий, а Богдан Хмельницький уже набрид», –
скаржиться Аліна Денисенко. Справді, коли спершу белетризували, а тоді
екранізували підручник з історії України, це досі вже мало набити оскому. Про
козаків уже стільки нагопачено й накопичено, що кожен черговий фільм апріорно
сприймається не як новий, а просто як іще один. Порятунок? Просте і ємке слово
– ракурс! Ось його визначення у навчальному посібнику В.Березіна
«Фотожурналістика»: «Незвичайне, зверху, знизу або ж скошене відображення
об’єктів, предметів зйомки, що викривлює їхні природні пропорції.
Застосовується в образотворчому мистецтві й особливо в фотографії як
експресивний зображальний та виражальний прийом». Особливий погляд на постать,
подію чи тему, погляд не лобовий, а «скошений», незвичний – і всім цікаво:
спонсорам, знімальній групі, акторам і глядачам. Якось Григорій Штонь, один зі
сценаристів «Чорної ради» (2000, другим був М.Засєєв-Руденко), прохопився, що
хотів із Кулішевого роману зробити такий собі легкий український вестерн, але…
вийшло те, що вийшло. Може, в цьому зізнанні була частка мистецького
кокетування, але важить інше: зробити із загалом похмурого історичного твору
легкостравне кіно. Якби «оживити» того ж Шевченка тим давно відомим фактажем,
який використав О.Бузина, то могла б вийти захоплива комедія про академіка та
ще й одчайдуха-зуха, про його час і оточення. Доброю сировиною для сценарію
могли б також стати несценічна, хоча й поставлена в театрі Франка, п’єса
О.Денисенка «Сердечний рай» і трагіфарс С.Росовецького «Шевченко під судом». А
Леся Українка, хоч і не Жанна д’Арк, свого часу попросила грузинського студента
Нестора Ґамбарашвілі, який квартирував у Косачів, привезти їй із Грузії кинджал
– «як емблему боротьби з ненависним ворогом». Чим не показово для «одинокого мужчини»
на всю нашу захалявну літературу?
Ще одним прикладом вдалого ракурсу можна вважати сценарій
Івана Драча до фільму «Пропала грамота», де він перевертає канонічний
гоголівський текст догори його малоросійським дриґом і витрясає з нього купу
смачних деталей. А от провальні (сказати б, неадекватні) фільми в цьому плані
– «Оберіг» М.Рашеєва за романом В.Дрозда «Вовкулака» («Самотній вовк») (1991)
та «Мамай» О.Саніна (2003). У першому випадку подивіться, що в кіношному
морокочорті лишилося від іронічного й інтелектуального роману, а в другому
випадку, як на мій збочений смак, – усе красиво, але задовго. Багато хто
прагнув (тобто пнувся) продовжувати традицію українського поетичного кіно, а
воно ж – не воно… Результати, може, й поетичні, але дивитися їх можна тільки як
фонову картинку на екрані десь у арт-генделику під час арт-споживання
сильнодіючих препаратів на кшталт «Nemiroff Lex».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кінознавець Лариса Брюховецька, чиї книжки та публікації у
фахових журналах можуть слугувати добрим Байконуром для охочих вийти в
безповітряний простір українського кіно, наголошувала, що у фільмі «все повинно
бути у згоді з вірністю духові автора. Якщо ж цього немає, дискредитується
автор і створюється самостійна версія режисера на запропоновану письменником
тему». Режисер Ю.Іллєнко відстоював свою правду: «Як правило, кіно конденсує,
але цей стислий варіант – не конспект книги. Я екранізую, якщо можна так
сказати, своє враження від прочитаного, пропоную глядачам своє прочитання».
Звичайно, режисер має на це право, інша річ, що те «своє прочитання», по-перше,
коштує недешево, по-друге, часом до невпізнання калічить твір, за мотивами
якого створено фільм, а по-третє, далеко не завжди приваблює широкий глядацький
загал і як наслідок – не відбиває й частини затрачених на зйомку коштів. То
навіщо випускати продукцію, яку в телеефір упихатимуть силою і яка дуже швидко
займе своє законне місце на запилюженій полиці? Багато корисних думок з цього
приводу висловив зокрема О.Муратов у книжці «Четвертий вимір», де також
розставив точні фахові акценти на роботах своїх колег-режисерів. У замітці
«Кіна не буде» Аліна Денисенко серед тих, хто вартий екранізації, називає Юрія
Андруховича. Її можна зрозуміти, але спробуйте уявити фільм хоча б за його
«Московіадою», знятий із режисерської позиції Ю.Іллєнка, хай душа його
царствує! А втім, не напружуйте зайве уяви, просто згадайте постановку
«Московіади», зроблену «Молодим театром» 2006 року. Скажу одразу: все
найцікавіше (із падінням персонажа з карнизу й гонитвою московським підземеллям
за злодієм) було опущено. Секс із негритянкою в душовій і вибух у генделику
поставлено так, що ті, хто не читав книжки, нічого не втямлять. Режисер зробив
акцент на політичній складовій роману, що перетворило виставу на тенденційну
балаканину, супроводжувану подекуди доладними рухами. Тобто, позичу
термінологію в Аліни Денисенко, там «відсутній “екшн”». Думаєте, в кіно було б
краще? В кіно було б дорожче.
«Наші режисери фатально не вміють творити сюжети, історії,
щоб вразити глядача саме ними, а не кіновитребеньками», – волає Валерій Шевчук
у часописі «Слово і час» (№6, 1994). «Очевидно, українські режисери/сценаристи/продюсери
не можуть порозумітися зі спонсорами – запропонувати їм такий матеріал, що
справді принесе хороший прибуток», – веде другу партію Аліна Денисенко.
Найслабше місце українського кінематографа намацує Лариса Брюховецька: «Проте
на практиці письменники воліють, як правило, не втручатися у кінопроцес, навіть
якщо й трапляється нагода авторові книги написати сценарій за власним твором.
Чому? По-перше, тут, як і скрізь, мало бажання, потрібне вміння. Але, по-друге,
справа якраз у тому, що письменники не зацікавлені (в першу чергу творчо)
працювати у кінематографі». Тож хай тут гикнеться і мертвим, і живим, і
ненародженим членам письменницьких і малописьменницьких організацій. Бо якийсь
там зарубіжний Стівен Кінґ може зварганити сценарій за власним романом, а наш
рахманний Степан Король – не може! Куди дивиться наш найвагоміший кіносценарист
Богдан Жолдак?! Де його надійна зміна, хоч міняти його ще ранувато?! Чому
взагалі письменник повинен писати сценарії, тобто напівтехнічні документи? Куди
діваються випускники сценарних відділень наших кіно-театро-телевузів? І якого
милого вони там граються в письменників, виливаючи свої «внутрішні стани», а не
відпрацьовують навички сценариста?