Кілька штрихів про рух сучасної гуманітаристики або Рецидиви генетичного страху

201

Ці роздуми зумовлені не лиш одиничним неприйняттям певного
явища в сучасному культурному процесі. Тенденції, про які йтиметься тут, набули
доволі широкого, кажучи без натяжки, тотального ходу. Сигнали про виразно
складний стан речей лунають з багатьох кутів філологічного (та й не тільки)
дому. Одним з таких є стаття Дмитра Пічкура, опублікована в “Українській
літературній газеті”, 2013, № 1,2, під назвою “У смерті повернувся до життя”.
Зауважу одразу, цей матеріал є нарисом-спогадом, присвяченим до 75-ліття Василя
Стуса. Подібний жанр, приурочений до такої дати, викликає у читача сподівання
якщо не на розкриття, то бодай на окреслення такого глибинного явища, як Василь
Стус. Що ж він, цей очікуючий читач, отримав натомість? Спробую піти по
пунктах.

Одне з найбільших вражень – фотографії, на яких Василь Стус
у формі радянського військовика, п’ятикутна зірка на портупеї, “лички” на
раменах і т.д. На перший погляд нічого особливого, стандартний набір. Але у
цьому саме і полягає найбільша причаєність автора – наголосити на тому, що
Стус, який поклав своє життя, змагаючи проти цього п’ятикутного символу,
насправді такий, як і усі. Якщо частина молодого покоління, та й не тільки
молодого, сприймає Стуса як конденсат духу, який опинився на землі як еталон
наслідування, то в ювілейний рік нам підкладають образ Стуса з кокардою, Стуса,
який давав присягу служити радянському союзу, працював у штабі, а це значить –
був лояльний до тієї адміністрації. А всі, хто бодай трохи ознайомлений з його
життєписом, знав, що Василь Стус по замовчуванню не визнавав адміністративних
структур, така поведінка була його природним станом. Це інакше, ніж оземленням
поета назвати не можна. Ще один армійський спогад про звільнення на один день ‒
також “дуже важливий” для ювілейної статті. Там йдеться про те, як всі
повпивались “Московською” горілкою, закусуючи пиріжками, “не утримався від
спокуси і Василь”, всі полягали в автобусі, хто на підлозі, хто на сидіннях.
Автор, до речі, не забув згадати про вірш Стуса як ілюстративний матеріал “я
звикнув пити трійний одеколон”, не забув також сказати, що тільки він (Дмитро
Пічкур), а також замполіт і водій були тверезі. Так, справді, це дуже важлива
деталь для пам’яті про Поета, знаючи, яку повагу мав Василь Стус у Кучіно, коли
йому хлопці-політв’язні зі снігу робили пам’ятник, щоби він, коли привозили в
карцер, хоч на секунду поглянув на це, тим самим вони скріпляли його духовні
дисципліни, а тут – кокарди, штабіст, п’янка і т.п. Подібні речі, звісно, можна
прописувати у спогадах, але аж ніяк не в ювілейній статті і аж ніяк не тоді,
коли гайки свободи закручують знову. Пам’ять про таких людей – єдина стіна, на
яку можна опиратись. Відійшли Михайло Горинь, Ірина Калинець, Павло Скочок.
Таких залишилась справді щопта. Чим менше їх стає, тим більше маліємо ми.
Пам’ять про них – єдине, що може утримувати їхні енергії посеред нас. Що ж може
утримати така пам’ять про Стуса, яку пропонує Дмитро Пічкур, ніде не згадуючи
домінантні ознаки Стусового поетичного і морального опору? Зрозуміло, що тоді,
коли Поет доводив своїм життям, що людина має гідність, він випав з уваги
Дмитра Пічкура. Колись у дитинстві, коли я прибігав з вулиці і тягнув з полички
якусь книжку, Світлої Пам’яті мій дідусь завжди запитував у мене, чи мив я руки
перед читанням. Тепер, згадуючи цю фразу, сприймаю її доволі символічно.
Читати, як рівно ж і писати про таких людей, як Василь Стус, треба з чистим
сумлінням, інакше “пиріжки з горілкою” стануть єдиним, за що будуть пам’ятати
Поета. Тут ще треба сказати про якийсь особливий стиль статті Дмитра Пічкура,
який дуже нагадує стилістику звіту, а зовсім не нарису.

Ще одним, піковим моментом статті є “спогад” Дмитра Пічкура
про те, що Василь Стус хвалився, ніби Андрій Малишко в “Літературній Україні”,
в передмові до добірки його поезій, назвав Стуса “самородком в українській
поезії”. Автор цього “спогаду” не полінувався і знайшов цю коротеньку
передмову, де справді подібний вислів відсутній, але ж і Василя Стуса немає,
аби у нього запитати, чи казав він справді таке. Бо з цієї ситуації
висновується, що Стус сам собі придумав таку похвалу. Звісно, коли відсутня
одна сторона, говорити можна будь-що. Хто ж підтвердить або заперечить?

Назагал, мені вже доводилось чути від одного поета, що
поезія Василя Стуса не була би такою популярною, якщо би він не відмучився в
критих тюрмах. А ось на думку Дмитра Пічкура, свобода притишує голос поета,
зменшує натхнення. Можливо, але коли йдеться про часи радянського
наквацьованого чобота, який закаблуком ставав на Поетів кадик, хіба в цій
історії можна створювати умовність? Писав би він за інших обставин вірші чи ні?
Історія не має умовного способу.

Є ще одна доволі виразна тенденція, яка все більше
проявляється, коли певні учасники літературного руху 60-70-х років ХХ ст.
зачисляють себе до переліку імен шістдесятників, мовляв, вони також корінням
проростають з цієї духовної атмосфери опору, з відчуття національної трагіки. У
будь-який спосіб вони намагаються видерти у читачів право на цей мандат, не
розуміючи самої комедійності ситуації. Стукаючи себе в груди, де у внутрішній
кишені в багатьох захований партквиток, про який вони добре пам’ятають і при
нагоді, без сумніву, знову дістануть його, вони всіма силами прагнуть вписати
своє ім’я в обойму прізвищ, які творили Орден шістдесятників. Насправді ж їх не
було там і близько, їх ніде не згадано навіть принагідно, а поїзд вже пішов.
Подібну ситуацію бачимо і з Дмитром Пічкуром, який також намагається доєднатись
до Василя Стуса, якого, як каже автор “спогадів”, він шукав, але знайти не міг.
Зауважте, це тоді, коли всі прекрасно знали, що коїться з Поетом. Що як його,
так і його імені сахались – це правда, про яку ми читаємо в спогадах, але про
його долю безперечно можна було знати. І тут Дмитро Пічкур виявляє подивугідну
безстрашність – він телефонним дзвінком отримує повідомлення від свого сина про
смерть Стуса, а це “в той час було вкрай небезпечно”, не забуває сказати автор.
Тут обов’язково слід зауважити, що мені зовсім не йдеться про те, аби дати
моральну оцінку автору “спогадів” (я не маю на це морального права), бо я ще
ніколи не стояв перед вибором: оббрехати, або дивитись на заґратоване північне
небо. Але, разом з тим, відповідні акценти мусять бути розставлені, аби
убезпечитись українській спільноті від повторного наступання на граблі. В цьому
має бути чистота погляду, а не розмивання меж опору, коли Поета витягують з
його ідеалістичної сфери, де він є символом опірності, і розповідають про нього
як про такого, хто любив “побавитись одеколоном” і т.п. Це все може бути комусь
і цікаво, але не в ювілейній статті, яка має формувати дух опору у молодого
покоління, яке все частіше відчуває ритми повторної анексії. І ще один момент:
якщо онук Дмитра Пічкура каже: “Дед, а, дед, зачем сигналиш?”, коли вони
проїжджають Стусове село, то це ще більше увиразнює постать автора “спогадів”.
Принаймні онука навчити української бодай трохи все-таки можна, але… не
судилось. І ось такий чоловік намагається показати себе як близького знайомого
Стуса, бореться в цьому матеріалі за це місце. До речі, не хотілося би, щоб цей
допис сприйняли як захист Дмитра Стуса, якого Дмитро Пічкур також намагається
хоч чимось вразити. Пишу цей текст, дистанціюючись від їхнього непорозуміння,
яке проглядається зі статті.

Ще одна доволі симптоматична стаття, яка просигналила
читачеві комплекс проблем, написана Ігорем Бондарем-Терещенком і має назву “Чи
існує в Україні “совість нації?” (“УЛГ”,‒ 2013, – № 2.). Сприймати її можна
по-різному, і не дивно, бо написана вона в досить провокативному ключі, який є
прикметною ознакою критичних рефлексій цього автора. Ось його висновок: “Поет
перестав бути “совістю нації”, натомість давно вже злюбився з владою будь-якої
національності, яка дозволяє йому їздити світом, виділяючи крихти з партійного
пирога. На чиї кошти печуться ці пироги – знати наша культурна еліта не хоче”
(с. 3). Можна запротестувати авторові, мовляв, ну беруть у Ахметова кошти
Андрій Бондар, видавництво “Meridian Chernowitz” та інші. Ну і що, але ж вони
не створюють антиукраїнської кампанії. За посередництвом демагогії можна
будь-що пояснити, але не в цьому полягає проблемність статті, а насамперед в
тому, що молодий письменник справді не асоціюється з персоною, яка претендує на
“совість нації”. І якщо попередні покоління: Євген Пашковський, Василь Портяк,
Оксана Пахльовська та багато інших мислителів з виразним вольовим началом брали
на себе відповідальність озвучувати глибинні, ментального рівня проблеми
українства, пов’язані із травмованою пам’яттю, з усім, що у масштабах країни
робить цей народ слабким, то сучасне цієї відповідальності уникає. Теперішнє
покоління творців – це писання про себе, не виходячи за межі власного тіла,
саме останнє є героєм більшості творів сучасників. Йдеться про
ультрафізіологічний крен в літературному процесі, який заганяє в глибоке ґетто
поезію (в широкому розумінні) Духу.

Пригадується ще одна проблема, що вилилась у дискусію на
порталі “Літакцент” після рецензії Андрія Дрозди на роман Юрія Винничука “Танґо
смерті”. Рецензія справді вдумлива й із загальними висновками про поверховість
роману, його роздутість, тут важко не погодитись. Але є ще один складний і
прихований момент. Рецензент у доволі скрупульозній формі доводить читачеві, що
Юрій Винничук, окресливши цей роман як роман про Голокост, насправді є далеким
від правдиво зображених подій. І знову включається вже сотні разів переспівана
платівка про те, що, мовляв, українці також завинили перед євреями і, логічно,
мають перед ними вибачитись. По-перше, це абсолютно бездоказова розмова,
замішана здебільшого на домислах. Тут авторові рецензії слід читати Ларису
Крушельницьку “Рубали ліс”, де вона показує, яке складне становище у міжвоєнний
період мали самі українці, не говорячи вже про те, що у фірмі Романа Шухевича
“Фама” працював єврей. Але не в цьому навіть справа. Чому ніхто не попросить
сторону синів Ізраїля вибачитись за орендовані православні церкви у ХVI ст.?
Хіба злочин має часову нівеляцію? І не в цьому навіть головна проблема
дискусії, а в тому, що рецензент, так уважно проаналізувавши антисемітизм
Винничука, ні словом не згадав про ОУНівське підпілля, яке в романі показано як
зборище неповноцінних. Ось у цьому є ширша проблема, коли наш національний ефір
забивають чужими для нас темами. Хіба Голокост є центральною проблемою в
сучасній Україні, коли не визнаний офіційно Голодомор? Відволікання від
головного – це також симптом сучасної гуманітаристики.

Україна вже переживала подібні періоди в літературі, все йде
по колу. Тому можна пробувати передбачити всі події наперед. Іван Багряний у
“Листі до друга” писав: “Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорстоко
ображає. Не іменуй мене поетом, друже, бо поети нині – це категорія злочинців,
до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово
поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник,
ледар…” [І. Багряний. Листування. У двох томах. ‒ К. : Смолоскип, 2002. ‒ Т. 1.
С. 12]. З таким розвитком подій, що триває тепер, коли поети забувають, що
майбутнє зовсім не за економістами, банкірами чи юристами, а саме за Поетами,
ми невдовзі отримаємо подібну картину, як і за часів Багряного. А події
насправді розвиваються доволі стрімко і майже передбачливо.

Тепер трохи про події, що відбулись навколо Зовнішнього
Незалежного Оцінювання. Йдеться про зникнення з програми (його тут слід читати
як тихе затоптування) таких імен, як Є.Сверстюк, І.Дзюба, І.Світличний,
А.Горська, Є.Коновалець, С.Бандера, К.Левицький, понять “шістдесятництво”,
“геноцид” і т.д. Якщо Дмитро Табачник раніше уважався українським злом
трансцендентним, то зараз кожен, хто має дитину, відчуває це зло на фізичному рівні,
оскільки діти через новаторство міністра освіти мають знайомитися з цими
іменами за парканом школи. Хто би мав рятувати цю ситуацію? Напевно,
різноманітні численні україноцентричні товариства, громадські організації,
Спілка письменників нарешті, натомість маємо повний вакуум навколо цих подій.
Окрім кількох політиків, про це не говорить ніхто, а мав би бути спротив по
всіх теренах України, не усно, а в письмовій формі, у формі величезної
кількості обурливих відкритих листів до президента та Кабінету Міністрів. Ця
ситуація абсолютно вписується в контекст сказаного вище.

Ще один симптом бачимо в подіях навколо бібліотеки
Львівського націо¬нального університету ім. І. Франка, що має назву
М.Драгоманова. Новим указом Табачник скорочує працівників бібліотеки на
третину. Причому під скорочення потрапляє саме та частина, що займається
реставраційними роботами, оживляє стародруки. Якщо така робота не
проводитиметься, бібліотека втратить докази давності української культури. Все
це прикривається економічними розрахунками, неможливістю фінансувати подібні
відділи в бібліотечній структурі, а насправді – це методичне нищення
культурного спадку. Про це також, окрім кількох згадок в ефірі, мовчанка. А
справа доволі серйозна, це фактично повтор справи Погружальського, коли було в
наглий спосіб знищено 500000 книг. Якщо не зупинити цей процес, він триватиме
далі, і незабаром призведе до подібних втрат. А якщо додати сюди, що вночі 9-го
лютого була пожежа в Гостинному дворі, де так само зберігається бібліотека, то
тенденції стають надвиразними.

При такій притишеній поведінці наукових громад невдовзі
країна повернеться в 70-ті. Звісно, не в таких формах, як було тоді, але влада
українофобів створить нові форми тиску: економічного, політичного, такого, який
ми бачимо на прикладі Івана Вакарчука – ректора Львівського національного
університету імені Івана Франка, або Сергія Квіта – президента
Києво-Могилянської академії, які ще хоч якось опираються ситуації, виставляючи
руки вперед. Такого не сталось би, якби кожна наукова громада виразно заявила
про неприйняття низки українофобських законів, як на рівні адміністрації вузів,
так і на рівні студентських братств. Сучасна аморфна поведінка стане причиною
повного краху. Грядуть сімдесяті. І цю ситуацію ніхто і приблизно не збирається
вирівнювати. Батіг і пряник в культурі став законним методом роботи Табачника.
Одних підгодовують, інших б’ють, розширюючи територію власного впливу. З одного
боку ці, а з іншого ніби свої, такі, як Дмитро Пічкур, які хочуть представити
нам образ Василя Стуса “як він був”. Подібна конфігурація незмінно призведе до
незворотних втрат. І тут може врятувати тільки енергія пильності і розуміння
того, що майбутнє таки за Поетами.

м.Львів

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!