Кілька епізодів із життя поета

164

«Українська літературна газета» свого часу розмістила розлоге інтерв’ю з
драматургом Григорієм Штонем. З одного боку, увага поважної газети до постаті
значимої в сучасному літературному процесі людини, а з другого – відповіді
Григорія Максимовича повинні були наштовхнути на думку, що далі будуть і нові
вистави, і нові книжки. Урешті так і сталося.

Поява
двотомника п’єс Григорія Штоня не залишилась без уваги літературних критиків і
театральних діячів. Тож 16 березня в Дніпропетровському академічному українському
музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка відбулась прем’єра вистави за
п’єсою «Його сіятельство Поет» (режисер – заслужений діяч мистецтв України
Анатолій Канцедайло), поставленої до 200-річчя від дня народження Тараса
Шевченка. Це перша постановка п’єси на професійній сцені, хоча її сценічне
життя почалось у січні 2014 року в Центрі художньої та технічної творчості
«Печерськ» (м. Київ).

Як
гарну протиотруту і порятунок мозку розцінює п’єси драматурга Лариса Мороз.
Літературознавець професійно розкодувала макроідею п’єси – змалювати
справжнього Шевченка – «живого, розумного, дотепного чоловіка, уразливого не
лише на чиєсь слово, а й на погляд». Поет майстерно веде діалог «із
сучасниками, із своєю душею, душею Оксани (якої вже нема на цім світі) й із
Самим Господом…».

Не
викликає здивування, що автор узявся переосмислювати особистість Кобзаря, адже
Григорій Максимович належить до тих літературознавців, які все суще піддають
сумніву, і до того ж не визнає існування єдино правильної літературознавчої
інтерпретації твору чи постаті письменника: «З різних причин (і різного ступеня
ріднокультурної, а не тільки історичної вини) Шевченко-геній і Шевченко-класик,
зокрема й класик літератури всесвітньої, не скрізь і не для всіх є неподільною
двоєдністю. Стосується це, на жаль, і нашої до нього любові, яку український
загал віддавна й уперто плутає зі знанням. <….> Хто й кому у процесі
боротьби за Шевченка не міфологізованого, а “живого”, стає ворогом, краще не
переповідати. Але дещо усе ж сказати можна і навіть треба: ворогує у царині
науки лише невігластво. Яке міряє усе й усіх, а відтак і Шевченка, тільки
собою, вимахуючи про цьому й словом “наш”».

Пізнавати
свого Шевченка по-новому прийшли люди різні, у той же час об’єднані любов’ю до
театрального мистецтва. Вони разом зуміли створили атмосферу зосередженої
уваги, вдумливого спостереження за життям Шевченка; спільні посмішки,
аплодисменти після звучання найбільш насичених монологів, діалогів, що
вдавалися акторам якнайкраще, а також тривалі аплодисменти у фіналі і вигуки
«Режисера!», «Автора!» лише засвідчують, що прем’єра вдалася, хоча попереду ще
багато роботи.

Сюжет
вистави припадає на час, коли в Шевченка «усе ж ніби йде до ладу»: «Став
художником, мною зачитуються, хоч сам ще не розумію, хто я – маляр чи поет?
Може, те й те разом, бо вірші приходять, коли гарно малюється, а гарно
малюється, коли душа виспівалася…». Автору разом із режисером удалось явити
своєму реципієнтові радше душу Поета, ніж його зовнішній світ.

Ні
для кого не є секретом, що п’єса та її постановка на сцені – це два різні
твори, що належать до різних видів мистецтв. Літературознавчий аналіз «Його
сіятельства Поета» дозволяє бачити внутрішній конфлікт п’єси, що є її стрижнем
і забезпечує цілісну єдність. Безперечно, головна дійова особа п’єси –
Шевченко, але читацька увага постійно зміщується до образу Літератури, яка
«неволі не терпить». Це пояснюється приналежністю п’єси до інтелектуальної
драми, складної для постановки.

За
авторською ремаркою, ява перша першої дії починається з того, що Забіла озирає
«старовинні порцелянові полумиски з качатиною, квашеними яблуками,  пампушками з шкварками, солониною, чималу
сулію з медовухою, кількаро графинчиків з настоянками, сливовицею і
монополькою». У виставі ж на глядача очікує стіл з переважно підкреслено
штучними наїдками і посудом, чим досягається перенесення акценту із зовнішніх
обставин на зміст реплік.

Хата,
що постала на сцені, окреслена рамами-стінами, що розділені на величезні
прямокутні вікна, які відкривають головні дійові особи. При цьому світлові
акценти зосереджується на щойно відкритому вікні, адже на звороті кожної
заслінки глядачам відкривається один із Шевченкових малярських шедеврів
(автопортрети різних періодів життя, зображення Оксани, малюнки з рукописів
тощо). Ці ж рами-стіни несуть головне декоративне навантаження протягом усієї
вистави, а у фіналі доповнюються порожньою сильно освітленою рамою посеред
задника, куди відходить Шевченко.

Зовнішній
вигляд акторів відповідає письменницькому задумові. Найколоритнішою (після Шевченка
звичайно!) є постать поета Забіли (у виконанні Вілена Головко), який живе
сільським життям, сповненим клопотів і турбот. Відчутно, що акторові успішно
вдалося доволі часто говорити інтонаціями самого автора.

На
жаль, у програмі вистави не зазначено, хто озвучував голос Господа, але в душу
запала інтонація, сповнена сили, однозначності й переконаності. Загалом ява
розмови душі Шевченка з Оксаною і Господом відтворена вишукано, бо ж голосами
передані всі хвилювання й боління, хитання в душі Поета.

Режисер
уважний до символіки, запропонованої драматургом, можна навіть сказати, що він
її повністю поділяє. Так, дотримано нюанси елементів одягу – білий циліндр,
блідо-голубий шийний платок Шевченка тощо, колір костюмів письменників: у
Шевченка – небесно-синього, а у Гребінки й Афанасьєва-Чужбинського – кремового
та аспидно-синього. Треба віддати належне режисерові й за увагу до кожної
авторської ремарки. Так, наприклад, вечірню тишу в другій дії розривають
підкреслено рідкі скрики незримих ворон. Ці скрики виявились підкресленими, чим
увиразнили дисбаланс внутрішнього світу Шевченка.

Ярослав
Безкоровайний успішно впорався з роллю Тараса Шевченка, зумівши передати і
складність душевних порухів, і легкість у спілкуванні із жінками. Успішна
робота гримера створила візуальну подібність актора і Шевченка. Думається, що
Ярослав – патріот, і тому постать Шевченка йому до душі. Прагнення
правдоподібно відтворити життя молодого Поета і художника спричинило певний
надрив у грі. Але вірю, що прагнення, помножене на досвід, таки зробить цю гру
бездоганною.

Також
потужністю вирізняється подання образу Віктора Закревского народним артистом
України Михайлом Чернявським. Актору вдалось передати і невимушеність реплік
персонажа, і його внутрішню доброту. Природними є осудливий здвиг плечима,
здивоване схитування головою тощо.

Образи
жінок (Горпини, Оксани, сестер Закревських, Глафіри Псьолівни) зіграні
відповідно до їхніх статусу і місця в житті Шевченка. І навіть якщо хтось із
глядачів не знав тонкощів біографії Тараса Григоровича, це не заважало пізнати
справжнього Шевченка – жіночі грайливість, шарм, кокетство заворожували
глядачів.

Доречними
були і вставки балету, який відтінив губернаторське життя, бал. Проста класична
хореографія, що гармонізується з головним смисловим навантаженням діалогів і
монологів, – заслуга Віталія Каплі.

Інколи
актори вдавались до зайвих рухів на сцені, мабуть, керуючись страхом стагнації
та забуваючи, що внутрішній рух, виразна емоція й інтонація теж є різновидами
дії. Тому переконана, що робота над виставою ще триватиме. І складний текст
остаточно підкориться своїм виконавцям та радуватиме вишуканого глядача.

У березні 2014 року Григорій Максимович відсвяткував свій
день народження, подарунком на який стала прем’єра в Дніпропетровському театрі.
Крім того, криворізький видавець Роман Козлов вручив імениннику щойно видану
збірку романів «Всього лиш люди», у яких письменник спонукає своїх читачів до
вдумливого читання філософської та водночас іронічно-фабульної прози.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!