ПАМ’ЯТІ ВОЛОДИМИРА БАЗИЛЕВСЬКОГО. НА ДЕВ’ЯТЬ ДНІВ
…Ось подумав, що насправді ми з Володимиром Олександровичем спілкувалися зовсім мало. Маю на увазі – безпосередньо, при зустрічах. Переважно – по телефону, і то вже в останні роки. Може, років з вісім чи десять. А бачилися всього кілька разів. Востаннє – років три чи чотири тому, здається, влітку, на Хрещатику. Базилевський ішов від метро Хрещатик у напрямку Бессарабки, ми радо привіталися. Розмовляли недовго, може, хвилин п’ятнадцять чи трохи більше, бо обидва поспішали. Поскаржився, що хоче видати книжку, але бракує грошей (здається, йшлося про книжку віршів, але я не певен; може, він говорив про «Інстинкт істини»; цей, без перебільшення, дорогоцінний і розкішний за наповненням фоліант на більш ніж 1100 сторінок вийшов 2024 року). Я ще тоді сказав, що Спілка, на жаль, нічим зарадити не може…
Вперше ми перетнулися, до речі, за не зовсім сприятливих для мене обставин. Це було третього лютого 2009 року. На засіданні Секретаріату Спілки письменників, куди мене як головного редактора «Літературної України» запросив тодішній спілчанський очільник Володимир Яворівський. Запросив, щоб влаштувати секретарську «гарячу лазню» і зняти з посади, ймовірно, за «непослух» чи за те, що я був чужим для голови НСПУ – не з його «команди». Несподіваною перешкодою для здійснення цього плану стало повідомлення, безпосередньо під час засідання, про смерть Павла Загребельного. Секретаріат тут же хутко завершився, секретарі порозбігалися, і про мене на деякий час забули (щоб вернутися до цієї «теми» і реалізувати задум спровадити мене «з речами на вихід» через декілька місяців, наприкінці травня).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так от, тоді, на тому засіданні, Володимир Базилевський досить жорстко коментував мою редакторську роботу. Щось навіть казав про «плебейство». Я це запам’ятав, і ми довго після того не спілкувалися. Аж поки якось Володимир Олександрович надіслав мені добірку своїх віршів для публікації в «Українській літературній газеті». На той час я зовсім не тримав на нього образи і навіть зрадів, як радію кожному сильному авторові, котрий друкується в УЛГ.
Відтоді почалася наша «творча співпраця». Все, що Володимир Олександрович мені надсилав для друку, невідкладно з’являлося на сторінках газети. І поезія, і есеїстика, і критичні статті, і навіть епіграми. Дехто з колег дорікав мені: чи не забагато Базилевського в УЛГ? Я стримувався, щоб не відповісти словами Римарука-редактора «Сучасності»: пишіть краще, тоді буду і вас так часто друкувати…
А навесні минулого року директор видавництва «Ліра-К» Віталій Зарицький повідомив мені, що Володимир Базилевський готує нову книжку віршів і хоче, щоб я написав до неї передмову. Потім, під час нашої чергової телефонної розмови, Володимир Олександрович підтвердив це і розказав, що зібрав у книжці, яку збирається назвати «Територія болю», деякі давні свої вірші і чимало свіжих.
…Я довго підбирався до написання тієї рецензії. Читав вірші, сторінка за сторінкою, неспішно й ніби вживаючись в них. Хоча й добре знав, про що Базилевський переважно пише в своїх віршах, адже, друкуючи його поетичні добірки в газеті, я щоразу під час верстки перечитував їх як редактор… Але тепер я читав не підганяючи себе, вглибаючи за обрій тексту і контексту… Він писав про безпритульну душу людини… Про самотню душу пілігрима на роздоріжжях життя і на белебні розхристаного світу… Про скрижанілу красу згасаючого овиду… Я бачив і відчував, як мені здавалося, зворохоблену й спантеличену душу самого письменника… Дивився на світ, можливо, в якісь миттєвості його очима і відчував його душевний стан… Міг здогадуватися, чому в цих віршах так багато болю, розпуки й смутку… Хоча, здавалося б, зовні все благополучно: сім’я, родина, талант, авторитет, визнання, повага… Але ж чому тоді – «надто печалей багато…»? Чому «ми відбули своє свято…»? Звідки стільки вселенського суму, гіркоти й печалі?.. І це не гра на публіку, не роль і не маска; зіграти таке неможливо, бо тоді білі нитки вилізуть назовні, а надривні регістри перейдуть у трибунний свисток. Скільки таких авторів нині товчуться-витовкаються на творчих марґінесах, вгноюючи силосні кагати сучукрліту!..
Ні, так не зіграєш. З цим треба жити. І носити в серці, намагаючись поділитися своїм болем і своєю тугою з чистим листком паперу (комп’ютерним екраном).
Поділитися – для чого? Аби зменшити самоту й заглушити тривогу серця?
Не знаю. Але навряд…
Певно, таки справді: чим глибше людина осягає духовні смисли життя, тим більше пізнає, з одного боку, благословенну й вічну красу світу, а з другого – його швидкоплинну й згасаючу як тінь марноту. Ця споконвічна дилема спроможна розірвати чутливе серце, бо «…хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!..»
…Таке надумалось, коли ми – семеро – стояли над труною з тілом Володимира Олександровича в малій залі колумбарію морозяного 23 січня. Прийшли. Попрощатися. З видатним Майстром. З одним із найпотужніших з-поміж нас.
Всього семеро…
Такий непевний і тривожний час? Чи такі ми?..
Хай ці запитання лишаться без відповіді.
…А остання добірка Володимира Базилевського, яка в кількох числах повністю друкуватиметься в «Українській літературній газеті» – це як поетове прощання з нами, з довгим і миготливим життям, і зі світом радості і печалі…
Михайло Сидоржевський