Хто такий Пушкін для України і українців?

Пушкін – «великий російський поет»; «російський» у цьому виразі означає, що він «великий» для росіян, для Росії. Із російських письменників у світі шанують Гоголя, Достоєвського, Л.Толстого. Пушкіну далеко до постатей світового рівня (Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Мольєр, Вольтер); його рівень у світовій літературі такий, як у Гюго, Кіплінга, якщо не нижчий. Про це у статті 1834 р. написав В.Бєлінський. «У нас нема літератури. Отже об’єднані труди наших літераторів не створили нічого вищого за золоту посередність…Все це наслідування». Ми «вигукували в чаду дитячого простодушного захвату: Пушкін – північний Байрон, представник сучасного людства». Російська література «була учнем, який поставив собі за славу копіювати європейські зразки…Зовсім не випливає, що Пушкін рівня Шекспіру…Ми можемо називати наших поетів Байронами, Вальтер Скоттами, Гете, Шіллерами та подіб.» Це не свідчить про їх «значення для всього освіченого світу. Кого називають не своїм іменем, той не може бути рівним до того, чиїм ім’ям його називають». Міф про «світову велич» Пушкіна Бєлінський спростував; для Росії він справді «наше всьо».

Твердження, що Пушкін є творцем сучасної російської мови, теж міф. Насправді такою мовою, як Пушкін, писали Жуковський, Грибоєдов (раніше за Пушкіна), всі тогочасні літератори і петербурзькі журнали.

Ще один міф: свободолюбство та революційність Пушкіна. Справді, в молоді роки він писав вірші про свободу, ганив самодержавство. Це була фронда, данина моді. У вірші   «До Чаадаєва» поет дав прогноз: «Росія збудиться від сну, і на уламках самовладдя напишуть наші імена». Пройшло 5 років, а на руїнах прізвище Пушкіна так і не з’явилося. Він дуже обурився і в 1823 р., назвавшись «сіячем свободи», затаврував «невдячний» народ. «Паситесь, мирные народы! Вас не разбудит чести клич. К чему стадам дары свободы? Их должно резать или стричь. Наследство их из рода в роды ярмо с гремушками да бич».  От таке презирство виявив «революціонера»  до народу. А за які-такі заслуги його ім’я мало бути вписане, що зробив він сам для торжества свободи? А нічого, крім красивих слів.

Вигадкою є участь Пушкіна у русі декабристів. Серед членів таємних товариств було багато знайомих поета, але сам він до них не належав. Під час подій 14 грудня і в попередні роки він перебував у маєтку Михайлівське, засланий туди ще Олександром І за богохульство. До вірнопідданського листа  Миколі І (11.5.1826) Пушкін додав окремий аркуш: «Я, що підписався нижче, зобов’язуюсь надалі ні до яких таємних товариств , під яким би вони іменем не існували, не належати; свідчу при цьому, що я ні до якого таємного товариства не належав і не належу і ніколи не знав про них». Можна припустити, що поет хотів обдурити царя, але своє негативне ставлення до ідей декабристів він висловив і в листах до друзів, яким довіряв. До Дельвіга: «Ніколи я не проповідував ні збурювань, ні революцій – навпаки». До Жуковського: «Я до змови не належу і зі збурювачами 14 грудня зв’язків не мав». До Вяземського: «Заколот і революція мені ніколи не подобалися». Найдоказовішим аргументом відсутності зв’язків поета з декабристським рухом є те, що слідча комісія не розглядала його особу.

Лицемірство та марнославне бажання виглядати в очах публіки «борцем» продемонстрував Пушкін, вводячи публіку в оману оповіддю («Аріон», 1827): «нас було багато на човні». В одному човні з декабристами поет не був; після придушення виступу (кораблетрощі) він присягнув на вірність Миколі І і вже «гімни колишні» не співав, музику замовляв цар.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Засвідчивши відданість Миколі І, Пушкін вихваляє його правління («Станси»): «З надією на славу та добро дивлюсь вперед я без боязні»; радить наслідувати ПетраІ: «До пращура подібний будь». Цар попри загарбницьку зовнішню політику, страту декабристів, придушення польського повстання не перейняв повністю маніакальної жорстокості пращура, викритої Л.Толстим. «З Петра І починаються особливо близькі та зрозумілі жахи російської історії. Оскаженілий, п’яний, згнивший від сифілісу звір чверть століття погубляє людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює дружину, розпутствує, займається мужеложством, забавляючись, рубає голови…» А Пушкін цього звіра прославив у «Полтаві», для нього, як і для Петра І, завоювання земель для Росії важить більше за будь-які норми моралі.

На всіх етапах життя він був російським шовіністом, імперіалістом; у політичних віршах Пушкін виступив співцем російського імперіалізму, його погляди такі ж, як у Петра І, Миколи І, Путіна. Він славить загарбання Кавказу, нищення росіянами («як чорна зараза») горян. «О Котляревський, бич Кавказу! Куди не мчав ти, як гроза, твій хід, мов чорная зараза, губив і нищив племена… Та знову Схід од горя виє!.. Схили засніжене чоло, Кавказ, впокорься, йде Єрмолов! І змовкнув ярий крик війни: російському мечу усе підвладне».

Пушкін брутально відповів французьким парламентарям, котрі висловили протест проти кривавого придушення польського повстання; «вже Польща вас не поведе, через її крокуйте кості». Поет видає розправу Росії над Польщею за «сімейну незгоду», «домашній спір слов’ян поміж собою», а насправді це протистояння ментально різних народів. «Пихатий лях» не визнавав ущемлення своїх прав (навіть королем), цінував вольність; «вірний рос» був вірним холопом царю та ідеї розширення Росії. Пушкін заявляє, що нищення поляків – це «наша» внутрішня справа, а мета: «слов’янські ручаї зіллються у російськім морі». Він прославляє катів Польщі  Паскевича, Суворова, що до того «звоював вершини Тавра та упокорив Еревань». Пушкін обстоював «єдиний-неділимий» «русский мир», він не припускав, що «через бунтарськії права від нас відколеться Литва, старий наш [Пушкін, як нині Путін, вважав Київ «нашим» – одвічне зазіхання на чуже] Київ златоглавий, цей пращур всіх російських [?]  міст».

Двоєдушною є позиція Пушкіна щодо України у «Полтаві». Він визнає, що «Україна глухо хвилювалась», що молодь хотіла «грянути війною на ненависную Москву», «щоб у снігах, у чужині далекій не погибали козаки»; і тут же називає Мазепу «злочинцем», «зрадником», «Іудою».

Цікава тема: якою ж людиною був поет Пушкін, які в нього були життєві цінності, як поводив себе у приватному житті? Найхарактернішою рисою характеру поета є двоєдушність; чи це було звичайне лицемірство, чи роздвоєння особистості, сказати важко.

Політичні погляди його непослідовні – від «горіння свободою» (невідомо якою, але звучить красиво) до продажі душі царю, душителю свободи. От ще приклад роздвоєння Пушкіна. З листа Вяземському (травень 1824): «Я, звичайно, зневажаю вітчизну мою… Якщо цар дасть мені свободу, я й місяця не залишусь». Через кілька років він уже не згадував про емігрцію, погрожував Заходу: «наш спір з Європою не новий», лякав її «ізмаїльським багнетом».

Поет був марнославним, називав себе «сіячем свободи» (бажав похизуватися),  писав, що «створив собі пам’ятник нерукотворний», що «буду я улюбленцем народу» (включно з фінами, тунгусами, калмиками). Ніхто з великих письменників сам не заявляв про свою геніальність.

Пушкіну нічого не варто було знеславити людину. Заради драматичності сюжету на підставі пліток він зобразив Сальєрі убивцею, отруйником. У Росії в цьому переконані: а як же, про це сам Пушкін написав. В тій же маленькій трагедії він, знову ж повторюючи плітки, кинув Мікеланджело підозру в убивстві.

Пушкін був егоїстом, правду написала А.Керн: «він нікого по-справжньому не любив».

Стосунки Пушкіна з батьками були напруженими, під час заслання в Михайлівське стали ворожими. Батько дорікав сину за безбожництво, хотів, щоби той ходив до церкви, не давав йому багато грошей. Поет звинуватив батька, що той дозволив нагляд за засланим (а хіба можно було заперечити владі?). У посланні Жуковському (жовтень 1824) поет описав сімейний скандал. «Іду до батька…і висловлюю все, що мав у серці цілих три місяці…Батько мій, скориставшись відсутністю свідків, вибігає та всьому дому оголошує, що я його бив, хотів бити, замахнувся, міг прибити».

До друзів Пушкін ставився прохолодно (окрім, може, П.Вяземського). Показовим є випадок із Кюхельбекером, на якого була написана дурнувата епіграма: нібито поет об’ївся і йому стало «и кюхельбекерно, и тошно». Принижений був змушений викликати «друга» на дуель. Кюхля з його нервовим тиком кудись смалянув, Пушкін, треба віддати належне, не стріляв.

У запального, задиркуватого поета було 30 дуелей (викликів), 5 відбулося. Від Пушкіна надійшло 22 виклики, хоча у більшості випадків винним був сам: він міг образити будь-кого, але навіть невинний жарт щодо себе сприймав хворобливо.

Пушкін був бабієм, пушкіністи нарахували багато жінок. Він спокушав заміжніх, це для нього було нормальним, але коли він запідозрив дружину, то послав Дантесу виклик (фактів зради Наталі немає, недоброзичливці розпускали  плітки).

Торкнемся історії двох жінок, пов’язаних із Пушкіним, одна майже нікому невідома (кріпосна О.Калашникова), ім’я другої відомо майже всім завдяки чудовому романсу.

У травні 1826 р. поет із Михайлівського пише Вяземському. «Лист цей доручить тобі дуже мила та добра дівчина, яку один із твоїх друзів необережно зачереватив….Прихисти її в Москві та дай їй грошей, скільки знадобиться, а потім  виряди її у Болдіно (мою вотчину, де водяться курки, півні та ведмеді)… При тому з батьківскою ніжністю прошу тебе потурбуватися про майбутнє маленького, якщо то буде хлопчик. Відсилати його у виховний дім мені не хочеться, а чи не можна його поки що віддати в яке-небудь село – хоча б в Остаф’єве». Дитина померла серед «курок, півнів і ведмедів».

«Я пам’ятаю мить чудову» було написане у 1825 р., а у 1826-му у листі до приятеля О.Вульфа Пушкін назвав А.П.Керн «вавілонською блудницею». Дама справді пішла від чоловіка, старого генерала, мала багато коханців, але вражає контраст вірша та прозової оцінки. Далі – ще гірший контраст, це лист до С.Соболевського. Ти пишеш мені про М-ме Керн, яку за допомогою божою я днями …» В тексті – грубе, нецензурне слово; це слово щодо «генія чистої краси» підтверджує двоєдушність поета, його нещирість. У 30-ті роки А.Керн лишилася без засобів до існування, чоловік перестав виплачувати їй гроші. Вона листовно звернулася до Пушкіна з проханням звести її з видавцями, щоб знайти роботу (коректура, переклади). Поет забув «голос ніжний  та небесні риси», не допоміг, не відповів, у листі до іншої особи написав: «Ти переслала мені записку від М-ме Керн, дурепа надумала перекладати Занд і просить мене, щоб я звів її зі Смирдіним». Дурною Керн не була, була розумною та освіченою жінкою. Наприкінці життя у спогадах вона написала: «Я думаю, він нікого по-справжньому не любив, окрім сестри своєї та старенької няні».

Гоголь зазначив: Пушкін – «російська людина», «у нього російська душа». Це правда, саме такі душі створили «русскій мір», прикрасивши його фасад. Поетична форма вірша Пушкіна прикривала брудну прозу: розголошення статевого зв’язку, приниження та паплюження партнерки. Це дуже по-російськи, коли красивою формою, красивою назвою прикривають зловісну суть. Визиск називають «братерською допомогою», загарбання чужих земель – поверненням «исконно русских», убивство  російськомовних і українськомовних українців – визволенням від «нацистів».

    Ігор Дем’янчук, кандидат технічних наук (Київ)