Хто ми? Портрет українців очима українців

962

Український інститут майбутнього презентує результати фокус-групового дослідження (ФГД), проведеного спільно з соціологічною компанією «Нью Імідж Маркетинг Груп» у період з 10 по 15 червня 2021 року. Метою даного національного проєкту було дізнатись визначення громадянами того, ким є українець сьогодні та ким він має стати у майбутньому. Обсяг вибірки складав 12 ФГД (1 ФГД = 8 учасників).

Цільова аудиторія:

  • Чоловіки та жінки віком 18 років та старше;
  • Три вікові категорії: 18-30 років, 31-54 роки, 55 років та старше;
  • Представники різних типів населених пунктів: обласні центри, інші міста (не облцентри) та села;
  • Представники різних сфер діяльності, рівня доходу, рівня освіти.
No ФГД Регіон Локація/область Тип населеного пункту Вік ЦА Кількість
1 Київ Київ Київ 31-54 років 1
2 Київ Київ Київ 55 років та старше 1
3 Захід Львівська Обласний центр 31-54 роки 1
4 Схід Харківська Обласний центр 18-30 років 1
5 Центр- Північ Полтавська Обласний центр 18-30 років 1
6 Південь Одеська Обласний центр 55 років та старше
7 Захід Рівненська Районний центр 18-30 років 1
8 Схід Дніпропетровська Районний центр 55 років та старше
9 Центр- Північ Житомирська Районний центр 31-54 роки 1
10 Південь Херсонська Районний центр 31-54 роки 1
11 Донбас Донецька Маріуполь 18-30 років
12 Донбас Луганська Сєверодонецьк 55 років та старше 1
Усього: 12

 

  1. Опис українців (риси, на які вказали респонденти)
  • Волелюбні
  • Гостинні
  • Хазяйновиті
  • Хитрі у життєвих питаннях
  • Патріотичні
  • Працьовиті
  • Неспроможні об’єднуватися надовго

Переважно українці описали себе з позитивного боку (волелюбні, гостинні, хазяйновиті тощо). Проте вказані ними риси мають як позитивний, так і негативний бік. Наприклад, свободолюбивість українців не дає нам надовго об’єднатися навколо однієї ідеї та стати згуртованими. А от наявність хитрості у життєвих питаннях, на думку респондентів, дає нам можливість знаходити нестандартні рішення у проблемних ситуаціях. Крім того, чи не єдиною негативною рисою, на яку вказали українці, була неспроможність об’єднуватися надовго. Цю рису можна пояснити відсутністю національної ідеї, яка б об’єднувала усіх громадян, жителів різних регіонів.

  1. Бути українцем

 

  • Дихотомія Держава-Громадянин

 

Кінець романтичного націоналізму. Сьогоднішню ситуацію у країні можна назвати кінцем епохи, коли ідеєю державності була сама державність, а громадяни любили свою державу безумовно. І хоча романтизм українців багато у чому нікуди не подівся, проте сама ця концепція починає себе виживати, адже любов до держави, яка не підкріплена гордістю за її здобутки, розвиненою економікою тощо – вже є нереальною. Тому дані соціології свідчать про те, що наразі у країні є криза ідеологій державотворення.

Українцям також притаманне протиставлення позитивних рис населення та негативних характеристик держави або влади.

 

Також, з одного боку, залишаються максимально сильними патерналістські настрої: держава винна громадянам, повинна гарантувати і забезпечити. З іншого – є повна недовіра до того, що держава і політики здатні це зробити. Відповідно зростає запит на прихід ефективного управління, перш за все, в особі Євросоюзу, та на теоретично можливу появу внутрішнього «героя», який наведе порядок та задовольнить запит на патерналізм.

  1. Кредо українця

Слава Україні!», «Героям слава!», «Слава націй, смерть ворогам», «Україна понад усе», «Воля, свобода понад усе» ­­– «Все дістало», «Чекаємо змін», «Вижити» та «Моя хата з краю».

 

Погляди респондентів на самих себе і навколишній світ рясніють суперечливими поглядами та переконаннями, серйозними дисонансами у сприйнятті себе і екзогенного до себе. Українці наділяють себе винятковими характеристиками, інколи, навіть як у казкових героїв, що в кінцевому підсумку свідчить про все ще незрілість громадян і суспільства, глибокі корені патерналізму (тут же туга за стабільністю, яка була в «совку»), прагнення ділити світ на чорне і біле. Також складається ситуація, коли населення вважає, що вони «хороші», а політики – «погані», адже не можуть між собою домовитися. Тож крайнощі у мисленні характеризують українців як «націю підліткового типу».

  1. Символи та визначні постаті
  • Прапор, Гімн та Герб
  • Мова, українські пісні та українська музика
  • Національна кухня та національний одяг – вишиванка
  • Природа (Карпати, поля)
  • Визначні постаті (Шевченко Т., Шевченко А., Українка Л.)

Обрана респондентами символіка не містить «країни» – ніхто у пошуку ключових символів не назвав матеріальні об’єкти або громадські досягнення/системи, які існують сьогодні (наука, бренди, матеріальні здобутки, рукотворні об’єкти тощо). Тобто наразі немає вектору оцінки наявного, не кажучи про оцінку майбутнього. Показово, що навіть на тлі війни немає відповідей, що символом країни є армія. Ці тенденції ще раз підтверджують, що наразі в Україні немає національної ідеї.

         

Тож усі символи та приводи для гордості є «доіндустріальними»:  знаходяться у сивій давнині та пов’язані із традиційною культурою, а не в майбутньому чи навіть у сучасності.

  1. Приналежність до культури
  • Традиції та свята
  • Мова

Українцям притаманна самоідентифікація за індивідуальними «зовнішніми ознаками» – вишиванка, борщ і вареники, писанка (чи інші атрибути релігійних свят та формальної релігійності в цілому), мова якою розмовляємо, чорнозем. І тут мова не про традицію, яку ми просто пам’ятаємо та якій віддаємо данину. Тут традиція є базисом, на який надбудовується колективне несвідоме. Повага до традицій виступає як «релігія» та окрема «ікона». Корені такого світосприйняття у межах традиційності сягають давнини, а отже є результатом колективної історичної пам’яті. Тож очевидним видається те, що для українців не існує іншої «зразкової» доби, окрім «Золотої» – козацьких часів, які поклали початок багатьом традиційним архетипам українського народу. Тому українців можна сміливо назвати «фундаменталістами», для яких Гайдамаччина є своєрідним «Халіфатом».


Тож українці самоідентифіковуються минулим, що призводить до небажання щось змінювати, а  протиставлення з державою не дає їм можливості шукати майбутнє. Своєю чергою політики, розуміючи такі пріоритети українців, не пропонують ніяких кардинальних змін, які б могли піти у дисонанс з очікуваннями суспільства.

  1. Відмінності від росіян
  • Децентралізація влади в усіх проявах
  • Наявність свободи слова, можливість не погоджуватися з владою
  • Відкритість та щирість
  • Менше агресії та невихованості
  • Більш працьовиті

В українців присутня чітка ідентифікація – «ми інші». Головною відмінністю від росіян стало ставлення до влади. Українці заперечують сакралізацію влади в сусідній Росії, критично ставляться до своїх політичних керівників, вважають неефективні інституції головною проблемою для розвитку економіки і суспільства.

  1. Цінності
  • Вільне висловлювання думки
  • Можливість критикувати владу
  • Відсутність стабільності та прогнозованості
  • Індивідуалізм на противагу колективізму
  • Національна приналежність
  • Прихильність до європейських цінностей

 

Важливим для українців виявилось поняття «європейські цінності». Проте переважна більшість окреслює їх категоріями свободи та верховенства права, але не зважають на важливість власної відповідальності у даному контексті. Зокрема можна зробити висновок, що європейська цивілізація постає для українців виключно у позитивному контексті, оскільки у респондентів Європа асоціюється лише абстрактними поняттями законності, рівноправності, багатства тощо. Таким чином, толерантність до різноманіття гендерних ідентичностей чи відсутність дискримінації за гендерними, расовими чи віковими ознаками, поки що не сприймаються українцями цілком, проте це є невід’ємними складовими ціннісних орієнтирів у Європі. Це свідчить про відсутність розуміння цілісної картини європейської дійсності, а отже – кричного мислення щодо неї.

 

Таким чином, простежується відхід від СРСР та «homo soveticus», проте колективна свідомість не готова до «diversity», якою пронизаний сучасний світ. Тому Україна – вже не «совок»,  але ще й не Європа.

 


  1. Українська мрія
  • Успішні люди – олігархи, чиновники та прокурори
  • Життя в успішній країні без корупції
  • Мирна країна

На індивідуальному рівні:

  • Життя з гідною зарплатою
  • Життя у прогнозованій стабільній країні – впевненість у завтрашньому дні

 

Люди схильні малювати безхмарний ідеал, а у його відсутності звинувачують виключно владу, не себе. Таким чином, ці тенденції свідчать про те, що українці здатні аналізувати лише наслідки, а не думають про передумови тих негараздів, які є в Україні. Зокрема – українці схильні перекладати відповідальність на лідерів, не говорячи про власну роль у формуванні успішної країни. Так, жоден з респондентів не висловив своє бачення вирішення ситуації, яке включало б відповідальність з боку народу. Тож на думку більшості – єдине що треба зробити – це обрати правильного лідера, який має усе зробити за них.

  1. Підсумки 30 років незалежності
  • Отримання незалежності у 1991 році
  • Революція Гідності у 2014 році – наближення до ЄС
  • Злидні

Перемоги країни за 30 років респонденти вбачають лише у подіях, які були результативними лише у ціннісній площині – сприяли підняттю патріотизму, українського духу, потягу до європейських цінностей. Саме це є головними складовими успіху країни, на їх думку. Тож наразі в українців немає реальних приводів для гордості.

Також паралельно у багатьох є відчуття приниження через неспроможність держави забезпечити добробут. Так, особливо у старшого покоління, існує достатньо сильне почуття приниження через неспроможність держави забезпечити гідне життя, зокрема у вигляді гідних зарплат, пенсій тощо.

  1. Позитивний імідж України в світі

– Спортивні досягнення братів Кличків, Андрія Шевченко,  Василя Ломаченка та Олександра Усика.

– Успіх українських виконавців: співачки Руслани та Джамали, а також Святослава Вакарчука та Олега Скрипки.

Українці не мають та не шукають, чим пишатися поза культурною площиною, яка включає популярних у світі спортсменів та співаків. Це характеризує нашу націю як таку, що здатна продукувати конкурентноспроможні продукти лише у культурній сфері, тій яка зосереджена на творчій діяльності. Тож поки у країні немає продуктів економічної чи технологічної сфери, які б українці вказали найвизначнішими та найпрогресивнішими від часів отримання незалежностіТому з огляду на уподобання українців, стає очевидно, що поки вони люблять країну і ненавидять державу.

 

Ба більше, українці сприймають лише те, що має міжнародний імідж і що схвалено «кращими» за нас (зокрема успішнішими країнами). Бажання бути похваленими кимось свідчить про відсутність самостійності у питанні самовизначення українців.

 

Також, ті об’єкти національної гордості, які існують наразі, сприйняті масовою свідомістю як національно визначні, за допомогою засобів масової інформації та «попсових» піар кампаній. Тож ми стали жертвами масової культури, яка дісталась до нашої національної самоідентифікації. Проте головне, що держава підтримує цю політику і не займається пропагандою тих подій, речей і досягнень, які могли б стати основою для національної гордості.

 

Наприклад, свого часу фіни вигадали свій напрямок року, який поєднав риси року та металу та став самобутнім фінським жанром. Для фінів це стало невід’ємною частиною культури, яка вирізняє їх від усього світу. Україна ж поки немає подібних приводів для гордості.

  1. Оцінюючи президентів України
  • Кількість позитивних оцінок Кучми перевищувала негативні згадування
  • Переважно нейтральні або негативні оцінки щодо Віктора Ющенка
  • Різноманітні оцінки Леоніда Кравчука та Петра Порошенка: включали, як позитивні коментарі, так і звинувачення у серйозному послабленні країни
  • Несформоване ставлення до Зеленського
  • Абсолютно негативне ставлення до Януковича

Щодо чинного Президента Володимира Зеленського, то відповіді респондентів демонструють, що він не зміг вирішити головну проблему усіх керівників в Україні – стати уособленням держави, повноцінним її втіленням для громадян. Володимир Зеленський залишився третім відокремленими суб’єктом у взаємовідносинах «громадянин-держава-президент», як і всі попередні президенти.

Також респонденти вказали на відсутність стабільності, як одного з головних явищ, яких не вистачає країні. Тому відповідно це корелює з тим, що респонденти визначили Кучму найвизначнішим президентом для України. Такий вибір гарно ілюструє більш менш ідеальне політичне становище для українців. Це, знову ж таки, можна пояснити тим, що у більшості наразі домінує бажання збалансування політичної ситуації, та існуванням потреби у лідері, який забезпечить відповідний баланс.

Загалом в українців відсутній ідеал президента – лідера, чий стиль та вагомість ухвалених рішень хотілося б повторити та віднайти у новому очільнику держави. Іншими словами, в Україні немає свого умовного Вацлава Гавела – лідера-еталону. Наслідком цього є постійна невизначеність українців щодо чітких вимог, яким має відповідати президент, а отже, кожен новий вибір лідера країни – приречений на поразку.  Натомість в уявленні українців домінує переконання, що той президент, який «наповнить» пустий холодильник – кращий за будь-який інший варіант.  

Крім того, після обрання президентом Володимира Зеленського, українці опинились у становищі безвиході та відчувають страх, адже навіть він, обраний більшістю громадян, також не зміг задовольнити запити суспільства.

  1. Тези про сучасну Україну

Українці НЕ погодились, що:

– Україна ­– невдала держава

– Українці – це нація заробітчан

– Українці завжди співають сумні пісні

Українці погодились, що:

– Де два українці – там три гетьмани

– Українці не сприймають будь-яку владу та не довіряють їй

– Українці послуговуються не законами, а кумівством

Думки українців поділились щодо тез:

– Українці – це нація гречкосіїв та хліборобів

– Українці мають комплекс меншовартості

 

Перш за все, українці не сприймають, що наша держава є невдалою, що свідчить про їх оптимістичність, навіть за умов складної економічної та політичної ситуації. Проте позитивні риси на цьому закінчуються, адже громадяни переконані, що їх цінності, зокрема патріотичність та віра у світле майбутнє, здатна подолати усі негаразди. Власне такі переконання свідчать про певну міфічність та нереалістичність поглядів громадян. Закладена у свідомості впевненість у власних силах та у примітивній формулі «добро завжди перемагає зло» заважає українцям збагнути, що оптимістичних настанов не вистачить для подолання зовнішніх загроз в обличчі того ж таки Путіна, чи внутрішніх викликів, на зразок корупції чи злиднів.

 

Зокрема респонденти визнали, що українцям притаманне дещо нездорове почуття власної величі, наслідком чого є приказка «Де два українці – там три гетьмани. Проте це ще раз підтверджує притаманну українцям лінь, бажання перекласти власну відповідальність на інших.

 

Також українці визнають, що схильні обходити закони та нехтувати правилами, якщо є можливість «домовитися», вирішити питання за допомогою родичів чи знайомих. Проте, на жаль, визнання цього недоліку не зумовлює розуміння українцями причин такого явища та бажання боротися з ним. Жоден з респондентів не вказав на необхідність подолання кумівства та відмови від нівелювання законів. Зокрема це можна пояснити тим, що і сама держава не бореться з цими явищами, не створює умов для громадян для дотримання законів, а політики на власному прикладі демонструють, що особисті зв’язки вирішують все.

 

Крім того, респонденти абсолютно згідні з тим, що українці не довіряють владі. Так, очевидно, що українцям притаманне почуття страху та патологічної недовіри. Це можна пояснити досвідом «невдалих» президентів, а також тим, що наразі у країні немає авторитетних політиків, громадських діячів, лідерів думок, які б об’єднували країну.

 

Щодо комплексу меншовартості, то ця риса притаманна жителям усієї країни. І лише респонденти із західних областей певною мірою не підтримали цю тезу, що демонструє деяку відмінність між самоідентифікацією представників різних регіонів країни.

 

  1. Тези про майбутню Україну
  • Українці більше за інших цінують свою свободу
  • Українці захищають свою країну і Європу
  • Українці – це миролюбна нація
  • Українці – це нація розвинутих успішних людей
  • Україні добре адаптуються до труднощів

Щодо майбутнього українці висловлюють більш позитивні тези, що свідчить про їх оптимістичність, зокрема респонденти зазначили, що вони добре адаптуються до труднощів. Проте вони окреслюють майбутнє більш абстрактно та невизначено, що свідчить про те, що держава не дає громадянам чіткої візії майбутнього України. Для українців стало нормою життя у невідомості, а тому запиту на візію майбутнього немає і у самому суспільстві.

В образі майбутнього також домінують характеристики України як дружньої та миролюбної нації. Таким чином, в українців не сформована позиція країни, яка точно здатна захистити себе у майбутньому, відстоювати власні інтереси на світовій арені. Проте, хоча українці і не мають власного позиціонування, вони свідомі того, що Україна здатна конкурувати у різних галузях у майбутньому завдяки своєму інтелектуальному потенціалу.

Щоправда вони переконані, що покращення мають з’явитися самі собою, тож це свідчить про те, що відповідальність щодо майбутнього українці перекладають на долю чи щасливий випадок, а не власні сили.

  1. Майбутні виклики
  • Війна з Росією та її можлива ескалація
  • Еміграція значної кількості українських громадян за кордон
  • Депопуляція внаслідок різниці смертності та народжуваності
  • Корупція
  • Погана екологія
  • Великі державні борги та неспроможність їх віддати
  • Продаж землі

 
Майбутні виклики українці сформували досить реалістично, проте варто зважати, що зазначені проблеми вже постали перед суспільством та потребують невідкладного вирішення.

Висновки

Перш за все, варто зазначити, що загальна картина соціології свідчить про існування перманентного протиставлення позитивних рис населення та негативних характеристик держави або влади. Ці тенденції яскраво простежуються під час формування респондентами картини «української мрії». Результати свідчать, що люди схильні малювати безхмарний ідеал, а у його відсутності звинувачують виключно владу, не себе. Таким чином, ці тенденції означають, що українці здатні аналізувати лише наслідки, і не думають про передумови тих негараздів, які є в Україні. Зокрема українці схильні перекладати відповідальність на лідерів, не говорячи про власну роль у формуванні успішної країни. Так, жоден з респондентів не висловив своє бачення вирішення ситуації, яке включало б відповідальність з боку народу. Тож, на думку більшості, єдине що треба зробити – це обрати правильного лідера, який має усе зробити за них.

Сьогоднішню ситуацію у країні можна назвати «кінцем епохи романтизму», епохи яка сформувалась на початку 80х-кінці 90х років – коли ідеєю державності була сама державність, а громадяни любили свою державу безумовно. І сьогодні ми можемо говорити про те, що романтизм українців багато у чому нікуди не подівся, проте сама ця концепція починає себе виживати, адже любов до держави, яка не підкріплена гордістю за її здобутки, розвиненою економікою тощо – вже є нереальною. Тому дані соціології свідчать про те, що наразі у країні є криза ідеологій державотворення. Причиною цього є те, що українцям все складніше відповідати на питання, чому вони люблять державу, зокрема тому що держава не дає винагороду за патріотизм та працьовитість своїх громадян.

Українцям також притаманне протиставлення позитивних рис населення та негативних характеристик держави або влади.

Також, з одного боку, залишаються максимально сильними патерналістські настрої: держава винна громадянам, повинна гарантувати і забезпечити. З іншого – є повна недовіра до того, що держава і політики здатні це зробити. Відповідно зростає запит на прихід ефективного управління, перш за все, в особі Євросоюзу, та на теоретично можливу появу внутрішнього «героя», який наведе порядок та задовольнить запит на патерналізм.

Зокрема українцям властива традиційність мислення щодо розуміння національної культури та символів національної гордості. Це свідчить про те, що українці самоідентифіковуються минулим. Своєю чергою це призводить до небажання щось змінювати, а  зазначена вище характеристика протиставлення з державою, не дає їм можливості шукати майбутнє.  Проте політики, розуміючи такі пріоритети українців, не пропонують ніяких кардинальних змін, які б могли піти у дисонанс з очікуваннями суспільства.

Натомість українці чітко усвідомлюють відмінності між ними та росіянами, зокрема у відсутності сакралізації влади в Україні. Проте ця відмінність має і негативний бік: проводити реформи в Україні (на які залишається запит) може лише популярна влада, тобто обрана більшістю виборців, і лише у перші півроку після обрання. Після того будь-які її рішення, особливо непопулярні, будуть критикуватися і саботуватися громадянами.

Також важливим поняттям для українців виявилось «європейські цінності». Проте переважна більшість окреслює їх категоріями свободи та верховенства права, але також не заважають на важливість власної відповідальності у даному контексті. Зокрема, можна зробити висновок, що європейська цивілізація постає для українців виключно у позитивному контексті, оскільки у респондентів Європа асоціюється лише з абстрактними поняттями законності, рівноправності тощо. Це свідчить про відсутність розуміння цілісної картини європейської дійсності, а отже – кричного мислення щодо неї.

Українці хочуть стати частиною європейського цивілізаційного простору, проте не приймають його повністю, лише ті його складові, яких не вистачає наразі Україні (свобода слова, повага до законів тощо), зберігаючи консервативність та релігійність своїх поглядів. Таким чином, простежується певний рудимент радянськості мислення певних категорій, які не готові сприймати усі європейські цінності. Відсутнє розуміння того, що інтеграція до європейського простору передбачає цілісне сприйняття усіх домінуючих стандартів та парадигм.

Проте варто зауважити, що простежується чітка відмінність між відповідями респондентів різних вікових категорій – ціннісні орієнтири людей молодого та середнього віку тяжіють до виходу за рамки та відкритості до нового, позаяк люди більш старшого віку схильні до ідеалізації минулого – це так звані прихильники концепції «раніше було краще».

Також простежується повна впевненість у тому, що успішна людина – це матеріально реалізована особистість з високою посадою, що свідчить про недалекоглядність українців, примітивно сформовані ідеали. Можна сказати, що це зокрема є результатом неповаги держави до своїх громадян у вигляді низької плати та відсутності можливостей для розвитку освічених громадян, а також про наявність тих самих радянських відголосків. Таким чином, у суспільстві сформувалось переконання, що знання не є головним та цінним ресурсом у країні – головне вміти заробляти гроші. Такі цінності породжують відсутність критичного мислення, що зокрема призводить до того, що з року в рік люди обирають президента, яким згодом незадоволені. Про це також свідчать результати опитування.

Перемоги країни за 30 років респонденти вбачають лише у ціннісній площині – підняття патріотизму, українського духу, тяга до європейських цінностей. Саме це є головними складовими успіху країни, на їх думку. Відтак українці не мають чим пишатися поза культурною площиною, яка включає популярних у світі спортсменів та співаків. Це характеризує нашу націю як таку, що здатна продукувати конкурентноспроможні продукти лише у культурній сфері, тій яка зосереджена на творчій діяльності. Тож поки у країні немає продуктів економічної чи технологічної сфери, які б українці вказали найвизначнішими та найпрогресивнішими від часів отримання незалежності.

Ба більше, українці сприймають лише те, що має міжнародний імідж і що схвалено «кращими» за нас (зокрема успішнішими країнами). Бажання бути похваленими кимось свідчить про відсутність самостійності у питанні самовизначення українців.

Також, ті об’єкти національної гордості, які існують наразі, сприйняті масовою свідомістю як національно визначні, за допомогою засобів масової інформації та «попсових» піар кампаній. Тож ми стали жертвами масової культури, яка дісталась до нашої національної самоідентифікації. Проте головне, що держава підтримує цю політику і не займається пропагандою тих подій, речей і досягнень, які могли б стати основою для національної гордості.

Щодо чинного Президента Володимира Зеленського, то відповіді респондентів демонструють, що він не зміг вирішити головну проблему усіх керівників в Україні – стати уособленням держави, повноцінним її втіленням для громадян. Володимир Зеленський залишився третім відокремленими суб’єктом у взаємовідносинах «громадянин-держава-президент», як і всі попередні президенти.


Загалом в українців відсутній ідеал президента – лідера, чий стиль та вагомість ухвалених рішень хотілося б повторити та віднайти у новому очільнику держави. Іншими словами, в Україні немає свого умовного Вацлава Гавела – лідера-еталону. Наслідком цього є постійна невизначеність українців щодо чітких вимог, яким має відповідати президент, а отже, кожен новий вибір лідера країни приречений на поразку.  Натомість в уявленні українців домінує переконання, що той президент, який «наповнить» пустий холодильник – кращий за будь-який інший варіант.

Крім того, після обрання президентом Володимира Зеленського, українці опинились у становищі безвиході та відчувають страх, адже навіть він, обраний більшістю громадян, також не зміг задовольнити запити суспільства.

Що ж до сучасного образу України в очах її громадян, то  українці не сприймають, що наша держава є невдалою, що свідчить про їх оптимістичність навіть за умов складної економічної та політичної ситуації. Проте позитивні риси на цьому закінчуються, адже громадяни переконані, що їх цінності, зокрема патріотичність та віра у світле майбутнє, здатна подолати усі негаразди. Власне такі переконання свідчать про певну міфічність та нереалістичність поглядів громадян. Закладена у свідомості впевненість у власних силах та у примітивній формулі «добро завжди перемагає зло» заважає українцям збагнути, що оптимістичних настанов не вистачить для подолання зовнішніх загроз в обличчі того ж таки Путіна, чи внутрішніх викликів, на зразок корупції чи злиднів.

Зокрема респонденти визнали, що українцям притаманне дещо нездорове почуття власної величі, наслідком чого є приказка «Де два українці – там три гетьмани. Проте це ще раз підтверджує притаманну українцям лінь, бажання перекласти власну відповідальність на інших.

Також українці визнають, що схильні обходити закони та нехтувати правилами, якщо є можливість «домовитися», вирішити питання за допомогою родичів чи знайомих. Проте, на жаль, визнання цього недоліку не зумовлює розуміння українцями причин такого явища та бажання боротися з ним. Жоден з респондентів не вказав на необхідність подолання кумівства та відмови від нівелювання законів. Зокрема це можна пояснити тим, що і сама держава не бореться з цими явищами, не створює умов для громадян для дотримання законів, а політики на власному прикладі демонструють, що особисті зв’язки вирішують все.

Натомість щодо майбутнього українці висловлюють більш позитивні тези, що свідчить про їх оптимістичність. Проте вони окреслюють майбутнє більш абстрактно та невизначено, що свідчить про те, що держава не дає громадянам чіткої візії майбутнього України. Для українців стало нормою життя у невідомості, а тому навіть саме суспільство не має запиту на візію майбутнього. Це пояснюється впевненістю у тому, що покращення мають з’явитися самі собою, а тому відповідальність щодо майбутнього українці перекладають на долю чи щасливий випадок, а не власні сили. Тож, на жаль, наше суспільство не розуміє, що китайську народну мудрість «Якщо дуже довго сидіти на березі, то рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога», неможна застосовувати до українських реалій.

Що ж до майбутніх викликів, то українці сформували їх досить реалістично, проте варто зважати, що зазначені проблеми вже постали перед суспільством та потребують невідкладного вирішення.

uifuture.org

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?