Келихи каналізацій

(Українська поезія у віртуальному просторі)

ІНТРОДУКЦІЯ

Коли я прохопився, що збираюся писати статтю про поезію в
українському сегменті інтернету, на мене подивились, як на інваліда: з погано
прихованим співчуттям. «Та ти хоч уявляєш собі обсяги цього відстійника? Ти хоч
розумієш, скільки на тебе виллється…» – та й скористалися фігурою умовчання. Я
уявив – і завив. Але як графоман-багатоверстатник, який заробляє пером на
пиття, мусив занурюватись у відстійник. Тішачи себе онанічною думкою: якщо не
я, то хто?

ЧОМУ ЇХ ТАК БАГАТО?

Кожному закутневі нашої чорноземної Неньки хочеться мати
свого класика. Отож у школах, центрах позашкільної роботи та на літстудіях
турботливі наставники намагаються з кволої іскорки роздмухати всесвітню пожежу,
а з чахлої бадилини виплекати сад божественних пісень. Додатковим стимулом для
наставників є ще й те, що світова література знає стільки вчасно не помічених
геніїв, що тепер дорослі бояться наступити на найменший бур’янець дитячого таланту,
допомагаючи йому звестися і стати повноцінним будячищем висотою з добрячого
баскетболіста. І хай дитятко креше рядочки на зразок: «П’ю талий сніг вустами
мокрих сліз», та все одно хвалитимуть, бо багато хто з наставників не вкреше й
таких.

Красиво жити не закажеш. Так само, як не заборониш людині
творити. Кожна особа має невід’ємне право на творчість, а якщо згадати біблійну
притчу про таланти, то це вже нібито й обов’язок. Проте мало хто акцентує на
тому, що в Біблії йшлося про незакопування талантів, а не про секрети генної
інженерії: як зробити з мухи слона, тобто як із дитяти, яке може заримувати
«любов – кров – знов – прийшов (не прийшов)», виховати раннього Тичину чи
Пушкіна періоду «болдинської осені». До проблеми права на творчість можна підійти
ще й так: «Слушно відмовляючи профанові в тому, що він здатен зрозуміти
видатний твір мистецтва […], ви не берете до уваги, що він теж прагне творити.
Хай потворно й підло, але прагне» (А.Корольов, «Голова Гоголя»). А якщо індивід
прагне творити, то, звичайно ж, прагне й оприлюднити створене. Патологічних
створювачів, які працюють лише на шухляду, у світі набереться, може, стільки,
скільки білих тигрів. Так чи інакше, зразки творчості демонструються родичам,
друзям, знайомим… А чуючи захоплену похвалу, як утриматись від спокуси сяйнути
перед ширшим колом читачів? І починається довга дорога в дюнах (від рідного
закапелка до серця кожного четвертого на землі) під гаслом «А слава – заповідь
моя».

За лисої давнини, тобто коли я ще ходив до школи й кожну
свою тінь думки намагався заримувати, пробитись до «широкого читача» було дуже
непросто. Надто ж якщо ти підстрілок із позбиваними колінами на розхлябаному
зеленому велосипеді. Звичайно, треба мати з чим пробиватись, але навіть якщо ти
на своєму зеленому натягав у редакцію районки вже цілу пачку доволі вправних
гуморесок а-ля Глазовий, їх не надрукують, поки тебе не почують із ними на
кількох оглядах художньої самодіяльності, поки школа не натисне, а центр
позашкільної роботи з дітьми та підлітками принагідно не підтвердить твого
таланту, який ти огранюєш у них на гуртку «Художнє слово». Аж тоді тебе пустять
у який-небудь «куточок гумору». Причому в куточку тісно, бо в районі бородаті
анекдоти й без тебе вже заримовують троє поважних перців із райлітоб’єднання «Гроно
самоїдів». Треба казати, як воно тоді пробивалося в обласну й республіканську
пресу?..

Це я розповідаю про епоху буремних дев’яностих, коли під
словом «комп’ютер» містечкові підстрілки розуміли восьмибітну приставку, а що
таке інтернет, не знав навіть наш учитель інформатики. Нині все набагато
простіше. Викресавши щось на зразок: «Краплі дощу, немов лезо // Залишають на
серці шрам. // У душі і сумнів і безладдя, // Почуття стрибають то тут, то
там», можна бігти в найближчий генделик із вивіскою «Інтернет-клуб» і надсилати
цей шедевр, наприклад, на сайт «Поетичні майстерні», підписавшись для більшого
ефекту псевдонімом Висока Напруга. Невідомо як з успіхом, а публікацію
гарантовано. Коло вдячних читачів зростає зразу на кілька порядків. Однак варто
пам’ятати, що майбутніх класиків літератури з доступом до всесвітньої мережі –
трохи менше, ніж населення України, отож загубитися серед них, розчинитися в
них, коротше, стати на їхньому фоні невидимим – шанс більший, ніж у
безпрограшній лотереї. Врятувати може тільки супероригінальний нік (псевдо, під
яким ви публікуєте свої безсмертні), коментування на межі фолу чужих віршів або
ж, хай як це дико звучить, глибина й самобутність вашої поезії.

ЧОМУ ВОНИ ТАК ЛЮБЛЯТЬ
ІНТЕРНЕТ?

На місці неоперених та обскубаних білялітературних поетів я
б теж його любив. Насамперед – за вказану оперативність. Такий чудовий винахід
як комп’ютерна клавіатура з гідропідсилювачем дозволяє творити не тільки
десницею, а й шуйцею, причому з нечуваною швидкістю. Часом поруч із правою рукою
в процесі роботи опиняється ліва нога, але на кінцевий продукт це не впливає.
Все написане зразу ж можна відправити на літературний сайт і потім місяцями, а
то й роками насолоджуватись компліментами в коментарях. Є, звичайно, сайти, де
тексти не вивішуються одразу, а модеруються, тобто проходять певний редакційний
відбір, але щоб того відбору не пройти, треба взагалі не знати абетки.

Друге, за що можна любити інтернет, – це демократичність
віртуальних літературних порталів. У поезії всі рівні: політики й паралітики,
викладачі та студенти, сивочубі й жовтороті, багаті та бідні, велети й валети…
Всі рівні! Як перед Богом. І саме інтернет найвиразніше це демонструє. Поруч із
Ігорем Павлюком, Тарасом Федюком чи Юрієм Андруховичем на сайті публікується
яка-небудь Висока Напруга чи Вампірша Ельфійська, і радіє на сьомому небі
Григорій Сковорода, бачачи потвердження своєї думки про відро та наперсток.
Так, вони рівні, коли обидва повні. Або ж, додам, коли обидва порожні…
Звичайно, незрідка твори майстрів слова заливають на літсайти без їхнього
відома. Але часом і з їхнім відомом! Отож цікаво: навіщо їм, майстрам,
лавреатам і птахам високого лету, друкуватися на цих сайтах, серед Вампірш та
іншої нечисті? Розширення ареалів (проникнення в кібераудиторію)? Чи жадання
оцінок і коментарів, тобто тіснішого спілкування з читачем?

Так ми підійшли до третьої причини, чому (недо)поети дружно
йдуть в інтернет. Шалений розвій засобів комунікації парадоксальним чином
призвів до того, що на початку ХХІ століття людина опинилася сам на сам зі
своєю самотністю і з усвідомленням своєї малозначущості. Самоствердитися прямим
шляхом – річ для багатьох непроста, отож самостверджуватись і тішити своє
марнославство люди йдуть у віртуальний вимір. Там це можна робити як завгодно і
– безкарно: в інтернеті людина – тільки нік і мовна поведінка. Як висловилась
мешканка мережі Таїсія Заплітна, «Мій співрозмовник – Інтернет, // Моя адреса –
дабі-дабі…» Власна поетична значущість вимірюється кількістю коментарів і
позитивних оцінок. Утім, коментарі часом бувають такі смачні, що авторові,
надто ж якщо це тонка лірична душа, може зробитися зле. Отож, виходячи на
віртуальний літературний простір, треба бути готовим до необхідного зла – злих
коментаторів. А втім, де їх, таких, нема? Зазирніть на будь-яку літстудію!

До речі, це і є четвертим позитивом інтернету. Коментарі
читачів під віршем – повноцінна літстудія. Тільки якщо на звичайну студію
приходять, як правило, три з половиною каліки, то в інтернеті вірші якої-небудь
neZdar’и (це не вигаданий нік) прочитають сотні збоченців з усієї України. Отож
neZdarа, поділившись із ними своїми творчими знахідками та отримавши у
відповідь талановитіші й дотепніші коментарі, ніж її вірші, вже не відчуватиме
себе нікому не потрібною. А якщо вона, керуючись порадами коментаторів, іще й
допрацює свій вірш (чи бодай повиправляє в ньому орфографічні помилки), це буде
ще одна – з десятків тисяч – перемога української віртуальної літератури!

Зрештою, п’ятий позитив пубікації в інтернеті – це дуже
велика інерційність викладеного. Людина вже давно ґеґнула в кращий світ або ж
покінчила творче життя самогубством і захопилася розщепленням атома в домашніх
умовах, а нові й нові читачі, які випадково клікнули мишкою на її нік,
залишають їй у коментарях нові й нові компліменти…

УТРОБИ ТРУБ

Ся улиця вела у пекло, була вонюча і грязна… Тобто, здолавши
півшляху життя земного, я опинився… Ну, ви зрозуміли. Заручившись кількома
електронними адресами літературних інтернет-ресурсів, я поліз у каналізацію в
пошуках поетичних перлин.

Чим начинені всі ті «Літклуби», «Літтусовки», «Клуби
поезії», «Публікатори» й «Поетичні майстерні»? Головно тим, чим і всі альманахи
студентської творчості. За тим винятком, що в інтернет-просторі публікуються не
лише студенти, а й їхні молодші та старші чотириногі друзі, для яких писати
вірші – це шкідлива звичка. Порівняно незначний відсоток становлять доробки
визнаних поетів і їхніх менш визнаних молодших колег (теж переважно філологів).
Дві останні категорії публікуються під власними іменами, бо не бояться, що на
вулицях рідного населеного пункту чи в коридорах рідного навчального закладу їм
у спину стрілятимуть пальцями й пересміюватимуться, мовляв, це той (та), що
написав(ла): «Капають сльози // У келихи каналізацій. // Їдуть за вітром //
Дахи і порожні трамваї» (шедевр належить клавіатурі Олександра Бика). Втім,
деякі нелякані літературні кузьки теж світять свої імена та ще й рильця, –
певно, в надії, що вроджена мімікрія робить їх невидимими на загальному тлі
віртуальної псевдопоезії, підписаної псевдонімами.

Поезія – це емоційність і метафоричність, утілені в
досконалій структурі. В протилежному мене ще ніхто не переконав. За відсутності
будь-якої з цих складових ітиметься про що завгодно, тільки не про поезію.
Також поезія визначається за тим, можливо чи неможливо написати на вірш
пародію. Як теоретик і практик цього надскладного жанру я знаю: на дрібницю та
дурницю пародії не пишуться. На дрібницю – бо немає сенсу, як висловився
пародист Ю.Івакін, множити нуль на нуль, а на дурницю – бо це неможливо. Критик
О.Раскін в одній зі статей 1966 року жалівся: «Останнім часом відбувається в
жанрі пародії щось на зразок інфляції. З’явилося надто багато пародій (різних
авторів), дуже схожих одна на одну й вельми мало схожих на оригінал». Цю думку
в різних варіаціях критики повторюють і донині, однак мало хто в цьому
контексті говорить про те, що й віршопродукція, з якою доводиться мати справу
пародистам, стала такою уніфікованою (читай – безликою), що зблиск
оригінального образу, вияскравлення якоїсь нової грані слова, нестандартна
розробка вічного мотиву сприймаються вже як свято.

селище Буча на
Київщині

Закінчення у наступному числі