Закінчення. Початок у ч.14.
Отже, озброївшись критеріями поезії як респіратором, я й поліз
по келихах каналізацій. Хто тут тільки не!.. Який асортимент текстів!.. Знаючи,
що будь-яку, навіть найкращу поезію треба приймати дозовано, я вирішив спершу
пройтися по знайомих іменах, потім – по найоригінальніших псевдонімах, а тоді
вже читав те, що запозиціонувало себе ніком як україномовне. З більшості
авторів просто брав пробу, такий собі «мазок на глисти» – один-два вірші. Адже, як казав класик, «щоб
знати смак поганого винця, не треба випить бочку до кінця». То більше, що в
науці є доволі ефективний метод спектрального аналізу, який за фраґментом
дозволяє судити про ціле.
Всю автуру, яка трапилась на моєму каналізаційному шляху,
можна умовно поділити на три категорії:
1) Ті, хто сприймає інтернет як трамплін у велику
літературу. Розумні люди відмовили дівчинці видати в її тринадцять років
книжку, щоб не зробити зі школярочки інваліда дитинства. Порадили більше
читати. Натомість дівчинка стала більше писати й на ударній хвилі гормонального
вибуху висадила свій доробок на літсайт. Безперечно, в надії, що «вони
прозріють, але пізно буде». Паралельно вона бомбить своїми віршами друковану
пресу, й часом не без успіху. Дівчинці, до речі, може бути не тринадцять, а
двадцять три, але суті це не міняє: вона гряде в літературу! Тремтіть і ждіть.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
2) Ті, що, доживши до сивого волосся й біса в ребрі, так і
не змогли зупинити своєї словотечі. За сприяння райдержадміністрації видають
сувенірним накладом книжечки, але мріють прогриміти на всю країну (мається на
увазі територія колишнього СРСР). Вірші сповнені поетичності, але поезії в них
нема.
3) Люди, для яких писання віршів – це ознака приналежності
до певної тусівки. Таких чи не найбільше. Вони потребують уваги й
самоствердження, однодумців і чуття їхнього ліктя, вони хочуть вирватись із
задушливого побуту й остогидлого оточення, вони прагнуть високого – тому й
живуть у віртуальній каналізації. Про них у статті «Немає поля для гри»
(«Иностранная литература», №10, 2004) добре сказав А.Кляйнзалер: «Молодим
поетам не вистачає рішучості, сил і таланту, й вони прагнуть сховатися в
резерваціях, збитися в купку»… Вони знають одне одного, читають одне одного,
коментують одне одного, критикують одне одного… Це їхнє друге життя, й вони
мають на нього право, особливо в суспільстві, де всім на всіх начхати й де
людина людині – пацюк. Разом із тим ці люди найщасливіші, бо ж вони чітко
уявляють свого імпліцитного читача, і колективні сеанси лібротерапії (копірайт З.Фройда)
очищують їхні душі й укріплюють їхній психологічний імунітет. Бо для чого ж іще
поезія?
Багатьох текстів, що ними повняться келихи каналізацій,
неможливо читати, як писав один моднячий автор, «без емоційно вираженого
обличчя». Як ваше обличчя відреагує на такі, скажімо, знахідки: «Їм теща мамою
служила», «Мені би кілька вічних снів», «Контрастом патетичних блудомислень //
запалюю я цвинтарні вогні», «Віршую дерева // У строфи безглуздих прогресій»?
Коли я наскакував на такі шедевраїчні рядки, в мене наче вривався біс
внутрішнього реготу, а сусідні люди мусили пхати мені до рота то кулак, то
пантофлю, бо думали, що мною б’є чорна хвороба, і як би я собі не відкусив
язика.
Провідною темою в келихах каналізацій є, звичайно,
кохання-махання й розпука від розлуки. Це зумовлено, швидше, не вічністю
мотиву, а віком каналізаційних авторів.
А знаєш, я не любила
І невідомо, чого я хотіла…
Твого тепла, чи твого тіла?
Тоді я просто бездумно хотіла…
……………………………………………
Чекай, не язви, не кидайся словами!
Так, серце моє постало між нами.
Але, не тому що холодне чи зверхнє,
Ти просто не знав мене глибше поверхні…
Ось яку драму виписала така собі Purapassion. Вона хотіла,
щоб Він пізнав Її якомога глибше, а Він Її лише гладив по поверхні… Доволі
нетиповий у своїй відвертості вірш! І, як бачите, дуже майстерний. Такі тексти
пишуть дівчаточка пубертатного віку після першого в житті серйозного облизня. В
очікуванні наступного.
А ось і наступний облизень, виписаний уже старшою дівчинкою
з ботанічним ніком Конвалія:
Я ненавиджу тебе
і кохаю.
Я так звикла
до милих очей.
Я без тебе
смертельно страждаю,
Хоч нема вже тут твоїх
речей.
Гай Валерій Катулл зі своїм «Я і люблю, і ненавиджу» мовчки
витирає свої античні шмарклі. Цікаво, що б він витирав, якби прочитав, як
розвиває тему речей інша дівчинка, теж із рослинним ніком – Надія Волошка:
Я в розпачі,
колишня і чужа,
Холодну каву приготую
вранці.
Весна двадцята –
гордості межа,
Стоять сумуючи твої
веселі капці.
Коментарі, як то кажуть, неможливі. Без коментарів залишу і
другу за рейтингом тему, яку обсмоктують віртуальні поети, – це писання про
писання. Така собі метатворчість.
Ви краще твори
критикуйте,
З усіх сторін
мене муштруйте,
Тоді десь дінеться
журба,
І вами навчена
дитина,
Засяє ніжно, як
перлина, –
просить дівчинка Перлинка своїх читачів.
«Терорист» Андрій Любка у верлібрі «Спілка» являє весь
неджентльменський набір штампів, яких прийнято вживати, говорячи про Спілку
письменників України (бачили ми це і в Андруховича, і в Жадана, і в Кокотюхи).
Натомість такий собі Ілько Біленко Шумахєр у верлібрі «Чому я не тусуюсь з
“літераторами”» відхрещується від молодіжної літтусівки й замислюється:
«Нарешті я міг би десь, крім Інтернету, викласти свої // твори. // На папір… //
А я цього не роблю… // Чому?..» Про терапевтичний ефект віршування пише
Олександр Бик: «Рани й укуси // Знедавна зализуєш віршами – // І розумієш все
більше, // Що ти з поетами!» Хоча в сусідньому вірші цей автор дивиться на
віршописання цілком протилежно: «Хронічна хвороба // До крику вірші писати»…
Заразившись цією хворобою, деякі віртуальні автори, як-от Кориця Ко, доходять
до «КрЄку душИ»:
Мене вигнали з публікатора
І я тепер дуже сумую
не можу вчитись, не можу писати
багато не їм, вдома не ночую
мене вигнали з публікатора
заблокували всі доступи
сказали гімна ти дитино варта
ну і цього власне досить
чого мене вигнали з публікатора?
А фіг їх знає […]
Дитину можна зрозуміти. Вона шукала на «Публікаторі»
визнання, а тут… така фіґня. Чи знайшов я в келихах каналізацій щось, окрім
«такої фіґні»? Чи знайшов я хоч одну перлину, заради якої варто було лізти з
благеньким респіратором на морді в поетичний відстійник? Ви будете дуже
здивовані, але – так, знайшов. Ідеться не про визнаних і облавреачених авторів,
яких ми можемо читати й у паперовому варіанті. Зрештою, коли йдеться про
маститих і козирних, то в інтернеті бачимо переважно те, що вже вийшло книжками
чи було надруковане в пресі. Я про інших. Про тих, чия творчість, викладена на
літсайтах, заслуговує на якнайпильнішу увагу й на видання. Отруївшись «клубною
поезією», оглушений шумами каналізації, я вже збирався виринати на світ божий,
коли раптом рука мимохіть клацнула мишкою по доволі непримітному псевдо –
К@труся. І я був винагороджений за всі свої страждання в електронному
гівносховищі! Ні, вправних віршів там теж вистачає, але таких, які брали б за
душу… К@трусині вірші, зокрема «А сонцю сьогодні зле…», «Сумуєте?», «Байдужа»,
«Побачення», вас буквально розкладуть на атоми, потім складуть знов, але ви вже
будете інші! Наведу лиш один її вірш – «Побачення», й ви переконаєтеся, як,
здавалось би, просто можна підірвати банальність цієї теми.
Який же ти
гарний у білій
сорочці!
Ходи, поможу зав’язати
краватку…
Ти будеш до
вечора? Може, до
ночі?..
Ну, що ти…
…не плачу…
…запізнишся,
татку…
Ось квіти. Тримай.
Все. Ні пуха!
Щасливо!
Замкну за тобою…
…я знаю… Доросла…
Ні-ні! Не хвилюйся,
ти зовсім не
сивий,
То просто сніжок
у твоєму волоссі…
Вразила зрілою майстерністю мініатюра Петра Катеринича на
порталі «Клуб поезії». Шкода, що там вона всього лиш одна. Два десятки таких
мініатюр – і Олексі Довгому, який, крім себе, не бачить у сучасній українській
поезії майстрів цього жанру, доведеться посунутись. Коли я, забрьоханий, уже
видобувся з клоаки й накрив її кришкою, на кришці помітив дотепний напис.
Належить він молодому поетові Дмитрові Княжичу (даруйте за ще одну розлогу
кіберцитату):
Причепив до неба
риму «треба» –
Небо обвисло.
Закляв Сонце римою
«віконце» –
Сонце спинилось.
Насупилось небо у
вічному смутку,
Бо все йому
чогось треба.
Ні дня, ні ночі –
Закляте Сонце
Приречене
дивитись у віконце
–
Його віконце.
А він у
мертвім світлі
Уважно
роздивлявся свої руки,
І тільки відшукав
для рими «муки»
–
Як руки заболіли.
Все ж він
із мученицьким фанатизмом
(Мистецтво родиться в
стражданнях!)
Почав писати (мука
у руках!!!)
Почав писати про
любов,
Та тільки риму
підібрав –
Злякався…
ВІРТУАЛІЇ ТА РЕАЛІЇ
Коли каналізаційна поезія мовчки висить в інтернеті,
створюється затишна ілюзія, ніби її не існує. Але часом система труб дає збій,
і її вміст вихлюпується в читацьку реальність у вигляді цілком осяжних
паперових видань. У чому ж річ? Ось що з цього приводу в інтерв’ю арт-журналові
«Azh» сказала працівниця Інституту літератури, котра й сама грішить віршами,
Віра Балдинюк: «З роками графоман стає досвідченим, упевненим в собі, починає
існувати за рахунок державної підтримки, офіційних установ, стає лавреатом
районних конкурсів, сповідує народництво і кітч. Здавалося б, поява численних
сайтів для самовираження мусила б полегшити життя видавництвам. Життя ж
переконує, що інтернет для графомана – лише стартовий майданчик, після якого
він може сказати: «У мене є своя аудиторія, яку я ціную». Для графомана за
старою звичкою лише надруковане слово має вагу».
Чомусь усі, хто не вважає себе графоманом, асоціюють
графоманію з народництвом і кітчем. По-перше, ніхто не довів, що це негативні
явища, а по-друге, чи не тією ж графоманією (тільки замаскованою) є
«герметична» ляпанина, об яку можна зламати весь філологічний інструментарій?
Чи не графомани скиртують побутові прозові нотатки, записані стовпчиком? Про це
критичата переважно мовчать. Не хочуть нарватись на звинувачення в народництві…
Отже, давайте визначимося з термінологією. Графоманія – це
непереборне бажання людини стати в літературі графом. Може навіть Толстим. Коли
ж ідеться про «писарчуків поганих вірш», які живуть у мережі, доцільніше
вживати термін «друкоманія». Хоча не виключено, що дехто свої белібердичні
тексти спочатку все-таки записує на папір. Слово «графоман», яке позначало
психічно хвору людину, давно вже втратило медичну сему й стало просто лайкою,
котру вживають де треба й де не треба, обґрунтовано й безпідставно. Графоман у
клінічному розумінні – істота така ж рідкісна, як їжак-альбінос. А в більшості
випадків ідеться про людину, яка шляхом версифікації прагне знайти з
суспільством точки дотикання, прагне самоутвердитись. Іншослівно кажучи,
написання й оприлюднення текстів – спосіб її комунікації з оточенням. Утім, про
це вже йшлося вище. Питання стоїть інакше: чому друкомани прагнуть видаватися
на папері, чому для них «лише надруковане слово має вагу»?
Пам’ятаєте, коли почався шалений розвій комп’ютерних
технологій? Відтоді, як кібернетики навчилися зберігати інформацію в кремнієвих
комірках. А кремній – це головно пісок. Що каже Біблія про зведення будинків на
піску? Теж пам’ятаєте? Пісочок – він сиплеться. Сипляться вінчестери…
Видаляються із серверів файли… В мережі заводяться черви… І хоч «Glьck» – це
німецькою «щастя», та комп’ютерний ґлюк – навпаки. А навіть без усяких ґлюків:
інформацію, котра сьогодні вискакує вам на дисплей першою, за рік-два
доведеться шукати вдень із Ґуґлом, і до того ж у таких інтернетрях, порівняно з
якими лабіринт, збудований Дедалом і названий на честь Мінотавра, видасться комп’ютерною
цяцькою для ґеймерів-початківців. І не факт, що ви знайдете потрібну вам інфу.
Загалом інтернет – це сфера ілюзії. Око бачить, а вимкнеш комп’ютер – і
створюється зовсім інша ілюзія, про яку йшлося на початку розділу. І якщо ти не
можеш узяти до рук своє слово у вигляді ошатного, добре проілюстрованого
томика, в душу закрадається відчуття, що ні твого слова, ні тебе не існує.
Таким чином той, кого звикли називати графоманом і в чиєму доробку – десяток
«метеликів», виданих у районній друкарні на газетному папері офсетним шляхом
або ж на ризографі, – щасливіший за друкомана, чий співрозмовник – інтернет,
чия адреса – дабі-дабі.
Як мовив один критик, рукописи не горять, якщо їх
надрукувати. От і видають критики та журналісти свої писані для електронної преси
авторські колонки, і з’являються паперові варіанти інтернет-видань, як це
практикує, наприклад, «ЛітАкцент», і виходять альманахи віртуальної творчості
(візьміть альманах «Спам», який випустив літсайт «Публікатор»)… Ніхто не хоче
безслідно зникнути під завалами піску. Жадання вічності – в людській природі.
От тільки чи всі, хто має право на творчість, так само мають право й на
вічність (у приземленому її розумінні)?
В нашому випадку питання можна поставити так: чим різняться
віршотворчість в інтернеті, віршотворчість у періодичних виданнях та
віршотворчість, яку автори видають за власні чи спонсорські кошти збірками?
Відповідь плаває на поверхні, як кавалок органічного добрива. Гарантованість,
оперативність і безкоштовність публікації в мережі приваблюють до неї більше
людей – ось, власне, і вся відмінність. Погортайте колективний збірник «Дві
тонни», який упорядники пафосно назвали антологією поезії двотисячників. Чим
вам не паперовий варіант літсайту? Під одну обкладинку дрючками зігнали
різношерсту автуру, яка, втім, уписується в систему координат
«Києво-Могилянська академія – видавництво “Смолоскип”», і пустили PR-мульку, що
це дві тонни «найкращої, найбільш яскравої та оригінальної поетичної субстанції
України». Мульки, звичайно, ніхто не сприйняв серйозно, бо ж творче ядро
кожного літературного інтернет-проекту може заявити про себе те саме. Та досить
просто порівняти тексти, взяти проби на наявність у них поезії, і в дев’яноста
випадках зі ста не побачимо нічого, крім власне субстанції. Взагалі, так звані
«двотисячники» – це для мене щось на зразок колективного комічного персонажа.
От тільки сміятися чомусь не дуже хочеться. Чи то Могилянка крутить в’язи
поетам, чи двотисячницька тусівка змушує під себе мімікрувати, але вказана вище
система координат, як видається, негативно вплинула на таких потужних і
органічних поетів, як Світлана Богдан, Катерина Калитко, Максим Лижов. Роблю
висновок, зіставивши їхні давніші й теперішні вірші. Якщо раніше вони мали свої
осібні голоси, їхні строфи були по-снайперському точні й кинджально відточені,
то нині вони пишуть… як більшість. Це не гріх і не ґандж, але хотілось би
поменше медіакритивної поезії, по прочитанні якої не залишається ні настрою, ні
образу.
Якщо автор – поет, то він поет і на папері, і в інтернеті, й
на сцені, й навіть під столом. Однак є люди, котрі тягають на собі, як хрест,
титул поета, а поетами вперто не стають. Свого часу я негативно відгукнувся на
книжки Павла Вольвача «Марґінес» і «Кров зухвала», але й прочитавши його
«Триб», не змінив своєї думки. Крім вірша «Про Терьоху», не можу назвати більш
нічого, що запало в душу з його доробку. «Миколай», «долів з коня», «червоне
кріплене», «прапорами», «стиснути», «ліпленого»… Може, подібні наголоси й
влаштовують автора, але як читачеві давати собі раду з таким письмом? Це я до
того, що Вольвач залишається Вольвачем і в збірках, і в журналах, і у
віртуальних «Поетичних майстернях». Емоція, не втілена належним чином на
технічному рівні, від поезії така ж далека, як і технічно досконала
конструкція, позбавлена емоційності. Два приклади. Олег Коцарев (зб.
«Цілодобово!»):
Рука:
Чотири довгі пальці.
Рука:
Чотири жовті пальці.
Олег Романенко (зб. «Речовини»):
пальці тонкі і довгі
ніби великий білий павук
вхопився
за поручень
Видно, тусівка вправлялася на тему пальців, але чим же
завинив читач, який хотів сьорбнути з живого джерела поезії, а наївся піску? Це
навіть не «заготовки до віршів», якими повняться збірки шевченківського
лавреата М.Воробйова, це комбінації з трьох тонких і довгих жовтих пальців.
Цікаво, які були б коментарі, якби ці шедевроїди з’явились на якому-небудь
літературному інтернет-порталі?
Якщо вже зайшло про дублети, то згадаю і псячий мотив,
неабияк розроблений поетами і в реалі, й у віртуалі. Зазирніть на сайт
«Поетичні майстерні» й побачите: «Мокрий сніг ніби мокрий пес – // під вікном
моїм тихо ліг» (Б.-О.Горобчук). Від нього не відстала подільська поетка Ірина
Зелененька: «Скотився сніг, собакою приліг // і облизав мовчання серед ночі».
Блискуче! Якщо не пам’ятати двох інших поетів – із «реалу». «Осінь зайшла на
наш тік, // як руденький песик, // і прилягла на теплій соломі», – писав
В.Кордун у збірці «Зимовий стук дятла». «Шурхоти, шерехи в листі, // Осінь
стомилась, // як пес, // і прилягла», – не поступився Юрій Ґудзь у книжці
«Маленький концерт для самотнього хронопа». Що це доводить? – спитаєте ви. А
те, що молоді поети гідно продовжують традиції старших, а також – що між
електронною та «паперовою» поезією немає, власне, ніякої різниці.
І ще один момент, котрий однаковою мірою стосується як
реальних, так і віртуальних трудівників на забур’яненій ниві версифікації. «Для
цього покоління мова поступово втрачає свій усний характер, звучання – те, що
становило саму плоть і кров вірша», – писав уже цитований А.Кляйнзалер. Писав
про кібернетичне покоління американських поетів, проте стосується це й наших
віршотворців. І не лише інтернетних. Про яке звучання вірша може йтися, якщо
поезією нині називається блоґова нотатка, оформлена стовпом? Ті свої стовпи
автори йменують верлібрами, хоча між верлібром і прозовим фраґментом є суттєва
різниця: верлібр – то все-таки поезія. Та що там казати про стовпову
поезопрозу, коли навіть солідні поети, котрі на віршах з’їли зуби (і свої, і
вставні), часом примудряються зварганити такий рядок, якого слух моїх вух ну
ніяк не бажає адекватно сприймати. Микола Луків у журналі «Ятрань»: «Спопеляло
душу каяття, // Хоч була і не моя то мати». Пафоснув, але невдало: в пуанті
трагічного вірша в автора визирнули помідори. Але, видно, каяття йому душу не спопеляло,
якщо він дав цей ляпеник до друку. До речі, привид помідорчиків є і в
Дм.Павличка: «Черешня, як та мати, край дороги…» Роман Скиба в книжці
«П’ятизнак»: «Там я та бурий пес». До чого тут м’ята? – здивується не читач, а
слухач цього вірша. І знову Роман Скиба: «Тільки очі відвів // Від сліпої її
глибини…» – заЇЇЇкнувся. Я, грішний, теж не святий; колись спромігся на рядки:
«Пройшли віки. Жах давніх ер // Укрив космічний пил». Але ж я той «хер» спалив
і навіть у думках не мав тягти його до друку! Анатолій Дністровий (зб.
«Проповідь до магми»): «Де б вкарбувались пам’яті сліди». Наталка Поклад у
«Літературній Україні»: «Одноманітний ритм дворів-фортець». Ігор Павлюк у
збірці «Магма»: «І ніби Всесвіт змерз в твоїй сльозі». Тарас Федюк на сайті
«Поетичні майстерні»: «А то би світ втопивсь в Славуті». Взагалі невідомо,
навіщо було вміщати цей вірш 1994 року поруч зі зрілими й цікавими поезіями.
Але всіх перемилозвучила Надія Гаврилюк у збірці «Долання меж»: «Вона стоїть
між світом чорно-білим // З всіх грішних грішна, з всіх святих свята».
По-перше, як розуміти стояння «між світом»? А по-друге, як авторка порадить
долати виставлені нею фонетичні перешкоди в наведених рядках? Долання лаж у
межах «Долання меж» по зубах не кожному читачеві! Позмагатися з цією поеткою
(теж, між іншим, працівницею Інституту літератури) може хіба що Олег Здорик,
автор книжки «Аби лиш встиг»…
КОДА
Маємо цілий леґіон людей, які живуть під знаком писання. Що
ж, хтось розважає себе рукою, а хтось – ручкою… Так було в усі часи. Ці люди
добре знають: словесна дефекація – «це навіть ліпше тихого джазу, коли в тебе
болить голова». Хтось із них випишеться, щоб списатися, хтось потупцює на
порозі храму Поезії та, зрозумівши, що потрапив не туди, мовчки вийде геть,
хтось довіку пливтиме у вербальному потоці в складі величезного косяка собі
подібних, ну а хтось сидітиме на березі з вудлищем у руках і з філософськи
примруженим оком спостерігатиме за загибеллю цивілізації, що з поезією злита
намертво.
А інтернет – це таки корисна штука. Бо тепер леґіонові
поетичних риб не обов’язково витрачати море часу, нервів та грошей, аби видати
книжку-злочин, одноразову, як ото відомі вироби з латексу. Досить залити її на
якийсь літературний сайт і зекономити таким чином кілька центнерів паперу. А
якщо згадати, що паперово-целюлозна промисловість неабияк забруднює довкілля,
то на друкомана, який відмовляється від паперового формату, молитися треба!
Єдина проблема: чи
знайдуть читача всі ці косяки віршотворців за межами своїх тусовок? «Для поезії
втрата читача означає якщо не летальний кінець, то катастрофу», – ставить
діагноз А.Кляйнзалер. «Стосовно падіння інтересу до поезії – то тут ми
органічно ідемо в Європу: там сей вид мистецтва уже нікому – крім купки
філологічних професорів – не потрібен», – асистує йому Т.Федюк. А я собі думаю:
чи не тому поезія втратила свого читача, що в ній напрочуд мало залишилося… поезії?