Казуси узусу, або тривога в душу

349

Закінчення. Початок у №1

Взагалі, я
регулярно займаюся побиттям літературних немовлят на зразок Дереша, І.Карпи,
Марії Штельмах та деяких інших, менш розкручених. Бо коли немовля сидить у запічку
і щось собі тихенько немовлякає, це одне. А коли воно своє напівпритомне
белькотіння видає не менш як тисячним накладом і поширює через мережу
книгарень, тут уже, як то кажуть, сам Бог велів. І хай тоді скаржаться, що в
нас немає літературної критики. Звичайно, бо їхній малохудожній самодіяльності
потрібна не критика, а термінове філологічне втручання на рівні шкільного
підручника. Хай би вже відкрили для таких «неписьменних письменників» вечірні
школи, чи що… Бо один (В.Левицький) спершу запитує: «Що, немає вже сил греблі
рвати, // Бо надихалась модного цезію?» А тоді заявляє: «Дарував би я, ставши
принцем, // Земноводним, цілунки в скальп…» Хоча цезієм надихатись не можна,
бо це лужний метал, а в земноводних немає волосяного покриву, який можна здерти,
тобто, власне, зняти скальп… Від цих просунутих «двотисячників» не відстав
старий досвідчений М.Каменюк, який у збірці «2000» назвав «оксамитовим птахом»…
рукокрилого ссавця кажана. Помилуйте, «поэзия должна быть глуповата», але ж не
настільки!

Чимало безсмертних
шедеврів належать перу сценаристки телеканалу «1+1» Марії Штельмах, випускниці
Інституту філології КНУ. Ось найколоритніші. «На ньому був чорний діловий
костюм і папка» («Янголи вигадують сни»). На голові в нього була та папка
надіта, чи що? – так і хочеться спитати авторку. «Перстень лежав на підлозі, і
Лола самовдоволено ГОРТАЛА його в долонях. Поглядом». «І кидав на землю
недопалки. Від сірників. Сигарет. І жувальних гумок». «Морфій сну все ще тримав
його за руку.
І відпускав мізинець за мізинцем»… Як можна гортати перстень, що лежить на
підлозі, в долонях та ще й поглядом – це хай пані сценаристка продемонструє на
слідчому експерименті. Те, що чоловік кидав недопалки не лише від цигарок, а й
від сірників та жувачок – це вже його справа… Кожен же дуріє, як може! Є такі
унікуми, що й гриби курять, то що ж… Але якщо в чоловіка всі пальці – мізинці…
Тут уже, певно, потрібна серйозна медична допомога. Тільки не йому, а авторці
цього твору.

О.Вєліт (теж
неабияк причетна до філології) у своїй, наскільки я знаю, єдиній (і слава
Богу!) книжці пише, що брат героїні «раптово, непомітно для самого себе
закохався в німу дівчину на ім’я Лія», а через три десятки сторінок  – «на кожне слово Лії вона знаходила різкий
коментар». Може, це в сердешної Лії від нестерпного подружнього життя голос
прорізався? Чи в авторки щось із творчим голосом негаразд? Втрачає пам’ять уже
в процесі писання чергового шедевру для критиків і Артем Чех, який двома
першими книжками («Цього ви не знайдете в Яндексі» та «Киня») заявив про себе
як про альтернативу всіляким дерешам-плагіаторам і карпам-акинам. На жаль, він
деградує як письменник і як стиліст. Судіть із його найновішого твору (поки що
не знаходжу для цієї книжки адекватнішого визначення) «Doc1». Заганяючи текст у
пам’ять комп’ютера, автор, як і його колежанка О.Вєліт, не запам’ятовує, про що
йшлося абзац тому. Яскравий приклад – опис сімейного життя двох художників.
«Якби не ряд причин, а саме ПОВНА ВІДСУТНІСТЬ АМБІЦІЙ, Варя могла б стати
добрим конкурентом такому неперевершеному ілюстратору, як Владислав Єрко». А
вже через абзац амбіції виростають на рівному місці: «Уживатися двом
художникам, що плавають в одному акваріумі, на початку було нелегко – жага
визнання та МАРНОСЛАВНІ АМБІЦІЇ двох митців під одним дахом…»

Андрій Кокотюха
до літературних немовлят не належить – хоча б за кількістю отриманих за
творчість нагород. Це повноцінний «літературний підліток», успішний журналіст,
автор динамічної детективної прози та хіта «Зоопарк, або Діти до 16». І от саме
в цьому хітовому творі, пишучи про веселий період (1985 рік), коли Горбачов
прийшов – і процес пішов, автор, певно, на мить знепритомнів. Усього лише на
мить, але й того вистачило, щоб випадання з радянських реалій стало помітним.
Ось дивіться: персонажі «Зоопарку» витрушують свинку-скарбничку. «Копійки не
хотіли просто так випадати, і Заєць постійно шарудів у щілині ножем. Вони
почали поволі сипатися – «двушки», «троячки», «п’ятаки», рідше – десяти– і
двадцятип’ятикопійчані монети». Причому четвертаки – то, певно, американські
центи, бо ж такий ексклюзив, як п’ятнадцяти– та двадцятикопійчані монети в
Радянському Союзі були, а 25-копійчаних – не водилося… Та це ще нічого!
Персонажиха однієї сучмодної літераторки (не Карпи, ні) взагалі примудрилася в
Країні Рад купити тест на вагітність. Причому в першій-ліпшій аптеці.

Одне слово,
немовлятам і підліткам, журналістам і співакам розмовного жанру я не дивуюся.
Дивуюсь я поважним на перший погляд письменникам, лавреатам поважних премій із
Шевченківською включно. Бо дехто – таке складається враження – над аркушем
менше париться, а більше піариться, а хтось взагалі наплювальницьки ставиться
до своїх книжок і свого читача.

Коронована
шевченківським комітетом Марія Матіос в актуальному ін­терв’ю часопису «Золота
пектораль» (№3-4, 2008) переконує: «Я добре знаю, що хочу сказати читачеві.
Тому лише прошу Бога дати мені ті слова, які б найточніше висловили те, що я
задумала». Читаючи її твори, бачиш, що Господь до пані лавреатки не завжди
милостивий… Бо в її текстах подибуєш часом такі неоднозначні конструкції, що
витреш сім потів, мізкуючи, що тут малося на увазі. У книжці «Щоденник
страченої»: «На старому стільчику сидить старий чоловік у коричневому банному
халаті і, здається, розгойдується в такт нехитрим своїм рухам». Мовчу про
багатство епітетів (старий – старий), однак розгойдування – це вже і є
самодостатній рух. А якщо чоловік розгойдується в такт рухам, та ще й нехитрим,
то що ж він там робить? Мастурбує, чи що? Чи, може, просто чухається?..
Загадка! «Кожен прорентґенований іншим до мозку кісток, а не те що біографії».
До мозку біографії?.. «Раз по раз цвірінькали горобці чи ЯКІСЬ ІНШІ небачені
птиці, СХОВАНІ у кронах кущів і дерев» (Марія Матіос, «По праву сторону твоєї
слави»). Може, крони є не тільки в дерев, а й у кущів, але те, що горобці –
небачені птиці, мені дивно. Чи це просто пані Марія в натхненному ражі плутає
пароніми «небачені» й «невидимі»? І хто їх там умисно сховав, у тих кронах?
«Він тебе звільнив, щоб ти нарешті ВКУСИЛА забороненого за життя плоду». Тут
уже навіть про пароніми не йдеться… «Я почувала себе терезами, які з точністю
до мікрона визначали міру цих двох абсолютно реальних понять: Добра і Зла». Я,
звичайно, не інженер, але знаю: мікрон – це міра довжини, що визначається
мікрометром, а терезами визначаються грами чи грани. Грани, до речі, не всіма,
а спеціальними – ювелірними. Певно, пані Марія – ще менший інженер, ніж
невіглас я… У книжці «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» Марія Матіос
схрещує російського «майского жука» з нашим хрущем, унаслідок чого з’являється
міжмовний новотвір-потвора «майський хрущ». А у книжці «Нація» набубнявіла
фраза-бубон: «ДоБре Було Би, якБи Біле Було Білим, а чорне чорним». Бубонець є
і в Люко Дашвара («Село не люди»): «Були Б уБили БаБу». Постаті, звичайно, не
співмірні, але коли читаєш твори коронованої авторки з ляпами навіть гіршими,
ніж у літературних немовлят, настрій робиться такий, що хочеться із Либідського
мосту вниз головою. Чи, як сказала би Дзвінка Матіяш (а вона це таки сказала –
в «Романі про батьківщину»), «хочу стрибнути із парашутА».

Неабияк здивував
і шевченківський лавреат Павло Гірник. Утім, це здивування стосується не тільки
поета, а й комітету, й видавця його книжки «Посвітається» Алли Цюпак. Рецензію
на цю майже недоступну збірку я опублікував свого часу на «ЛітАкценті».
Зводилась вона головно до того, що книжка не витримує ніякої критики ні в
естетичному, ні в поліграфічному плані. Власне, книжки як такої нема: є набрані
на різних комп’ютерах і погано вичитані вірші, безладно накидані, як силос вилами,
під одну палітурку. Книжка не має ніякої структури – ні тематичної, ні
градаційної (наприклад, від мінорних мотивів до оптимістичних чи навпаки).
Натомість більшість віршів – це образні самоповтори, що тримаються на кількох
ключових словах; таке враження, що автор тупцює на одному місці, сам собі
наступаючи на ноги. Більше того, деякі вірші, як намолені (намовчані) мантри,
дублюються в книжці по кілька разів: «Старовинна баладо, висока свіче воскова…»
(стор. 10 та 54), «Далі – дорога додому» (стор. 12 та 188), «Ніколи свого серця
не щерби…» (стор. 31 та 99), «Встигайте – бо ніколи! – пішки в минуле» (стор.
37 та 159). А вірш «Якої ще мені журби…», хоч теж не оптимістичний, та, певно,
програмний, своєрідна авторова візитка, бо ж дублюється в книжці аж тричі:
стор. 27, 66 та 206. Але й це ще не всі сюрпризи, що чекають на пильного
читача. Вірш «Усе відомо. Не усе накоєно», поданий на сторінці 176 автономно,
на 145-ій виступає як доволі несподівана кінцівка вірша «Переживу, усе
переживу»…

Як неважко
здогадатися, публіка, прочитавши рецензію, здетонувала й вибухнула коментарями,
найцікавіший із яких зводився до того, що, мовляв, «хлопчик зі своїм печерним
«гумором» пхається до постаті, яку не здатен ні збагнути, ні оцінити».
По-перше, в рецензії йшлося не про постать П.Гірника, а про його конкретну
премійовану книжку. По-друге, Постать, а надто ж та, що висуває на найповажнішу
в Україні премію свій мистецький продукт, неодмінно простежить, аби цей продукт
не був півфабрикатом. Адже Постать поважає і свого читача, і себе як творця!
Так само, як і видавець має читача поважати, не кажучи вже про репутацію своєї
фірми. Про Шевченківський комітет делікатно промовчу. Просто нагадаю присутнім
там людям, що книжка, премійована іменем Шевченка, визначає обличчя не лише її
автора і самого комітету, а й обличчя України. Візьміть до рук «Посвітається»
П.Гірника і спитайте себе: чи рекомендували б ви цю книжку як вагомий набуток
нашої національної літературної скарбниці своїм закордонним колегам? Я своїм
родичам із Німеччини – ні.

Та менше з тим.
Справжні письменники не міряються постатями та заслугами (вислугами). Вони не
мають часу цим займатися. Вони пишуть доброякісні твори і стежать за тим, щоб
ті твори так само доброякісно дійшли до читача.

А тут і
починається карієс. Про читача в нас нині піклується мало хто, хоча це повинні
робити в тісній творчій сув’язі письменники та редактори й коректори. Але
літератори не завжди хочуть, літредактори – не завжди можуть, а деякі
«редагувальники» піклуються так, що краще б вони сиділи по своїх далеких селах
і вирощували порічки. Один ПіП (Поет і Перекладач) якось у присутності трьох
десятків стурбованих свідків на творчій зустрічі виправдовувався: «Я сиджу в
своїй славній Ж[меринці], працюю дизайнером усього, що піддається дизайнуванню,
бо маю годувати двох дружин (одну законну та одну позашлюбну), підробляю
перекладачем тролейбусної літератури, за перо беруся хіба на кухні в проміжку
між нічною цигаркою і важким сном… То коли ж я маю ще й думати про читача?!»
Аргумент залізобетонний.

Як урятуватись
нещасному читачеві од замінованих (буквально напханих) русизмами й поквапно
писаних книжок, таких, як «Суча дочка» В.Мастєрової, «Із варяг у греки, або
Історія, накреслена рунами» Еви Гати, «У світі твар… пардон!.. мужчин» Люби
Клименко, «Doc1» Артема Чеха?.. Як йому вберегтися від авторських знахідок на
зразок «жінка середніх років» (Ева Гата)? Романтичніше звучало б «жінка
середніх віків», але яка вже там романтика, коли пані Ева Гата не знає, як в
українській мові відмінюється винесена в назву словоформа «варяги»! Люба
Клименко свого часу написала іскрометну гумористичну повість «Великий секс у
Малих Підгуляївцях». Написала суржиком (цей подвиг пізніше повторив М.Бриних у
«Шахматах для дибілів»). Але її найновіша книжчина для дамської сумочки «У
світі твар… пардон!.. мужчин» просто-таки обвішана реп’яхами русизмів, і
складається враження, що писано її для глянцевого журналу російською мовою, а
потім поспіхом перекладено українською. Може навіть комп’ютером. І
відредаговано вкрай невдало! Це досвідчений читач бачить уже з перших сторінок,
коли оповідачка підбирає синоніми до нібито грубого слова «свекруха» й
зупиняється на пейоративі… «свекрушище»! Звичайно, україномовно-рахманного
читача тут, грубо кажучи, перемкне, але ж не забувайте, що текст відпочатку
писано російською. А російське «свекровище» й звучить, відповідно, майже як
«сокровище»…

Такі творіння я
називаю україно-Умовними, – ті, де авторові явно байдуже: телиця під ялицею чи
тьолка під йолкою. Отож, як писала одна юна поетеса, «ще хвилька – обіллюсь
плачем». Бо, за словами другої, ще юнішої – «тривога в душу аж біжить». Тривога
за рідне слово, роботу над яким пущено на злочинний самоплив. І річ не тільки в
фонетичній глухоті, стилістичній глупоті та лексичній безпорадності людей, які
творять тексти, і тих, хто потім готує їх до друку. Річ іще й у позиції окремих
авторів, зокрема – їхня орієнтація на хворобливе збереження радянізмів у
їхньому російському звучанні – «КҐБ», «МҐБ», «совєцький», «большевик»,
«енкаведист» тощо, хоча для цього немає ніяких текстових (стилістичних)
підстав. Згоден, закріпилися в нас слова «вуз», «бомж» та деякі інші, але коли
йдеться про абревіатури в наукових статтях, котрі виявляють погляд сучасника на
події недалекої минувшини, варто все ж відходити від такого псевдостилістичного
кривомовлення.

А ніженьки в
цього кривомовлення ростуть із «правопису» 1928 року, прийнятого згодом у
діаспорі, про який варто сказати окремо, бо він має аж чотири синоніми. Перший
– це «правопис 1928 року». Другий – «скрипниківський правопис», оскільки
затвердив його в часи українізації того ж 1928 року нарком освіти УСРР
М.Скрипник. Зустрічав я ще й синонім «Голоскевичів правопис», хоча свій
«Український правописний словничок з короткими правилами правопису»
Г.К.Голоскевич із розлогою передмовою видав іще 1914 року. І, зрештою,
четвертий синонім – «харківський правопис» – відбиває, як на мене, саму суть
цього лінґвістичного [арте]факту. Тобто – лінґвоутворення, яким послуговувалась
(часом із примусу) керівна верхівка й до якого вдавалися митці того часу.
Правил цього «правопису» ви не знайдете ані «за кордоном» (на правобережній
Україні тих часів), ані у творах наших класиків ХІХ століття. Були-бо в нас і
«ярижка», й «кулішівка», і навіть «язичіє»!.. Отож епітет «харківський» якраз і
передає суть цього багатостраждального лінґвістичного факту: реґіональний,
територіально обмежений. Такий, що не передає мовної норми всієї України. І
яким, відповідно – непослідовно, послуговуються «літерати» сиріч «письмаки»,
котрі хочуть виділитися з маси собі подібних. Маю на увазі І.Бондаря-Терещенка,
Барбару Редінґ, стронґовського™, Олега Солов’я, деяких інших, переважно
східноукраїнських літераторів, котрим цей «правопис» бодай географічно
близький, і які, аби здатися оригінальними, ґ-кають де треба, а більше – де не
треба (наприклад, у грецизмах із питомою літерою ? (гамма) та в давніх
запозиченнях, які прижилися з фарингальним «г», а не з проривним «ґ»
(генеральний, генерал). І які (літерати-письмаки) вкрай непослідовно (навіть
щодо свого «харківського» правопису) вживають флексію -И не тільки в родовому
відмінку іменників жіночого роду на кшталт «крови», «соли», «любови» та
«смерти», а й у давальному та місцевому відмінках! Це кривомовлення в такому
непослідовному [зло]вживанні не має нічого спільного зі стилістично виправданим
уживанням призабутих слів та помірним очудненням мови, яке в добренному творі
ніколи не зайве, оскільки долає читацьку інерцію, активізує увагу реципієнта.

Урятувати
ситуацію могли б фахові редактори та коректори, які не просто мають під рукою
словники, а й тонко відчувають стилі, не просто мають перед собою мертві
літери, а ЧУЮТЬ текст, бачать його рух і розгортання, вловлюють його
настроєвість і темпоритм. Певно, такий редактор – мрія кожного притомного
письменника. Та в тім біда, що таких кадрів у нас менше, ніж білих тигрів.
Вимираючий вид! Натомість у переважній більшості видавництв і періодичних
видань сидять російськомовні люди, які суміщають посади літредактора та
коректора, читають тексти один раз, правлячи їх на ходу (часом після перегінки
через машинний перекладач штибу «Рута» – «Плай»), а ще більше на цих місцях
працює людей випадкових і недоосвічених. Які не просто спокійнісінько залишають
після автора гори помилок і смішних стилістичних незґрабностей, а ще й додають своїх.
Так було у випадку з книжкою Петра Яценка «Йогуртовий бог». У коментарях до
моєї статті «Нотатки бібліофоба», де я зокрема навів хохмічні коректорські
недогляди з його книжки, автор у коментарі зазначив, що частини наведених ляпів
«в авторській редакції НЕ БУЛО». Невже в наших модних видавництвах так мало
платять людям, які працюють із авторськими текстами, що ті працівнички не
просто нічого не роблять, а ще й шкодять?!

Як показує
практика, порятунок лежачого – справа рук самого лежачого (як варіант –
ледачого й недбалого). Панове Постаті та майбутні Постаті! Працездатність
добра, коли вона притомна. Киньте поквапливість, припиніть творити напівсирий
гоп-арт, не бійтеся заглядати у словник і редагуйте текст під час писання, бо
потім буде пізно – надрукують. І то без належної правки, бо якщо ви, не приведи
Господи, якась Постать, то спрацюють уже не лінощі редакторів, а магія вашого
імені.

Звичайно, коли
автор сам неспроможний вилизати свій текст до бездоганного стилістичного
блиску, це за нього мають зробити літредактори. Але існує й проблема зайвого,
ба навіть злочинного втручання у текст. Про цей зворотний бік медалі (чи то
друге крило проблеми) сказано вже давно й вичерпно: якщо текст недолугий, його
треба відредагувати чи переписати, а якщо він відпочатку досконалий, вивірений
і збалансований, то будь-яке втручання в нього буде тільки погіршенням. У
такому випадку автор не може відповідати за те, що з його твором робить
редакція, за те, як редагувальники своїми правками-лівками обкрадають його читача.
Таким горе-вимолочувачам я радив би перечитати дев’ятий розділ
хронікально-гумористичної повісті О.Ковіньки «Чому я не сокіл?..». Висновок
нагадаю: «Мовна рафінація, нехтування дотепними, гострими і соковитими
народними висловами взагалі річ шкідлива, недопустима. У гуморі це діло ще
гірше виглядає. Зникає усмішка, тікає сміх». І йдеться не тільки про гумор. Бо
редактори, чия компетентність безнадійно обмежена, вимолочують із тексту
будь-яке незрозуміле їм слово (замість того, щоб запитати в цілком доступного
автора). А деякі – невиліковно хворі – взагалі роблять те, про що сказав іще
Остап Вишня у приписці до своєї усмішки «Гурзуф»: «Товариші коректори роблять з
моїми усмішками харакірі. Я перерахую помилки тільки в усмішці «На татарській
виставі» (10/ІV), бо перераховувати їх в усіх усмішках – треба писати нову
усмішку…»

Є ще любителі так
званих «косметичних правок», яким узагалі треба давати 25 буків і гнати з
редакцій без права працювати з чужими текстами. Бо часом творові роблять таку
«косметику», що волосся догори дереться. Це називається напаскудити помалу, але
в багатьох місцях. Я знаю, про що кажу, бо й сам неодноразово ставав жертвою
таких «косметологів». Надсилаєш до редакції текст і з жахом чекаєш: яка потвора
вийде друком? Скільки дурниць редагувальники втулять у твої вуста, дурниць,
яких ти написати не міг, бо ж є цілком притомним автором? Прикладів не наводжу,
бо в кожного автора й своїх – три валізи.

А поки що я – ще
не зневірений непосидько – слізно молю Господа Бога, щоб настали в Україні золоті
часи, коли кожна друга книжка на полиці книгарні не буде натоптаним ляпами
півфабрикатом. А в пресі читач матиме нарешті змогу почути голос автора, а не
редагувальника-уніфікатора.

 

м. Ірпінь на Київщині

 

Публікуючи цю статтю, редакція, однак, погоджується
не з усіма висловленими в ній думками. Нам видається, що нерідко (передовсім це
стосується скороспілої оцінки
О. Стусенком творчості лавреата Шевченківської премії Павла Гірника) молодий
амбітний критик перебирає міру. Та все ж його розмисли про відповідальність
автора перед читачем напрочуд актуальні – на жаль, елементарно безграмотних
книжок нині виходить аж надто багато. УЛГ не може оминути цю проблему – ми
готові надати з цього приводу слово й іншим критикам, які зважаться на її
фахове обговорення.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!