Казуси узусу, або Тривога в душу

442

В одному
магазині, купуючи хлібобулочний виріб (не Колобка), я мимоволі почув монолог
мами дівчинки-школярки. Монолог був звернений до подруги (маминої) і сповнений
праведного гніву: «Я сама тєх укрАінскіх класікав панять нє магу. А как же
рібьонак?! Панімаєш, даже я чітаю тєкст – і нє вдупляюсь, а чьом он!..» У таких
випадках мудрі люди кажуть: «Якщо ти чогось не розумієш у творі класика, то
дурень усе-таки ти, а не класик». Це, здається, саме той випадок. Однак тут
мова піде не про класиків, а про сучасників. Точніше – про мову їхніх творів.
Бо деяких речей у нових виданнях я теж «панять нє магу», хоча українською
начебто володію.

Я не дивуюся мовленню усному. Воно не піддається
(та, певно, й не мусить) ніякій критиці. Хоча коли йдеться про дикторів
національного радіо, то бодай основні орфоепічні норми мали б усе ж бути
дотримані. Бо коли заходить, скажімо, про труби опалення, то в повідомленні
раптом зринає «труП опалення», а у спортивних передачах фігурує «куПка УЕФА».

Я не дивуюся юним і літнім початківцям, які
надсилають до редакції журналу «Однокласник» свої дописи. Бо в людини, котра
тиждень (день) тому взялася за перо, ЩО відчутно переважає над ЯК. Отож і
рясніють їхні тексти зловісними шедеврами на зразок: «Голова хлопчини зсунулася
на бік та завмерла», «Взявши слухавку, татове обличчя зблідло»; зблискують
такими милими двозначностями, як-от: «При вході в приміщення банку я розписуюся
в журналі приходів та відходів»; зрештою, повняться неологізмами на кшталт
«навівував спогади» й транс­-
літераціями: «з-під віконня», «зу сієї сили», «не щодавно», «як умога».
Коротше, як бідкалась одна юна поетка, «з писаниною ради не дам». Редакція
журналу «Однокласник» теж не дасть… Усі подібні шедевроїди, представлені на
суворий суд редакції, було засуджено до страти через зарубання.

Не дивуюсь я вже й журналістам, бо журналістика
– це освіта не мовна, а умовна. Отож і зринають у їхніх замітках фрази, які
часом паралізують читацьку тяму: «В місцевому ПТУ пройшов конкурс голодомору».
Або ще так (зразок високої стилістики): «У минулий вівторок зранку охопило
ПОЛУМ’ЯМ колишній панський маєток у с. Біличин, в якому Ялтушківська сільська
рада розташувала сільський клуб, бібліотеку та початкові класи школи, які є
ВОГНИЩЕМ культури та освіти села». Отакі тексти відважні журналісти видають,
кидаючись на «амразури». І які «агенства» їх беруть на роботу?.. І куди
дивляться редактори й коректори їхніх видань? На ці питання відповім трохи
згодом.

Дивуюсь я тим літераторам, які хваляться, що
вони – не просто журналісти чи філологи, а (аж!) письменники, тоді як їхні
книжки, що називається, купуй – не бійся, читай – не смійся. А намагайся
зрозуміти, що хотіла сказати таким ось реченням Галина Пагутяк («Записки білого
пташка»): «У хворих є потреба у сонячному промінні». У чому ж тут потреба: у
хворих чи в сонячному промінні? Чому б не сказати простіше: мовляв, хворі мають
потребу чи потребують?.. Навіщо городити незґрабу за взірцем «любов украла
ніч»?

Ось іще Люба Клименко («Пор’ядна львівська
пані»): «Пенелопа зайшла до свого кабінету і поставила воду на каву». Воду – на
каву, сумку – на стільчик, чашку – на стіл… Читач, звичайно, вловить смисл
повідомлення, однак чи варто пані авторці розписуватись у поганій стилістичній
підготовці? А робить вона це й далі: «Хмари були аж чорними, і вони зрозуміли,
що буде не просто дощ, а потоп і шалена гроза». Хто «вони»? Самі хмари чи
жінки, про яких востаннє згадувалося кілька речень тому? Стилістичні дива Люба
Клименко демонструє і в жіночій повістині «Paloma negra»: «Він прослухав раз.
Він прослухав вдруге раз»; «Наближався момент піку концерту»; «У двір витягли
рояль, і настроювач уже працював із ним. Оленка з ним про щось жваво
перемовлялася» (певно, з роялем). Ну, і під завісу: присутні «аплодували в
долоні». Поаплодуймо і ми – Любі Клименко.

Та це ще полегшений варіант. Є фраґменти, від
читання котрих «душа летить в катастрофічний унісон», як висловився у збірці
«Рамаян» дев’яностик М.Розумний. Висловивсь, як бачите, дуже точно. Анатолій
Дністровий у романі «Невідомий за вікном» видає: «Відчуваєш, як повільно
рухається свідомість». Гм… Не чув про таку властивість свідомості – рухатись. У
цьому ж реченні в нього фігурує ще й «приглушений тишею шум». Як це – знає,
певно, тільки автор, бо я, скажімо, такого ніколи не чув. Далі: «Він насуплює,
наче тринадцятилітня дівчинка, губи». Знову замислене «гм»… Може,
тринадцятилітні дівчатка і вміють насуплювати губи й надувати брови… Я не бачив
таких дивовиж. Може, був неправильним підлітком. Чи просто неуважним
однокласником. І ще далі. Як добродій Дністровий накаже розуміти фразу: «Завжди
напередодні холоду почуваєшся кепсько, по-вегетативному, наче земноводне»? Чи
це земноводні розмножуються вегетативним шляхом, чи це так повільно і точно
пише рослина?.. До всього автор рослинного походження ще й виказує в собі закінченого
гуманітарія, оскільки не лише жонглює модними в інтелектуальних колах іменами
(тобто прізвищами), а ще й на 74-й сторінці плутає гросмейстера Каспарова з
професором Ґаспаровим. Хоча, можливо, академік Ґаспаров теж був небайдужий до
шахів.

У «Місті уповільненої дії» Дністрового знахідок
не менше. «Вона бачить мене як облупленого». Автор явно полюбляє різноманітні
фразеоАлогізми. В цьому випадку виявляє ще й задатки генетика: схрестив-бо два
сталих вислови – «бачити наскрізь» і «знати як облупленого». «У подумках бачу
поруч себе тільки Рому». Ну що ж… Якщо свідомість здатна рухатись, то вона
цілком може дорухатися до подумків. І забити читачеві памороки. А якщо й це їх
не заб’є, то наступна текстова загадка неабияк попарить чительникам мізки: «Ця
жінка у випіканні всілякої смакоти – справжній профі (у неї четверо дітей, двоє
з яких одружилися і зробили її бабусею)». Виникає цілком логічне запитання до
автора, який втратив логіку, заблукавши у власному синтаксисі: це діти тієї
жінки одружилися між собою, вчинивши інцест? Крім того, книжка «Місто
уповільненої дії» ще й добре вичитана: коректорський фортель «мабут,ь» – це
такий собі бонус уважному читачеві для поліпшення настрою.

Ще трохи про синтаксис. Часом у реченні буває
таке збіговисько слів… Як ото скупчення кульок на більярдному столі чи фігур на
шаховому полі. Їх треба розбити – й ситуація на ігровому просторі проясниться.
Так само й думка в реченні. Бо незрідка й авторитетні автори громадять купи
слів, які не тримаються купи, й між тими купами втрачають нитку думки, мимоволі
створюючи враження, що й думки ніякої не було. Ось приклад із творіння одного
неактуального літературознавця: «Висунуті з маси робітників і селян досі
невідомі герої нерозривно злиті з трудящими». То вони висунуті чи все-таки
нерозривно злиті? Адже відомо, що всі «висунуті» мають схильність якраз-таки до
подальшого відриву від «маси» (робітників, чи селян, чи інтелігенції). Такі
слизенькі формулювання – вчорашнє підґрунтя сьогоднішньої
депутатсько-олігархічної риторики «висунутих». А тепер спробуйте здогадатися,
що мав на увазі Ю.Бедрик у передмові до збірки Анатолія Дністрового «На смерть
Кліо»: «Поезія Дністрового бачиться мені не стільки поезією дії, скільки
поезією напруги, породженою її відсутністю». Відсутність напруги, дії чи поезії
має на увазі передмовець? Загадка як мінімум для бакалавра філологічних наук.

 

Закінчення в наступному номері

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!