Кавалер поетичного слова

До 90-річчя з дня народження Борислава Степанюка

Понад шість десятиліть художнє слово широким потоком, рікою
письменницьких роздумів, тривог і страждань занурювалося у бентежний світ
Борислава Степанюка. З року в рік, із минулого віку в новий двадцять перший,
від людини до людини перетікала у народну свідомість його поетична ріка. Борислав
Степанюк був одним із поетів першої фронтової хвилі. Він належав до того
славного покоління щирих у своїх почуттях і переконаннях письменників, які на
краю життя і смерті створили унікальну сторінку сучасної української
літератури. Хоч і не було тоді часу в наших батьків гратися у вірші, проте і
невибаглива, за сьогоднішніми мірками, одежина фронтового вірша відповідала
високому смислу боротьби. Їхня поезія мала безпосередній зв’язок із серцями
воїнів, являючи собою не лише міць і глибінь народного духу, а, передусім, як
сказав побратим Борислава Степанюка Данило Бакуменко, кардіограму мужності
нашого народу у широкому спектрі почуттів. Наші батьки своїм словом доводили,
що українська поезія ніколи не була войовничою. Проте героїчною вона була
завжди. Як стверджував своєю творчістю Борислав Степанюк, то була поезія
народу-переможця:

 

 Ні, не забуть довіку
того бою,

 Лавину ту
вогненно-снігову:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Підкошений,
скривавлений – устояв,

 І навіть переміг… і
я живу!

 

Після таких рядків про Борислава Степанюка хочеться вести
мову не лише, як про поета карбованого слова, а й як поета особливого
характеру, жесту і темпераменту. Своєю поетичною думкою Степанюк доводив усім,
що справжня поезія – це не лише сріблясті крижинки взимку чи зелене листячко та
квіточки в оранжереї. В поезії Борислава Степанюка відчувається подих часу,
потужність сучасних ритмів, оголений нерв думки, притаманний динамічному
двадцятому та двадцять першому вікові на зламі тисячоліть. В його поезії
присутній сенс вічної моралі, який полягає не лише в захопленні поетичною
красою життя взагалі, а й у невпинній самовідданій боротьбі за цю красу у
повсякденному житті, у буденній роботі над цією красою. Водночас, твори
Степанюка – далекі від сучасних пісень-шлягерів, що співаються не стільки про
любов, скільки під любов, під інтим, під задушевність напівблатним жаргоном з
претензією на народність. У Борислава Степанюка якраз навпаки, простежується
класичний народнопісенний стиль поетичного письма, закладений шляхетною
поетичною школою, головними викладачами якої були Володимир Сосюра, Андрій
Малишко, Максим Рильський та Павло Тичина.

Борислав Степанюк належав до тієї когорти яскравих представників
фронтового покоління, які мали право з високо піднятою головою відповідати
своїм нащадкам та сьогоднішнім опонентам, що їхнє буремне життя прожите
недаремно, що усі їхні сподівання і прагнення були спрямовані в ім’я України.

 

 Я теж, я теж мав на
безсмертя право

 На тому ж полі, на
самім краю…

 …………………………………………………

 Ще з юних літ ношу
печать на тілі

 (Придатком – і
медалі, й ордени),

 Хоч і без них кому не
зрозумілі

 Протезові пальчаста
почорнілі –

 Уламки нержавіючі
війни…

 

 Це рядки з балади
“Синівська честь” з його книги “В перебігу літ і доль”, що побачила світ у 2003
році. Із самої назви неважко здогадатися, що ця ошатна книга становить собою
творчий підсумок більш ніж за півстоліття. До цієї збірки увійшли найкращі
епічні та ліричні твори поета-воїна. Борислав Степанюк – автор понад тридцяти
ліричних та епічних книг, письменник з унікальним поетичним іконостасом. Борислав
Павлович, якщо можна так сказати, повний кавалер орденів поетичної слави. Він
лауреат найпрестижніших літературних премій імені П.Тичини, В.Сосюри,
М.Рильського, якими була пошанована багатогранна поетична творчість митця. Остання
збірка вибраних поезій сконденсувала в собі найкращі здобутки поетичного
таланту Борислава Степанюка і виблискує яскравими гранями багаторічної
поетичної творчості досвідченого майстра. Поет закликає до духовного і
державного відродження України, закликає співгромадян берегти та примножувати
нашу історичну, національну спадщину, плекати рідну мову. Характеризуючи наше
сьогодення, поет натхненно стверджує:

 

 Іде-гуде-гряде
новітній час,

 Ламає кригу, надає
розгону:

 Екзаменує на
живучість нас,

 На злагоду, як мрію
мрій, спокону.

 

  З особливим щемом
говорив Борислав Степанюк про незаслужене забуття покоління фронтовиків, людей,
які за всіх обставин знаходять і сьогодні силу й мужність, щоб тверезо і
критично проаналізувати безпрецедентний шлях державотворців минулого століття. Звертаючись
до свого ровесника-побратима, Степанюк з піднесенням промовляє:

 

Виходить, мій друже, і ми не без долі,

 Хоч віком поважні,
але на коні –

 І час зустрічаєм на
волі, у полі,

 Як пращури наші, у
тій же борні.

 

У книзі вибраного воєнні твори займають особливе місце. Концептуально
вони об’єднані у цікаві поетичні цикли. Передусім це могутній за обсягом і
змістом розділ “Райдуга над обеліском”, який розповідає про солдатські шляхи
Борислава Степанюка та його побратимів. А також розділ “З епічного поля”,
представлений в книзі широкоформатними ліро-епічними поемами. Такими,
наприклад, як поеми “Уляна і Демон”, “Бранне поле”, “Рось по каменю біжить”,
“Батьківське вогнище”.

 Вогненні дороги юнака
з Чернігівщини пролягли бойовими шляхами Ленінградського та Волховського
фронтів. У боях за станцію Погостя він був тяжко поранений. У передмові до
поетичного циклу “Діалог з Олександром Прокоф’євим”, згадуючи буремну юність,
Борислав Степанюк дав таке лаконічне визначення фронтовій поезії: “Пройти
слідами боїв, згадати фронтове побратимство, обпалену молодість – це теж,
гадаю, поезія. Поезія, яка не полишає в спокої і до сьогодні…”

  Окрім обпалених
фронтовим лихоліттям рядків, чільне місце в творчості митця займає романтика мирної
праці, тема малої батьківщини, ствердження християнських чеснот і високої
моралі, утвердження ідеалів краси, дружби і злагоди між людьми та народами. Ось
як писав поет про своє рідне село:

 

 Ані скарги почуть, ні
докору,

 Ніби суще лиш святом
жило…

 Скільки лих перейшло,

 Скільки мору,

 А живе
Канівщина-село…

 

  Хотілося б
наголосити на композиційній майстерності, яку він успадкував від свого
видатного вчителя – Володимира Сосюри. Якщо уважно перечитати повоєнні вірші та
поеми Степанюка, відчувається сосюринський вплив у майстерних композиціях як
ліричних мініатюр, так і великих за обсягом ліро-епічних творів. А це,
насамперед, ознака високого поетичного класу, масштабного поетичного мислення. Особливо
це відчувається в розділі “Райдуга над обеліском” у лаконічних і добре
побудованих баладах. Степанюк зумів перейняти від свого вчителя одну з
найхарактерніших його особливостей, – уміння огортати емоційним серпанком
інтимності будь-яку тему. Наприклад, ось така лірична мініатюра:

 

 Найкращі очі,

 А на кожній з вій

 Тремтить по краплинці

 Разочок мрій!

 А що затаїли?

 А може, плач…

 А хіба черемха

 З плачу тремтить,

 Одягнувши біле –

 Найкраще з плать?! –

 Як тебе, скажи,

 Зупинити,

 Мить !..

 

Ось послухайте, як здорово по-сосюринськи звучить:

 

 Я підходжу з
побратимом-вітром

 До віконця (як
колись, колись),

 Я б постукав і чоло б
я витер,

 А рукав обпалений
повис.

 Яблунева гілочка
підряд

 Три рази постукала
дрібненько.

 Серце б’ється дужче у
стократ,

 У вікні майнуло…

 Здрастуй, ненько!

 

 А це ж був один із
перших віршів молодого поета, з яким він дебютував у журналі “Дніпро” у 1945
році! До речі, за півроку до тієї події у творчому житті Борислава Степанюка
відбулася ще одна знакова подія. У жовтні 1944 року Володимир Миколайович
Сосюра виступав на Володимирській гірці у гуртожитку студентів-філологів
Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Наприкінці свого виступу
він звернувся до аудиторії юних літераторів, які пишуть вірші, і запросив
найсміливіших почитати свої твори. Хлопців у тій, в основному жіночій
аудиторії, було лише троє. Та й ті були після важких поранень. Один – був без
ноги, другий – без руки, третього було комісовано за станом здоров’я. Дівчата у
гуртожитку неодноразово чули ліричні твори Степанюка. Тож вони і запропонували
послухати філолога-третьокурсника Борислава Степанюка. Коли юнак прочитав вірш
“Здрастуй, ненько!”, славетний Володимир Миколайович підійшов до Степанюка,
обняв за плечі і владним голосом сказав: “Оце і є справжня поезія!”

 Змужніла поетична думка
Борислава Степанюка вражає високою культурою мислення і довершеністю поетичних
образів. За цим, як відомо обізнаному читачеві, стоїть щоденна, копітка праця. Борислав
Павлович страшенно не любив халтури. Пам’ятаю, з якою шаною розповідав мій
батько про майже сорокарічну роботу Степанюка на редакторській ниві, про його
принципову творчу позицію під час роботи у видавництві “Радянський письменник”.
У творчій долі багатьох поетів залишив добру пам’ять Борислав Павлович. Колеги
по перу шанобливо називали його редактором від Бога. Данило Бакуменко
розповідав, як його перший рукопис у 1953 році з Далекого Сходу потрапив до
Борислава Степанюка і, як той, уважно поставившись до молодого автора, допоміг
йому видати першу поетичну книжку “На щастя землі”. Згодом Степанюк редагував і
видавав другу далекосхідну збірку поезій Бакуменка “Корінь життя”. Тоді, під
час спільної роботи, вони і здружилися на довгі роки. Ця творча дружба тривала
до самої смерті мого батька.

 Борислав Степанюк, як
митець і високий професіонал, дуже вимогливо ставився до поетичного слова. В
час тотальної верлібризації художнього слова він часто виступав опонентом до
так званої, як він казав, “ледачої поезії”, тобто верлібрів. Послідовний у
своїх принципах побудови традиційного класичного вірша, Степанюк продовжував
розвивати елементи новаторства у традиційній поезії. І тут, мабуть, серед
сучасних поетів рівних його майстерності не так уже було й багато. Віртуозному
поетові вдалося досягти високих результатів у багатьох складних поетичних
формах, таких, скажімо, як сонет, балада, легенда, поема. Найвищої оцінки й
широкого визнання заслужили вінки сонетів: “Вінок моїй Лаурі”, “Синьоокий мій
липень” та “Любов як хліб насущний”. Прекрасний вінок сонетів “Синьоокий мій
липень” у 2001 році було відзначено Всеукраїнською літературною премією імені
Володимира Сосюри.

 Ліричну поезію в
книзі вибраного “В перебігу літ і доль” я коротко назвав би піснею останнього
осіннього павутиння і сумного світлого журавлиного неба над рідною землею. Лірика
Степанюка така ж глибока і різноманітна за формою виконання, така ж ґрунтовна і
совісна, як і все, що представлено в останній збірці поета. І важко навіть
сказати, в якому поетичному жанрі Степанюк кращий – в ліриці чи в епіці. Відчувається
у творах сорокарічної давнини і творах останніх один голос, в залежності від
теми і подій, голос землі, голос трав, коренів, голос-прохання живих до мертвих
(вірш присвячений пам’яті сина Павла), живих до живих, аби вистояти і перемогти
(вірші громадянської лірики). Ця книга вибраного захоплює силою голосів
історії, що йдуть з далечі світлого журавлиного неба, від пам’яті серця,
накочуються хвилями незрадливої пам’яті на береги нашого сьогодення.

Не можу обминути вічну материнську тему. Вірші про матір
неможливо читати лише очима… Вони читаються серцем від рядка до рядка, бо в
них – сама правда. Немає ніякої сентиментальної показухи під мелодраму. Усе
строго, по-чоловічому ніжно, але в усьому вчувається розмова серця наодинці з
пам’яттю, на всьому лежить притаманний Степанюкові осінній колір (згадайте
Сосюру!) світлого журавлиного неба. А ще відчувається глибока повага до рідного
материнського слова, повага до єдиновірного слова, що своїм смислом іде від
народних джерел.

 Першоосновою поем
Степанюка є життєва правда. Майже усі вони були написані самим життям з натури.
Робилися поеми на перехресті душі і пам’яті солдата. Тому звертає на себе
увагу, що кожне слово, подія, рубіж в долі солдата-переможця має зриму
символіку, тут кожне слово має особливу вагу, жест і знак. Скорбота і якесь
тихе, беззахисне почуття гідності в скорботі, гірка образа за те, що трапилося
в долі нашого народу – воно усе боліло поетові. Поет закликав свого читача не
просто згадувати наше минуле, а жити і пам’ятати історію українського народу. І
за це йому, поету-трибуну, поету-патріоту, поетові-лірику, наша велика
вдячність, шана і вічна пам’ять.

 

 Чи українцям, нам не
до снаги,

 Чи не з того хіба
заліза куті?!

 Вертаємося на своя круги

 До витоку, до кореня,
до суті…

 

Олександр БАКУМЕНКО,

лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. І.С.Нечуя-Левицького

та ім. Олександра Олеся.