Колись на хрещатівській лавці я почув: «Ви надто гарячий. А
характер – то доля». Очі давно покійного
натепер співрозмовника не довіряли здатності ним сказаного пробитися
крізь обома випите. А я, пригадую, стрепенувся, розуміючи, що насправді мені
втовкмачують й таке: «Наукова кар’єра, тобі, хлопче, не світить».
Ну то й що? І навіщо мені саме кар’єра? Досить просто
роботи. Але й з роботою не все у 80-і роки виходило. А коли стало виходити, я
першими ж ознаками службового успіху згидився. Попередження, як з’ясувалося,
діяло (і діє!) безпомильно…
Приміряти нехитру цю думку до чужого життя навзагал не випадає: кожен бореться у цім
світі за себе наодинці. Але згадана
напівзасторога-напівістина зіскочила з мізкового якогось сідала не випадково: мені не перший вже день стоїть
в очах схудлий Іван Михайлович Дзюба, що привітався зі мною біля жовтого
корпусу університету і дав зрозуміти, що не проти перекинутися реченням-другим.
Здогадуючись, що мова піде про неодноразові
шпильки на його адресу, я спробував його випередити.
– Іване, я (мене неочікувано боляче вразила його всохлість)
більше не буду.
Іван Михайлович (ми – з його, до речі, ініціативи – перейшли
на «ти» хто зна коли, але зловживати цим наразі негоже) ледь усміхнувся і куди
бадьоріше, ніж виглядав, промовив:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Та говори собі, що хочеш. Але я ніколи не прийму закидів
моєму головуванню в Шевченківському комітеті.
– Хіба?
І я назвав одну чи й дві премії, явно (з моєї, звісно, точки
зору) компромісні.
Дзюба на те ще ширше всміхнувся і, кивнувши на сходи до
чоловічої колись гімназії, запитав:
– Йдеш на роботу чи з роботи?
– Або я знаю. Ніби на роботу.
Черга брати у руки віжки вуличної тої розмови мала б перейти
до мене, позаяк він щось, очевидно, чув про службові мої негаразди, але кому це
потрібно? Мені – ні, а він хто зна, чи все у цих негараздах зрозуміє. І то не
тому, що мав уяву про мою гарячкуватість, а й тому, що був і є тисячократно
терпеливішим. А з тим і толерантнішим до суто людського вмісту світу, яким я
саме тоді люто казився. Тому балачка перейшла у площину житейської етики:
– Я тобі не дарував останню мою книжку?
– І передостанню теж.
– Справді?
Усміх на обличчі Івана Михайловича став ще сяйнішим, і він
пообіцяв колегіальний цей недогляд ближчим часом усунути. Проте сталося це без
обміну книжками. За годину до Нового року. Телефонна та розмова теж осіла в
мені невичахним щемом, так, ніби ми навіки прощалися, бо попереду був інфаркт,
що забрав з мене коли не всю, то значну частку зухвалості й того морального
ригоризму, право на який ми здобуваємо хіба по смерті. А поки живемо, доти
маємо багато чого терпіти, як терплять далеко не святих нас.
Голос, що прозвучав у слухавці того зимового вечора, був
геть незнайомим. Не впізнав я його і після дещо роздратованого власного: «Хто
це?»
– Дзюба.
– Який Дзюба?
– Іван.
Моє роздратування враз здиміло, поступилося місцем не сказав
би тривозі, проте й не радості, оскільки мозок жодного приводу для того
дзвоника (крім хіба призабутої якоїсь вини) назвати не міг. Та й розмовляли ми
по телефону вперше. Про Новий рік я геть забув і запитав про те, що скокнуло на
язик само:
– Що сталося?
– Я прочитав твою
статтю.
– І це все?
Груди трохи попустило, і я переорієнтувався на іронію.
Звісно, щодо самого себе, проте хто зна: коли така знана людина збирається тобі
полестити, то чи з тобою, чи з нею щось не так. Але буквально через
секунду-другу я вже не слухав, що мені кажуть, а слухав, я к
кажуть. Всепрощенно втомлено і (це враження суто інтуїтивне) з відтінком
ледь-ледь вловної заздрості. Не до жінки, про яку я писав, а до душевного
свята, з яким про неї писалося. Утім, все це сплелося ще багато з чим. У тім
числі й з вдячністю тому, хто про тебе згадав на порозі сімдесятиріччя. І
власного вісімдесятиріччя, себто у віці, коли все дріб’язкове скидає креативні
свої повноваження, поступається місцем печалі. Не за молодістю, а за тлумленим
нею станом злагоди бодай з тими, хто тобі не ворог. Хоч і не брат; для цього
треба було зріднитися ще змалку…
– Іване, я зворушений. Правда-правда. І прошу мене простити.
За те, що було і чого не було.
– І ти мені прости.
Це вже було занадто, проте і Дзюба і я від самокоментарів утрималися.
А згодом усе ніби забулося. Принаймні, до літнього цього дня, коли я сказав собі: «Досить носитися зі своєю
самотністю! Самотніми у кінечному рахунку є чи стають всі, хто прийшов чи бодай
наблизився до самого себе. Навіть у робі слюсара. Чи й у тозі Героя України…»
Людина талановита, та ще й талановита в умовах «вічного»
СРСР – то неміряна й невичахна нещасність. Бо вона мусить свою талановитість
засвідчити. Скажімо, на спаді сталінського мороку. А потім зібратися з силами і
ще раз виклично увиразнитися у роки відлиги. А після неї – ще раз, ще раз і ще…
При Кравчукові, Кучмі, Ющенкові… Зауважу – це не мімікрія, а нескінченна битва
за те, що вмів і вмієш робити. Власне – за існувальність робітного твого духу,
який у Дзюбі вряди-годи бунтував. Вихлюпуючись у клятви все кинути і тільки
писати, писати, писати. Так мовилось вчора, а тижнем-двома пізніше цей же дух
на місце цієї клятви вже ставив запитання: «Як думаєш, варто
погоджуватися?» – «На що?»
– «На посаду міністра культури».
– «Якого біса!? Ти ж сам говорив, що мрієш про кабінетну тишу». – «Але ж
треба». – «Дурниця. Зрештою роби, як знаєш».
Наївність (а всіма знаний надінтелігентний Дзюба у певному сенсі раб власної наївності)
цього службового кроку була фантасмагоричною. Скажімо, я грішний заніс по якомусь часі його секретарці
сценарій, здається, «Чорної ради» і через певний час від тої ж секретарки
почув: «Іван Михайлович сказав, що він прочитав» – «І все?»
– «Все. А що?» –
«Нічого». Знаючи ціну сценарію
(його потім багатосерійно спотворили), я
думав, що новий міністр захоче вкластися у якусь конкретну дію і тим культуру
збагатити. Не доходили руки. Хоч і те, до чого доходили, з нього раз-по-раз
знущалося. Скажімо, у випадку з делегацією молодих поетів, яких Іван Михайлович
повіз до Німеччини не знаю для чого. Але точно знаю, що одного з цих поетів
довелося одразу ж занести (чи завезти й занести) до готелю, бо він, м’яко
кажучи, в літаку заснув. А коли пробудився, то довго з жахом дивився на стелю
номера, на розкішні меблі. Після чого визирнув обережно в коридор і втік назад.
Не розуміючи, що з ним і де він?..
– А Дзюба що?
– Нічого. Він же на таких справах не тямиться.
– Тобто передбачити, що хтось з вас нап’ється, було вище
його сил?
– Звичайно.
Не передбачав Іван Михайлович і міри малозалежності від
нього справ у «Сучасності», яку він очолював, як на мене, номінально. А правив
там усім гурт доларопатріотів на чолі з Миколою Рябчуком, що, повертаючи мені
оповідання «Варіятка», не втримався і хижо процідив: «Я тебе не надрукую ніколи».
Ні то ні: повість «Марта» я віддав безпосередньо Дзюбі і цим, видно, змусив
його знехтувати шипінням тих, що нову українську літературу вели від «Бу-ба-бу»
і шедеврів Андруховича. Правда, більше я беззахисно делікатного колегу своїми
писаннями не утруднював. І зла на нього не тримав, хіба зрідка безсило зітхав.
А то й постогнував. Приміром, на шевченківських урочистостях, коли Іван
Михайлович брав чи одержував слово. До чи після
(доповідачі щорік мінялися) віце-прем’єрів і балакунів-депутатів – не багато важило. Куди більше важило (не
для зали, а бунтівливої у ній меншості)
те, що Дзюба упаритетнював себе з політичною цвіллю, яку зшкрібати з
громадських наших іконостасів ми будемо ще довго. Окрім того, талант (художній,
артистичний, науковий) і держава, а надто держава, рощена за далекоглядними
начерками КДБ, – то антиподи. Коротше –
Дзюбі, а надто Дзюбі не многогрішному, а просто поступливому, не можна було
ступати на сходи, що ведуть униз. Тим більше, що багато людей йому вірило й
вірить. Проте проти себе коли й повстанеш, то на день-два. А потім знову
станеш тим, ким
народжений – висуванцем
власних слабощів, до
яких хто тільки не підпрягається.
У тім числі й у ролі безжального маніпулянта, що вартує розмови набагато
ширшої, проте моя наразі компетенція поширюється лише на натуру.
Судити про неї зі сторони – справа, звісно, ризикована, тому
вдамся за поміччю до аналогій: і Дзюба, і я були замолоду секретарями комітетів
комсомолу; Іван Михайлович (про це якось обмовився він сам) – Донецького педінституту, а я – військової
частини. Що до цього спричинило, скажу одверто – оскаженіла ініціативність. І
потреба в перебуванні на авансцені навіть там, де багато кому й сидіти було
противно. А виступати, закликати, співати, танцювати, брати участь в усіх без винятку спортивних змаганнях,
дописувати в бригадну газету – й поготів. Це, до речі, не виглядало, а було
гамівним мішком для особистісної моєї енергетики, котра не вичахала ще довго.
Вона ж, певне, продовжила своє життя і в Дзюбі-аспіранті (моя аспірантура цим,
на щастя чи на жаль, не відзначилася), який на сцену кінотеатру Україна ступив
так само звично, як і на подіум інших багатолюдь. Про якусь за це покару,
гадаю, у той вечір не думалося, хоч на цьому я ставлю крапку, бо далі – вже ігри
не зі славою, а з дияволом. Іваном Михайловичем програні, але з Івана
Михайловича не викорчувані. Суджу про це, знову ж таки, з огляду на звичку до
президіальності, тої ж слави, плюнути на яку з поваги до себе внутрішнього не
вистачило сил. А т.зв. «народові» того тільки й треба – він тебе возвеличить і
цим вхоркає передовсім для того, щоб не тобі дорівнювати, а тебе зрівняти з
собою…
Є у діяцтва й інша духоудавка – винагороди. Пригадую, як
Іван Михайлович не хотів (це вже після міністерства) ставати академіком-секретарем
гуманітарного (точнішої назви не пам’ятаю і пам’ятати не хочу) відділення
Академії наук, з чого один з віце-прем’єрів просто насміявся, сказавши:
«Нічого, завтра зателефоную Марті, скажу, яка там зарплата, і куди він
дінеться». Від себе чи від дружини – при цьому не уточнювалося. Не стану
уточнювати і я. Тим більше – знаючи, як ревно Іван Михайлович ставиться до
загальнодержавної рутини, цілком щиро вважаючи її потрібною для України.
Хотілося б знати – України якої? Тої, що є, чи тої, що хто зна коли з’явиться.
До того ж – не на ґрунті повсемісного
цинізму, угноювати який собою справа не просто малопотрібна, а й
національно згубна. Утім, кожен живе, як може і хоче.
Пораблений офіціозом Дзюба усе ж намагався вряди-годи не
діяти, а жити. За нових часів – значно розкутіше. Надто коли не сидів у
черговому якомусь кабінеті і згадував про те, що він не лише шанований
владою вчений та критик, а й письменник.
На повну відповідність ненормативному цьому соціальному станові у нього не вистачало
безпосередності. Та й заважала багато чим налякана делікатність, котра
відгородила його від наших застіль, більярдних, картярства і ще багато від
чого… І, напевне, від природи, яку багато хто з нас шанував і любив, скажемо
так, спрагло. Бо йшлося не просто про ліс чи річку, хуртовину чи дощ, а про
внутрішню нашу незалежність від соціального нормативу. Окрім того – про красу
не чиєїсь, а нашої землі, тому й рідної,
що все на ній поназивано і обжито не за
чужодержавним, а власним буттєвим каноном, у якому протоукраїнства усе ще
неміряно багато. Пригадую Ірпінський Будинок творчості ще підрадянського
якогось літа, коли ми, вже перебудовано «вільні», насолоджувалися не лише
ситістю (годували там просто, але досхочу), а й антитоталітарними духовними протягами,
що декого навіки застуджували, але, знову ж таки, не смертельно. Чимало
учорашніх угодовців вже строчили
незалежницькі «шедеври», а решта вешталась з кімнати у кімнату, аби
наговоритися на ціле життя наперед. Бо зараз говорити нема про що і нема з ким.
Хіба про політику, проте вона й література навіть не антиподи, а антисвіти.
Звісно, не для всіх, але й не всі з до неї приналежних є людьми воістину
творчими. Але менше з тим, я всього лиш про Дзюбу, який нагадував тоді
метелика. Який вихитався з кокона керованого нонконформізму й то щось усміхнено
нюхав, то просто летюче йшов тою чи тою стежкою і, складалося враження,
безмірно дивувався. З неба, сосон, жасмінно-бузкового леготу. На більше його не
вистачало. Принаймні, за межами Будинку творчості, себто біля річки чи в лісі,
я його не зустрічав. Я ж повертався
звідти з цілими снопами різнотрав’я і квіту, де разом з лісовими
дзвіночками, ромашками, диким ірисом височів штурпак кінського щавлю, стриміли
стебла осоту і навіть кропиви.
– Подобається?
– Звісно. Де ти все це знаходиш?
– Можу показати. Чи не маєш часу?
– Та так. Тут добре пишеться.
– Тоді бери.
Я віддав йому варварську свою ікебану і наказав:
– Тільки міняй щодва дні воду. І підріж.
– Як то?
– Ножем. Зрештою пішли, я все зроблю сам.
Спершу я вирішив, що
й міняти в кухлеві воду теж буду сам. А потім нарву ще букет, ще. Але гарними
намірами ми хіба тішимося. Та й то недовго. Згадав я про окрасу Дзюбиної келії
десь через тиждень. Але перед тим, як йти за новим для нього дарунком,
намірився запитати, як довго він ще тут буде? Проте замість цього скрикнув:
– Що то таке?
– Де?
На столі чорнів жмут всохлого бадилля і ще чорніша ємкість з
водою, яку ніхто не міняв.
– Чому ти це не виніс?
– А хіба можна?
– Господи, Іване… Викинь це… Ні, я сам…
Після того я ще довго не міг вирішити, що це було? Малозрозуміла якась надшляхетність? Чи
підсвідома відраза до зрощеної з нами як селянськими дітьми
жорстокості у ставленні
до багато чого незахищено живого. Без чого немає й спасенної
жорстокості щодо самого себе. Не передовіреного державі чи Богові, а
підзвітного життю, де без наших вольових зусиль нічого істинно потрібного не
вбережеш. І непотрібного не позбудешся. Хоч що тут стосується виключно Дзюби, а
що усіх нас – не одразу й розбереш. Бо Іван Михайлович усе ж вийняток.
Трагічний чи націонал-романтичний – розсудить час. У якому ми з ним є й були
поруч. Себто і сучасниками, і співучасниками сподівань та діянь, за які й
звітувати повинні разом. Правда, різноталановито.
5-6 травня 2011 р.