Міфопоетичне кіно функціонує в інтермедіяльності саме тому, що воно існує не як просте відтворення, а як автономна інтерпретація – подібно до будь-якого критичного аналізу чи адаптації. Це означає, що кінематограф не зобов’язаний суворо дотримуватися літературного першоджерела; натомість повинен залишатися вірним внутрішній, глибинній логіці. Відповідно, традиція поетичного кіно з його символічною візуальною мовою виявляється виграшною при роботі з літературними текстами, що апелюють до міфології. Коли ця кінематографічна традиція стикається з такими авторами, як Валер’ян Підмогильний і Микола Гоголь, виникає особливий інтерпретаційний ландшафт.
У творах Гоголя сам текст часто функціонує як опис ритуалу посвяти. Його проза містить образи та архетипи, що відтворюють автентичний український міф. Головний герой опиняється не просто в небезпечній ситуації, а в царині випробування потойбічним. Це невідоме, що лякає, і звідки важко знайти вихід. Коли кінематограф звертається до подібних текстів, його головним завданням стає переклад цього міфу на мову рухомих зображень.
На противагу цьому, міфологія Підмогильного прихована під шаром міської психології. Його роман «Місто» характеризується внутрішнім монологом і пошуками головного героя — елементами, що їх кінематографісти мусять адаптувати для екрану. Проте магія кіно дістає міф на поверхню: там, де автор заглиблюється в психологію, режисер може розпізнати архетип та акцентувати на ньому за допомогою просторової композиції, освітлення, гри актора, музичних чинників.
У кінематографічних адаптаціях текстів Гоголя народна демонологія часто виступає центральним структурним принципом. Яскрава ілюстрація – фільм Бориса Івченка й Івана Миколайчука «Пропала грамота», в якому головний герой проходить типову кембелівську ініціацію: подорож, перехід, випробування і зрештою повернення. Тут смерть і воскресіння не метафоричні, а становлять буквальну наративну траєкторію.
Степан Радченко також проходить ініціацію, хоча її прояви менш буквальні. Його «потойбіччя» – це саме місто, місце, що водночас чуже і трансформаційне. Це не ритуальний, але екзистенційний перехід: головний герой проходить через низку спокус, втрат і зрад самого себе, зрештою переживаючи «воскресіння» як змінена особистість. Заради порівняння, якщо козакові Гоголя вдається врятувати душу, інтелектуал Підмогильного ціною душі стає справжнім жителем міста. Кінематограф, адаптуючи цей текст, стикається зі складним викликом акцентувати на прихованому міфі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Незважаючи на очевидні розбіжності та часову, історичну, й культурну відстань, що їх розділяють, обидва автори звертаються до образу людини на межі – у рівновазі між видимими і невидимими світами, а також між старою ідентичністю та її втратою. Здатність підсилити і продемонструвати мистецьку й тематичну домінанту належить саме кіно, особливо у його метафоричній формі. Тому кожна нова адаптація стає новим дослідженням невичерпного міфу.